"Не хотіли виїжджати з Чернігова, а тепер постійно хочеться додому": історія біженки в Італії
Світлана вимушена була виїхати з Чернігова в Італію влітку 2022 року, вже після того, як місто було деблоковано, але навіть не через повномасштабне вторгнення. Жінку, яка дуже довго живе в Україні, науковицю, яка викладала в університеті на кафедрі української мови та літератури, має чоловіка-українця, "попросили" з роботи. Справа в тому, що Світлана сама з Росії, а українське громадянство досі так і не отримала.
Світлана розказала OBOZ.UA про життя в Італії, а також чому прагне повернутися в Україну та врешті-решт отримати громадянство.
"Давай ти підеш від нас куди-небудь"
Від початку повномасштабного вторгнення, коли Чернігів був заблокований, ми виїхали в Центральну Україну, а потім повернулися. В Італію виїхали влітку 2022 року, тому що сталася неприємна така подія на роботі. Справа в тому, що я сама з Росії, але дуже давно вже живу в Україні. У мене чоловік українець і син українець. Я працювала весь цей час на кафедрі української мови і літератури. Але саме коли почалася війна, якось на кафедрі на мене так косо подивилися і сказали: "А давай ти підеш від нас куди-небудь". А куди?
Я науковець, працюю з давньою літературою та старослов'янською мовою, власне, це і викладала. І моя колега, яка деякий час вже мешкала в Римі, знайшла в Італії стипендії саме для українців.
Один з італійських університетів, який готує перекладачів, хотів відкрити відділення української мови і запровадив стипендію для українців, які б хотіли приїхати займатися наукою та викладати українську мову. Я подала заявку та виграла конкурс.
Ми не хотіли виїжджати взагалі, ми хотіли залишитися в Чернігові. Але через цю ситуацію я фактично не мала більше роботи в Чернігові, а треба було якось заробляти гроші, оскільки чоловік у мене з інвалідністю й не має постійного заробітку. Ми це все зважили і виїхали в Італію. Але цей контракт не назавжди, тому, мабуть, я повернуся.
Мені, звісно, важко, хотілося б повернутися, але проблема в тому, що я ніяк не можу змінити громадянство. Після 2014 року в Україні дуже важко це зробити. І хоча я маю право, бо чоловік та дитина – українці, і мені начебто ніхто не відмовляє, але це постійно ставиться на паузу. Я просто не знаю, як повернутися. У мене є посвідка на постійне проживання, але коли була в консульстві в Римі, пояснила свою ситуацію, що виїхала, що я б хотіла бути українкою, мені сказали, що чекайте, поки закінчиться війна, а після того повертайтеся.
Найважче, що немає свого кола спілкування
Ця ситуація дуже важка для мене насправді. Дитина хоче повернутися, моєму сину 16 років, він захоплюється історією, він відчуває себе патріотом, і в принципі весь цей час він живе з тим, що хоче повернутися. Він продовжує онлайн вчитися в українській школі.
Будинок в Україні є, друзі всі там. Найважче насправді, мабуть, те, що друзів тут немає, бо робота в мене є, але твоєї спільноти, до якої ти звик, немає. Ми вже не дуже молоді, і знайти в такому віці собі спільноту знов – це важко.
Українці, які мешкають в Італії, – це здебільшого люди, які виїхали років 20 тому. В тому місті, де ми живемо, немає великої української громади. Є деякі знайомі українці, які тут мешкали давно, вони нам допомагали боротися з західною бюрократією. Західна бюрократія – це дійсно страшна річ, а коли ти ще не знаєш гарно мову, точно треба, щоб хтось допомагав.
Українців багато в Італії. І до того ж якщо хтось виїхав 20 років тому – це виїжджали переважно жінки, яким зараз усім десь близько 60-70 років. Вони прожили весь цей час тут, прибираючи кімнати чи доглядаючи хворих. Проте я звикла трохи до інших друзів. Я дуже вдячна всім цим жінками, з ким я знайома, ми в гарних стосунках, але після того, як я провела свої заняття в університеті, мені дуже часто немає з ким піти кави випити разом. Або просто зателефонувати, побалакати, як я це звикла робити в Чернігові.
І мені ще добре, чоловікові важче, йому важче дається мова, і він не працює тут. Він працює онлайн в Україні редактором наукового журналу на громадських засадах. І виходить, що все його коло спілкування залишилося в Україні, воно віртуальне, живого спілкування тут у нього немає.
І в сина та сама проблема. Вийшло, що наші діти, які виїхали, перед цим пережили і ковід фактично без спілкування, потім – перший рік війни, без спілкування, онлайн, а потім вони виїхали – і тут теж залишаються переважно без спілкування. Тому що не так швидко вивчається мова, не так швидко знаходиться коло друзів. А кілька років без нормального спілкування для підлітка – я думаю, що це проблеми для майбутнього.
З іншого боку, Італія гарна країна. Взагалі, є така думка, що італійці схожі на українців за темпераментом, за менталітетом, – і дійсно трохи є. Я спілкуюся з різними українками, які виїздять зі своїми дітьми в Німеччину, Францію, в Англію, знаю, наскільки їм важко. Я можу сказати, що нам трохи простіше, бо все ж таки менталітет такий: італійці більш відкриті. Тобто є, звісно, позитивні моменти. І все це було б цікавим досвідом, якщо б серце не боліло. Постійно хочеться додому. Постійно.