Олександр Ткаченко: борючись з інфотерором, ми не можемо стати віддзеркаленням Росії

Однією з топтем останніх днів в Україні безперечно стало запровадження 2 лютого президентом Володимиром Зеленським санкцій щодо трьох телеканалів – "112 Україна", ZIK та NewsOne. Формально всі три належать нардепові від "Опозиційної платформи – За життя" Тарасові Козаку, а де-факто повністю підпорядковані лідеру цієї політсили, куму президента РФ Володимира Путіна Віктору Медведчуку.

Відео дня

Припинення мовлення цих телеканалів викликало жвавий резонанс у всіх таборах: і серед українців, які давно обурювалися самим фактом безперешкодного існування на території воюючої держави каналів, які транслюють агресивні меседжі російської пропаганди, так і серед аудиторії та головне – працівників та бенефеціарів існування "112 Україна", ZIK та NewsOne.

А вже наступного дня на власників згаданих телеканалів чекав іще один неприємний сюрприз: витиснувши їх із телевізорів українців, влада вирішила перекрити й останній майданчик, де вони могли продовжувати мовлення: YouTube. Про плани звернутися до штаб-квартири цієї платформи вже 3 лютого заявив міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко.

Про те, як МКІП планує домогтися від YouTube позитивної відповіді на своє звернення, те, як зупинити інформаційний тероризм та потоки дезінформації з боку Росії, нещодавній різкий випад на свою адресу з боку уповноваженого з захисту української мови Тараса Креміня, а також те, як домогтися, аби українською в Україні заговорили всі – Олександр Ткаченко розповів в інтерв’ю OBOZREVATEL.

– Пане Олександре, почати хотілося би з найгарячішої теми останніх днів – із запровадження санкцій щодо телеканалів із "пулу Медведчука" – "112 Україна", ZIK та NewsOne. І персональних санкцій щодо їх формального власника, нардепа від ОПЗЖ Тараса Козака. Судячи з ваших публічних заяв, це рішення РНБО та президента Зеленського ви повністю підтримуєте. Чому таке рішення було ухвалено саме зараз?

– В ухваленні цього рішення ключовою стала юридична складова. Крім того, важливу роль зіграла і політична воля президента. У рішенні РНБО було відзначено, що для його ухвалення є юридичні підстави. Адже нещодавно з’явилися докази щодо опосередкованого фінансування цих каналів з боку держави-агресора. Там є ще й інша інформація. Це один пласт проблеми.

Але особисто мені очевидно, що це рішення визріло у суспільстві. Адже коли ми говоримо про стандарти журналістики – існування каналів із так званого пулу Медведчука викликало – у мене, принаймні, як у журналіста за фахом – дисонанс. Самим фактом відвертого нехтування цими стандартами на згаданих "телеканалах".

Свобода слова та права людини для України – ключові поняття. І ми будемо їх відстоювати заради нашої свободи та незалежності. Поза тим, основне питання – інформаційна безпека. Бо коли про те, що відбувається на Донбасі, говорять як про "громадянську війну", коли дають слово людям, які заперечують територіальну цілісність країни, ставлять її під сумнів, коли тривалий час видають біле за чорне, фейки за достовірне – мова йде не про свободу слова, а про інформаційний тероризм на території нашої держави.

Тому рішення РНБО і президента я вважаю вчасним та підтримую. Це нормальний крок для старту дискусії щодо витоків і стандартів журналістики.

– Чи не стане воно небезпечним прецедентом?

– Не потрібно ставитись до цього, як до прецеденту. Це виняток, що має докази. Бо, з одного боку, свободу і незалежність потрібно захищати. З іншого – потрібно захищати і свободу слова та нашу можливість отримувати різні точки зору.

Водночаас я не вважаю канали з пулу Медведчука медіа. Це класична пропагандистська машина. От я сьогодні прочитав британський Ofcom (британський медіа регулятор. - Ред.). Ofcom прямим рішенням позбавив ліцензії англомовний китайський канал China Global Television Network (CGTN) – саме через те, що вони, як було зазначено в рішенні, де-факто чи опосередковано керуються комуністичною партією Китаю.

І це – фактично те саме, з чим зіштовхнулися і ми. Бо згадані канали опосередковано керуються Кремлем.

