Блог | Нацменшини в Україні: про що вам не розкажуть

Здавалося, страсті навколо нещодавно ухваленого в Україні закону "Про освіту" дещо вгамувалися. Хоча його 7-а стаття, яка вимагає навчання на рівні середньої школи українською мовою, і далі викликає відповідні демарші з боку деяких наших сусідів, що мають в Україні "свої" національні меншини. Особливо це стосується Угорщини, Румунії, Польщі й Росії.

Відео дня

Звісно, мова – важливий чинник не лише національної, а й державної ідентифікації. Але поряд з цим чинником існують інші. Серед них – сприйняття історії. Передбачається, що в школах національних меншин буде викладатися їхньою мовою їхня ж національна історія. Певно, не треба говорити, що часто таке викладання не співпадатиме, а то й суперечитиме українському баченню минулого, пише Петро Кралюк для Радіо Свобода.

"Казус" Королевського Євангелія

Позаминулого року за фінансової підтримки Закарпатської держадміністрації побачило світ факсимільне видання Королевського Євангелія.

Презентація факсимільного видання Королевського Євангелія, переписаного в 1401 році. Київ, Музей книги і друкарства України, 29 березня 2016 року

Ця подія не стала в Україні культурною топ-новиною. А шкода. Адже це Євангеліє багато про що говорить. Переписане воно було в 1401 році. Його мова – старослов’янська. Це одна з найдавніших пам’яток давньоукраїнської писемності. І з’явилася вона в регіоні, який угорці, а почасти румуни вважають своїм. Селище Королево, де створювалося Євангеліє, мало ще й угорську назву – Кіральгаза. Розташоване воно біля районного центру Виноградів. Неподалік звідси – угорський та румунський кордони.

Аркуш факсимільного видання Королевського Євангелія

Королевське ж Євангеліє свідчить: у цьому регіоні здавна проживали русини-українці, де вони творили пам’ятники високої культури. І було це до того, як сюди прийшли угорці й румуни. Зрештою, варто з’ясувати, як з’явилися на Закарпатті ці етноси. Чого тут більше було – переселень чи мадяризації та румунізації місцевого українського населення, яке відбувалося з допомогою державних структур.

Читайте: Фейк ФСБ "Как украинские пограничники ходили париться в РФ”

Однак, коли ви опинитеся на Закарпатті, відвідаєте музеї в Мукачеві або Ужгороді, побуваєте на деяких екскурсіях, то у вас може скластися враження, що це споконвічна угорська земля. Вам, наприклад, розповідатимуть про угорських національних героїв Ілону Зріні й Ференца Ракоці ІІ, про угорського поета Шандора Петефі. Пам’ятники цим діячам є в різних містах Закарпаття, їхніми іменами названі численні вулиці. Проте вам, певно, не скажуть, що Ілона Зріні, точніше Зрінська, належала до хорватського аристократичного роду. І захищала вона Мукачівський замок від австрійців не тому, що була "національно свідомою угоркою", а через те, що перебувала під опікою Османською імперії. Що її син, Ференц Ракоці ІІ, аж ніяк не був стовідсотковим мадяром. Офіційно використовував латинську мову. Демонстрував свою прихильність до русинів-українців, які переважно служили в його війську. Серед воїнів Ференца Ракоці ІІ, списки яких збереглися, фігурують, наприклад, такі прізвища, як Балога чи Пинзеник. Зрештою, цей національний угорський герой збирався стати… королем Польщі. Не скажуть вам і про те, що Шандор Петефі (насправді – Олександр Петрович) був слов’янином, у жилах якого "змішалася" сербська й словацька кров. І подібні приклади при бажанні можна множити й множити.

Так само, коли ви побуваєте на екскурсії в Чернівцях, у вас може скластися враження, що це "румунське місто". У Львові ви можете почути про "польський Львів". У містах Сходу й Півдня України про талановитих російських генералів і чиновників, які облаштовували ці території. Зрештою, й столиця України під час екскурсій ледь не представляється як "російське місто".

На жаль, це стосується не лише екскурсій. Власне, в екскурсіях відображується та історична пам’ять, яка утверджується в середній та вищій школі. А історія для національних меншин у школах України і далі студіюється в їхньому націоналістичному дусі. Тому не дивно, що для представників угорської меншини Закарпаття – це "питома" їхня земля, для румун – Буковина й Бессарабія, для поляків – Львів та "східні креси". А для росіян "їхньою" є більша частина України.

Читайте: Російська "стабільність": як живе агресивний сусід

Викладання історії як чинник сепарації чи консолідації?

Чи є розуміння того, що в школах України потрібно змінювати зміст викладання історії? Радше, ні, аніж так. Наприклад, студіювання історії України відбувається переважно в дусі концепції народницької історіографії початку ХХ століття. Головним героєм цієї історії є народ, яскравим репрезентантом якого постає українське козацтво з його вождями-гетьманами. Але чи "вписуються" в цю історію Закарпаття, Буковина, де козацтва практично не було? Чи вписуються південні й східні регіони сучасної України, котрі не належали ні до Київської Русі, ні до Гетьманської держави, а тривалий час перебували під владою Кримського ханства й Османської імперії? Навіть Галичина й Волинь не дуже "вписуються". Не "вписуються" й деякі "некорінні народи", які століттями проживали на теренах України й брали участь у формуванні українського етносу. Зокрема, це стосується різних тюркських народів та євреїв. Наприклад, чи багато в нас знають, що існували козацькі старшинські роди як тюркського, так і єврейського походження, а мати "найголовнішого філософа" України, Григорія Сковороди, походила з аристократичного кримськотатарського роду?

Зрештою, чи існують в українській науковій літературі комплексні роботи, де давалося б осмислення відносин українців зі своїми сусідами – тюрками, поляками, угорцями, словаками, румунами, молдаванами, припонтійськими греками, вірменами, німцями, росіянами й білорусами? Автору відома лише одна така робота, де осмислюються стосунки євреїв та українців. Загалом ця проблематика майже не відображена ні в підручниках з історії України, ні в підручниках з історії для національних меншин. У перших, як правило, "не бачать" "некорінних народів". У других "не помічають" українців на їхніх теренах (у Закарпатті, Буковині, Бессарабії й так далі) або свідомо їх маргіналізують. Ось і виходить "діалог німих". Одні не розуміють, де і яким чином взялися на теренах України національні меншини. А інші – звідки на їхніх "національних територіях" з’явилися українці. У результаті програють всі.

Хотілося, щоб відповідні державні інституції, передусім Міністерство освіти і науки, звернули увагу на цю проблему. Розумію, що вирішити її враз неможливо. Але це потрібно робити – передусім для консолідації української політичної нації, до складу якої входять і національні меншини.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...