"Не хотіли виїжджати з Чернігова, а тепер постійно хочеться додому": історія біженки в Італії 

Світлана вимушена була виїхати з Чернігова в Італію влітку 2022 року, вже після того, як місто було деблоковано, але навіть не через повномасштабне вторгнення. Жінку, яка дуже довго живе в Україні, науковцю, яка викладала в університеті на кафедрі української мови та літератури, має чоловіка-українця, "попросили" з роботи. Справа в тому, що Світлана сама з Росії, а українське громадянство досі так і не отримала.

Світлана розказала OBOZ.UA про життя в Італії, а також чому прагне повернутися в Україну та врешті-решт отримати громадянство.

"Давай ти підеш від нас куди-небудь"

Від початку повномасштабного вторгнення, коли Чернігів був заблокований, ми виїхали в Центральну Україну, а потім повернулися. В Італію виїхали влітку 2022 року, тому що сталася неприємна така подія на роботі. Справа в тому, що я сама з Росії, але дуже давно вже живу в Україні. У мене чоловік українець і син українець. Я працювала весь цей час на кафедрі української мови і літератури. Але саме коли почалася війна, якось на кафедрі на мене так косо подивилися і сказали: "А давай ти підеш від нас куди-небудь". А куди?

Я науковець, працюю з давньою літературою та старослов'янською мовою, власне, це і викладала. І моя колега, яка деякий час вже мешкала в Римі, знайшла в Італії стипендії саме для українців.

Один з італійських університетів, який готує перекладачів, хотів відкрити відділення української мови і запровадив стипендію для українців, які б хотіли приїхати займатися наукою та викладати українську мову. Я подала заявку та виграла конкурс.

Ми не хотіли виїжджати взагалі, ми хотіли залишитися в Чернігові. Але через цю ситуацію я фактично не мала більше роботи у Чернігові, а треба було якось заробляти гроші, оскільки чоловік у мене з інвалідністю й не має постійного заробітку. Ми це все зважили і виїхали в Італію. Але цей контракт не назавжди, тому, мабуть, я повернуся.

Мені, звісно, важко, хотілося б повернутися, але проблема в тому, що я ніяк не можу змінити громадянство. Після 2014 року в Україні дуже важко це зробити. І хоча я маю право, бо чоловік та дитина українці, і мені начебто ніхто не відмовляє, але це постійно ставиться на паузу. Я просто не знаю, як повернутися. У мене є посвідка на постійне проживання, але коли була у консульстві в Римі, пояснила свою ситуацію, що виїхала, що я б хотіла бути українкою, мені сказали, що чекайте, поки закінчиться війна, а після того повертайтеся.

Важче за все, що немає свого кола спілкування

Ця ситуація дуже важка для мене насправді. Дитина хоче повернутися, моєму сину 16 років, він захоплюється історією, він відчуває себе патріотом, і в принципі весь цей час він живе з тим, що він хоче повернутися. Він продовжує онлайн вчитися в українській школі.

Будинок в Україні є, друзі всі там. Найважче насправді, мабуть, те, що друзів тут немає, бо робота у мене є, але твоєї спільноти, до якої ти звик, немає. Ми вже не дуже молоді, і знайти в такому віці собі спільноту знов – це важко.

Українці, які мешкають в Італії, – це здебільшого люди, які виїхали років 20 тому. В тому місті, де ми живемо, немає великої української громади. Є деякі знайомі українці, які тут мешкали давно, вони нам допомагали боротися з західною бюрократією. Західна бюрократія – це дійсно страшна річ, а коли ти ще не знаєш гарно мову, точно треба, щоб хтось допомагав.

Українців багато в Італії. І до того ж якщо хтось виїхав 20 років тому – це виїжджали в основному жінки, яким зараз усім десь біля 60-70 років. Вони прожили весь цей час тут, прибираючи кімнати чи доглядаючи хворих. Проте, я звикла трохи до інших друзів. Я дуже вдячна всім цим жінками, з ким я знайома, ми в гарних стосунках, але після того, як я провела свої заняття в університеті, мені дуже часто немає з ким піти кави випити разом. Або просто зателефонувати, побалакати, як я це звикла робити в Чернігові.

І мені ще добре, чоловікові важче, йому важче дається мова, і він не працює тут. Він працює онлайн в Україні редактором наукового журналу на громадських засадах. І виходить, що все його коло спілкування залишилося в Україні, воно віртуальне, живого спілкування тут у нього немає.

І у сина та сама проблема. Вийшло, що наші діти, які виїхали, перед цим пережили і ковід фактично без спілкування, потім – перший рік війни, без спілкування, онлайн, а потім вони виїхали – і тут теж залишаються в основному без спілкування. Тому що не так швидко береться мова, не так швидко береться коло друзів. А кілька років без нормального спілкування для підлітка – я думаю, що це проблеми для майбутнього.

З іншого боку, Італія гарна країна. Взагалі, є така думка, що італійці схожі на українців за темпераментом, за менталітетом, – і дійсно трохи є. Я спілкуюся з різними українками, які виїздять зі своїми дітьми в Німеччину, Францію, в Англію, знаю, наскільки їм важко. Я можу сказати, що нам трохи простіше, бо все ж таки менталітет такий: італійці більш відкриті. Тобто є, звісно, позитивні моменти. І все це було б цікавим досвідом, якщо б серце не боліло. Постійно хочеться додому. Постійно.