– Ви не тільки публічно підтримали це рішення, а й включилися в процес. Зразу після оприлюднення рішення РНБО Міністерство культури та інформаційної політики анонсувало звернення до адміністрації YouTube з приводу блокування телеканалів, що потрапили під санкції, і на цій платформі. Також міністерство рекомендувало державній кіностудії імені Довженка припинити співпрацю з ними. На якому етапі реалізація обох процесів?

– Це все у межах виконання рішення РНБО. Кіностудія Довженка вже розірвала угоди з тими, кому надавали послуги. Тобто, з цими "телеканалами". Що, власне, і мала зробити державна студія.

Стосовно YouTube: ми сьогодні (розмова відбувалася 4 лютого. – Ред.) відправили офіційний лист МКІП у штаб-квартиру YouTube, де виклали нашу позицію, рішення РНБО та аргументи, які в ньому наведено.

Для мене така процедура незвична. Я знаю, що YouTube діє за певним протоколом, і коли є порушення авторського права, що підтверджуються доказами – платформа видаляє відповідні відео.

У цьому випадку, протоколи реагування на звернення органів державної влади мені не відомі. Як невідомі і терміни, відведені на їх розгляд. Чекатимемо на результат. З огляду на те, що пан Медведчук, очевидно, є пов’язаною особою з паном Козаком, а на Медведчука накладено санкції США – припускаю, YouTube має звернути увагу на звернення міністерства.

– Після введення таких санкцій – яким має бути наступний крок? Чи можуть бути застосовані аналогічні заходи стосовно інших ЗМІ, які роблять, де-факто, те саме, що і 112 Україна, ZIK та NewsOne? Зараз, приміром, особливо часто лунає запитання: а як щодо телеканалу НАШ, який, якщо не поглянеш на логотип у куточку екрана, дуже легко сплутати з закритими телеканалами за градусом істерії та ідеологічним наповненням?

– По-перше, на телеканал НАШ не треба йти натовпом і з’ясовувати стосунки силою. По-друге, рішення РНБО було ухвалено на підставі певних документів, наданих правоохоронними органами. Очевидно, подібних документів із приводу телеканалу НАШ наразі немає.

Як я й казав, рішення дійсно є винятковим і має стати тригером для подальшої роботи над формуванням розуміння, як нам потрібно очищати, а не зачищати інформаційний простір. Неможливо всіх заборонити. Можливо лише мати правила, з огляду на які варто вибудовувати не тільки роботу медіа, але й стосунки між людьми.

– А чи не назріло вже давно і дуже гостро, на вашу думку, в нашій державі питання максимально чіткого окреслення параметрів ворожої пропаганди? Чи не час на 7 році війни прописати ключові інформаційні загрози для національної безпеки і чіткий механізм відповідальності за їх використання? Бо поки наше законодавство не достатньо урегульоване в цьому питанні. А відтак – держава не може швидко і чітко реагувати на подібні виклики.

– Стаття 9 Закону України "Про медіа" (законопроєкт, одним з ініціаторів якого виступив Олександр Ткаченко і який викликав широке обговорення у медійному середовищі. Наразі проєкт очікує розгляду Верховної Ради України. – Ред.) присвячена саме цьому питанню. Там виписано чіткий алгоритм дій, якого мають дотримуватися органи влади для того, щоб цьому запобігти. Зокрема, заходи, які можуть вживати і регулятори, і суди стосовно тих, хто займається пропагандою війни чи заперечує агресію. З’являються нормальні легальні європейські інструменти для регулювання та захисту від інформаційного тероризму.

Нещодавно ми мали дискусію з представниками медійних компаній стосовно цього закону. Вони висловили свої зауваження, які вже опрацьовуються у комітеті. Сподіваюся, найближчим часом Верховна Рада розгляне цей закон. Історія з цими "каналами" може стати поштовхом для цього. Тому що відповіді і на ті запитання, які ви ставите, і на регуляцію OTT–ринку, всіх цих платформ, так само, як і певну регуляцію в інтернет-середовищі – у цьому законопроєкті закладено.

– Медійне середовище свого часу досить різко відреагувало на викладені у законопроєкті "Про медіа" пропозиції. Аж до звинувачень у створенні підґрунтя для закриття будь-якого видання та "наступі на свободу слова". Чи всі дискусійні моменти, які викликали найбільший спротив, наразі усунуто?

– Ви знаєте, найбільші дискусії якраз точилися з боку, зокрема, цієї групи "каналів", яку пов’язують з Медведчуком. Саме вони були фронтменами. І коли ми дискутували, наприклад, з інтернет-виданнями, то дискусія головним чином була довкола тези "не треба нас взагалі регулювати".

Насправді регуляція в цьому законі – дуже м’яка. Ти або реєструєшся і маєш захист, або ти не реєструєшся, продовжуєш далі працювати, як і раніше. Але тоді до тебе можуть застосовуватися дії – якщо, наприклад, займаєшся пропагандою війни. Все інше в законі викладено достатньо ліберально, навіть порівняно з тим, що останнім часом з’являється в європейських законах, які регулюють інтернет-простір. Наш законопроєкт виважений. Ми півтора роки працювали з Радою Європи, проходили всі експертизи. І маємо підтримку з боку РЄ – а це не просто, з огляду і на їхнє європейське законодавство і підходи в захисті свободи слова.

Так само наразі ми маємо підтримку і значної частини медійного середовища в середині країни. Тому, я думаю, будемо рухати закон далі.

– Якщо законопроєкт "Про медіа" визначає чіткі критерії та механізми відповідальності за, зокрема, транслювання російської пропаганди чи невизнання територіальної цілісності країни – чи можна його розцінювати, як одну з "цеглинок" більшої "будівлі" – Стратегії протидії дезінформації, над створенням якої працює очолюване вами міністерство?

– Давайте розділяти. Закон "Про медіа" – це індустріальний закон, який встановлює певні правила. Історія з дезінформацією – копітка і достатньо оперативна робота, яка дуже мало має відношення до згаданого закону.

Що я маю на увазі? Центри протидії дезінформації існують у різних країнах. На сьогодні і в Брюселі є великий центр натівський, і в Фінляндії є такий центр, і, здається, в Чехії, у балтійських країнах. Такі центри займаються швидше висвітленням, що є фейками і що є дезінформацією. Не прямою забороною, а висвітленням, демонстрацією того, чим вони є.

Хороший приклад – створення онлайн-музею російської пропаганди. Тобто ми показуємо, що, власне, є дезінформацією, допомагаємо (з прикладами) людям розібратися, чому, вибудовуємо причинно-наслідковий зв’язок – і доводимо, що вони мають справу з дезінформацією.

Стратегія дезінформації містить також і роботу з підвищення медіаграмотності. Тобто виконує просвітницьку функцію для громадян усіх вікових категорій у масовому порядку.

Дуже активно у цьому напрямку працює, наприклад, IREX. Наразі ми хочемо об’єднати всі подібні ініціативи на єдиній платформі. І спільно з Міністерством освіти та науки, з Мінцифрою запустити широкомасштабну програму медіаграмотності в Україні.

Тобто, з одного боку Стратегія протидії дезінформації передбачає виявлення та показ фейків, інформування того ж YouTube та інших платформ, що це фейк. З іншого боку йдеться про підвищення медіаграмотності громадян України. Такими є дві ключові складові.

Але акти прямої дії мають бути закладені виключно у законі. Зокрема, у Законі України "Про медіа".

– А як це реалізовувати на практиці? Не секрет, що значна частина громадян України не дуже чітко розрізняє, а подекуди – не розрізняє взагалі, як виявити російську пропаганду, як відрізнити фейк від істини. Який оптимальний механізм для зміни цієї ситуації і дійсно масового підвищення медіаграмотності ви бачите?

– З точки зору медіаграмотності – це різні програми для діток, для дорослих і для людей старшого віку. Вони можуть існувати як у вигляді онлайн-уроків, так і у вигляді відеонавчань, як виявити фейки.

Якщо ж ми говоримо про протидію у вигляді публікацій, розсилки інформації – роботу у цьому напрямку ми розпочнемо зі створення Центру протидії дезінформації. Хоча масштаби можуть бути більшими. Саме президент на трибуні ООН зазначав про необхідність створення в Україні міжнародного хабу, оскільки ми є, як кажуть, фронтьєром на стику двох світів – західної і російської цивілізацій. Створення такого хабу допомогло би зосередити зусилля з залученням наших західних партнерів, досвіду спеціалістів із країн, що є нашими союзниками – і дозволило би ефективно відпрацьовувати ті маніпуляції і фейки, які запускає країна-агресор.

Тому створення Центру протидії дезінформації – тільки початок.

– Чи достатньо цього буде? Адже Росія веде дуже агресивну пропаганду...

– Ми не можемо відповідати симетрично. Ми не можемо створювати армію ботів, які будуть писати і розповсюджувати певні меседжі. Нам потрібно відповідати асиметрично: показувати і висвітлювати. Так, як європейці. Вони кажуть: ось ці акаунти – боти. Ця інформація є неправдивою – і ось аргументи. Тобто це оперативно-просвітницька робота.

Я не вбачаю іншого інструменту. Ми не маємо стати віддзеркаленням Росії, вдаючись до тих методів, які застосовують вони. Боротися з ботами за допомогою ботів – малоперспективне заняття.

– Я просто думаю, наскільки дієвими будуть цивілізовані шляхи, цивілізовані методи протидії дезінформації і фейкам проти історій, наприклад, про "розіп’ятого у Слов’янську хлопчика в трусиках". Адже російська пропаганда націлена на нераціональний вплив, на підсвідоме, на активізацію сильних емоцій, що відключають здатність до критичного мислення.

– Саме тому медведчуківські "телеканали", які застосовували такі методи, і є особливо небезпечними. Саме тому важливо почати дискусію про журналістські стандарти. Фіни, наприклад, у цьому напрямку дуже сильно просунулися. У них є викладання критичного мислення й уроки, як розрізняти фейк і правду, як виявити дезінформацію. Не треба пропонувати людям ботів. Треба дати їм у руки "вудочку" – знання, як їм самим боротися з інформаційним терором, як відрізняти зерна від полови.

Це ж елементарно. Коли ви заходите в Фейсбук і бачите якусь інформацію – що ви робите? Особисто я, з огляду на журналістський досвід, завжди роблю два кліки мишкою, щоб перевірити джерела. Все. Цього достатньо у більшості випадків.

Коли практика перевіряти інформацію стане звичкою (так само, як звичка чистити зуби) – пропагандисти країни-агресора чи будь-які інші творці фейків матимуть справу не з іншою армією ботів, а з мільйонами свідомих громадян. Громадян, на яких такі примітивні інструменти не працюють.

А от в історії з "розіп’ятим хлопчиком" конкретно потрібна протидія дезінформації. Зокрема, робота центрів з дезінформації, які будуть реагувати та демонструвати громадськості, що це фейк. Запорука успіху інформаційних терористів, інформаційних війн – користуватись неосвіченістю громадян і їх довірою до яскравих прикладів. Але чим яскравіша "байка", що запускається – тим скоріше треба її перевіряти.

– На якому етапі наразі робота над стратегією протидії дезінформації? Коли МКІП планує показати її українцям?

– У березні плануємо презентувати, як воно працюватиме.

– У вас сьогодні невеличкий "ювілей" – рівно 8 місяців на посаді міністра (Рада призначила Олександра Ткаченка міністром МКІП 4 червня 2020 року, розмова відбулася 4 лютого 2021 року. - Ред.). Яку би оцінку ви поставили собі за ці 8 місяців роботи – скажімо, за 5-бальною шкалою?

– Четвірочку би поставив.

– Чому четвірочку? Де не дотягли?

– Насправді наша команда зробила багато. Люди, які працюють у цій сфері, кажуть про досягнення, яких раніше не було. Знизили податки, запровадили гранти, визнали для закладів культури послуги, що не є орендою, відстоювали, наскільки це можливо, умови для роботи сфери під час карантинних обмежень… Але цілей більше, ніж спроможності їх досягти.

– Що обмежувало?

– По-перше, МКІП наразі переживає етап трансформації з міністерства, яке вело операційку всередині – до міністерства, яке повинно займатися стратегіями і політиками, а оперативне управління перекладається на центральні органи виконавчої влади. Тобто наші агентства. Зараз ми лише на середині шляху. Бо ж, як і будь-який перехідний етап, він достатньо непростий.

Другий стримувальний фактор – безперечно, втрата часу з точки зору бюрократичних процедур. З’ясування всіх бюджетних програм потребує часу.

І третє – робота з тими організаціями, які перебувають безпосередньо у сфері нашого підпорядкування. І розуміння того, наскільки ефективно вони працюють.

Не все відбувається так швидко, як хотілося б… Ми докладали зусилля, немало зробили – але попереду ще багато роботи. І надихають на цю роботу саме люди, які працюють у сфері культури, туризму та креативних індустрій: директори мистецьких ліцеїв, керівники театрів чи музеїв, креативні підприємці, майстри народних художніх промислів, що вкладають всю душу в те, що вони роблять.

– Для вас, певно, не секрет, що результати вашої роботи позитивно оцінюють не всі. Приміром, днями досить різко на вашу адресу висловився уповноважений з питань захисту української мови Тарас Кремінь. Він заявив, що, на його думку, ви не зможете нічого зробити на посаді міністра. І навіть процитував рядок із вірша свого батька "Взялись за кіно і немає кіна, взялись за культуру – культури нема". Як відреагуєте на таку оцінку з боку пана Креміня?

– У мене враження, що амбіції Тараса Креміня перевищують його можливості. А щодо коректності його висловлювань – оцінку дасть уряд, оскільки він урядовий уповноважений. Тим паче, що така дискусія вже піднімалась.

Але от що Тарас Кремінь не зазначив, так те, що саме нашим міністерством створено секретаріат Уповноваженого із захисту державної мови. Тобто його апарат. А ще він помилився із заявами про відсутність стратегії промоції української мови. Адже нами розроблено Стратегію популяризації української мови до 2030 року "Сильна мова – успішна держава" та на Кабміні погоджено план заходів із першого етапу її реалізації. До того ж, МКІП іще минулого року розробило парасольковий портал для популяризації вивчення української мови "Speak Ukrainian".

– Ви раніше неодноразово висловлювалися щодо важливості "лагідної" українізації. Наразі думаєте так само? І чи достатньо "лагідними" є наразі впроваджені норми Закону України "Про забезпечення української мови як державної" – чи можна було би і жорсткіше трохи?

– Я дійсно був і залишаюся прихильником лагідної українізації. Майже три роки тому ще за попереднього президента було ухвалено рішення щодо закону про мову та її популяризацію. Але за ці роки нічого не було зроблено, а штрафи вже починають діяти. Цей факт викликає у мене питання: то що спочатку – кінь чи віз?

Наша стратегія, про яку я згадував, передбачає запровадження безкоштовних курсів, онлайн-навчання, інші шляхи промоції української мови. І коли люди побачать зацікавленість держави у тому, аби промотувати українську мову – жодні штрафи не будуть потрібні.

Наприклад, у Канаді урядовцям доплачують 25% за знання французької мови. Нашим чиновникам точно не треба платити за знання української. Але це один з яскравих прикладів промотування в двомовній країні однієї з мов.

І такі заходи мають бути здійснені перед тим, як до якоїсь бабусі в їдальні підійде інспектор і скаже: зараз будемо перевіряти, чи знаєте ви українську мову і штрафуватимемо, якщо ні… Це нівелює всі зусилля на українізацію. Достатньо одного-двох кейсів і заяв різних недалеких чиновників стосовно того, що завтра людей штрафуватимуть на 3 тисячі гривень (чи навіть на 300 при їхній зарплаті), щоб це викликало відторгнення, а не бажання мову вивчати.

Так, у державі, безперечно, українська мова не просто має бути державною – вона має бути загальновживаною. Але шляхом наказу чи примусу (що ще гірше) це безуспішно.

З огляду на адекватність розуміння деякими чиновниками цього процесу, тоді, у 2019-му, я би спочатку продумав і розпочав популяризацію, а штрафи відклав би на певний час. І точно не педалював би цю тему, тому що вона відштовхує, а не наближує. Але маємо, що маємо, тому популяризацію української мови почала наша команда.

– Дивіться, Україна 30 років уже незалежна. Всі, хто ходив до школи впродовж цих років, мали би її вчити. Якщо раптом не вчили – в нашій державі вже 7 років діють безкоштовні курси української мови, було би бажання…

– Ці курси не державні. А ми хочемо, щоб вони були державними.

– Добре, хай так. Але – як можна заохотити вчити українську мову людей, які за 3 десятиліття не спромоглися вивчити навіть ті дві-три фрази, яких у переважній більшості випадків достатньо для спілкування з клієнтом, скажімо, на касі в супермаркеті чи в тій же перукарні?

– Це комплексне питання, яке потребує й української мови на екрані, й української мови в книжках… Його не можна вирішити за день чи два. Впродовж 30 років існування незалежної України у нас була різна політика стосовно мови. Один президент важко говорив українською – і провадив проросійську політику. Інший – розмовляв вишуканою мовою, але – чи зробив щось для її популяризації?.. Послідовності у цьому процесі впродовж років ніколи не було.

Але наразі закон про мову ухвалено. І ми маємо послідовно рухатися вперед. Лагідно рухатися. Я так розумію, що і ваше, і моє бажання – щоби всі розмовляли українською мовою, правильно?

– Безумовно. Або хоча би з повагою ставилися до права розмовляти українською в Україні. А не розповідали про "фашизм" і "пухлину на тілі онкохворої американської колонії" в контексті законодавчого закріплення цього права, як це нещодавно зробила професорка Національного педагогічного університету імені Драгоманова Євгенія Більченко.

– Так. Але я наведу приклад із мого життя. Ми вдома розмовляємо українською. І навіть гостей, які до нас приходять, просимо робити так само – аби наш син постійно перебував в україномовному середовищі. А потім він виходить на вулицю – і повертається з російськими словами. І це при тому, що ми говоримо з дитиною українською, читаємо йому українські книжки, показуємо мультики з українським дубляжем – хоча це теж проблема: знайти мультики українською мовою. Він уже точно україномовна дитина, тому що навіть російською говорить з акцентом.

Це теж процес. І дитині потрібно все пояснювати та змалечку вчити.

А що ми будемо робити з людьми, які виросли в інших регіонах і з дитинства, скажімо, до мого віку спілкувалися виключно російською? Не можна їх примусом змушувати переходити на державну мову. Та ще й під загрозою штрафів. Ми хочемо одну країну? Хочемо єдину державу в усьому її різноманітті? Ми хочемо поваги до людини в Україні? То давайте створимо умови, а не штрафуватимемо бабусь.

– А хіба багато бабусь оштрафували вже?

– Дивіться, з січня штрафи можуть застосовуватися до юридичних осіб і суб’єктів господарювання зі сфери послуг. Але педалювання розмови про ці штрафи лише напружує суспільство і викликає, з одного боку, бажання пришвидшити процес навіть шляхом штрафів (давайте обов’язково штрафувати, бо негідник не розмовляє українською мовою), а з іншого боку – супротив.

Я би взагалі на певний час цю тему відклав. Одна справа – державні чиновники та відповідальні працівники – щодо них можна застосовувати все, що завгодно, адже вони зобов’язані говорити українською. Інша – звичайні люди.

– А тему квот, збільшення їх на телебаченні і радіо ви би зараз піднімали?

– Це дискусійне питання. Колеги-медійники ставляться до цього по-різному. Я свого часу, на початку війни, був прихильником запровадження 100% квоти. З однієї причини: якщо українська використовуватиметься на 100% замість 75% – це повністю перевернуло би систему бізнесу в країні. Бо всі були би змушені весь продукт робити українською.

– І що в цьому поганого?

– Це призвело би до збитків телеканалів, медійних компаній, виробників, які значною мірою виробляють продукт російською мовою, з огляду на цільову аудиторію та експорт цієї продукції.

Мені в цьому плані було простіше: я свідомо закрив свій бізнес в РФ у 2014 році. Але переважна більшість людей, що працюють у цій сфері, працюють не тільки заради високого мистецтва, а й заради заробляння грошей. І ця економічна модель не спрацьовує.

Тобто тут я теж рухався би поступально і насамперед створив умови. Ми вже це робимо. Вже створено умови для фінансування зйомок кіно, серіалів, спільного виробництва. І коли ми побачимо, що в країну переважно із Заходу для виробництва аудіовізуального продукту заходитимуть не умовні 50 мільйонів, а 300-500 – все станеться саме собою. І тоді можна буде спокійно говорити про 100% квотування української мови.

Але рухатися насильницьким шляхом, коли переважна більшість індустрії цього не сприймає, не потрібно.

– Тобто зараз про перегляд квот не йдеться?

– Я би не говорив про це.

Продовження інтерв’ю з Олександром Ткаченком читайте найближчим часом.