Митрополит Драбинко: Росія визнає ПЦУ. Бліцінтерв'ю до другої річниці Томосу

Митрополит Драбинко: Росія визнає ПЦУ. Бліцінтерв'ю до другої річниці Томосу

Шостого січня Православна церква України відзначає другу річницю надання Томосу про автокефалію. Через два роки ПЦУ має офіційне визнання свого автокефального статусу чотирма помісними церквами, у найближчій перспективі – ще низка визнань. Розв'язано головну проблему українського православ'я – проблему розколу.

Незважаючи на протидію і "фінансову дипломатію", РПЦ буде змушена визнати канонічність ПЦУ, а поки що парафіяни УПЦ МП "голосуватимуть ногами".

Про це в бліцінтерв'ю OBOZREVATEL розповів митрополит Переяславський і Вишневський Православної церкви України Олександр Драбинко.

Чому Томос для ПЦУ – привід для гордощів у позитивному сенсі слова

По-перше, завдяки ухваленому історичному рішенню про підписання Томосу Вселенським патріархом Варфоломієм було відновлено історичну справедливість. Стародавня Київська церква, Церква-матір для всієї Руської церкви, нарешті конституювалася.

По-друге, завдяки цьому рішенню розкол, який нищив Церкву десятиліттями, було подолано, зцілено. І це, напевно, найважливіше, що випливає із дарування автокефалії Українській церкві, що зафіксовано в Томосі.

Трагедія розколу пройшла лезом по сім'ях, парафіях, єпархіях, по всій державі. Причин виникнення розколу було дві. Одна – це нерозуміння тодішніми церковними функціонерами, і в Україні зокрема, неминучості історичного процесу розпаду Радянського Союзу і краху того тоталітарного фундаменту КДБ, на якому стояв цей колос і однією з опор якого була створена Сталіним "червона" церква.

Інша причина, але вона вже вторинна – розкол був штучно створений Московською патріархією і спецслужбами, щоб, керуючись принципом "розділяй і володарюй", отримати політичний вплив в Україні, а церковній владі в Москві мати перевагу перед владою політичною. Мовляв, ви країну не вберегли, а ми церковними "узами-скріпами" цю єдність тримаємо. Як бачимо, ані в першому, ані в другому випадку жодних церковно-канонічних аргументів немає.

Як ми знаємо, саме релігійний фактор відіграв свою роль і повною мірою позначився на спробі анексії більшої частини території України. П'ятою колоною став Московський патріархат, що проповідує "русскій мір".

По-третє, щодо досягнень ПЦУ – усього лише за два роки в умовах шаленої протидії з боку церковної і політичної Москви статус Православної церкви України, закріплений і проголошений Томосом, визнали чотири помісні церкви світу: Православна церква Еллади, Православна церква Кіпру, Олександрійський і Константинопольський патріархат, які внесли ім'я Блаженнішого Митрополита Епіфанія у свої диптихи. Для порівняння: Москва чекала визнання свого статусу автокефалії 141 рік.

По-четверте, питання України в церковному плані сколихнуло всю церковну спільноту та розкрило ті недоліки і проблеми церковної всеправославної єдності, які протягом тривалого часу були прихованими, про які знали, але які до пори замовчувалися й не порушувалися. Усі ми знаємо про ідею "батька народів" Сталіна, який створив 1943 року Московський патріархат, надати йому статус "вселенського" і провести Вселенський собор у Москві. Бажання таке більше відтоді ніколи не покидало керівництво МП. Нинішній "папа московський" став його найяскравішим апологетом і втілювачем.

Томос розв'язав проблему розділення українського православ'я.
Чому переходів з УПЦ МП в ПЦУ могло б бути значно більше

Говорити про переходи єпархій в ПЦУ не зовсім коректно, оскільки з канонічного погляду після здобуття незалежності й вручення Томосу вони вже еклезіологічно належать їй. Ніхто нікуди не "ходить".

Але на практиці, зважаючи на умови не тільки канонічні, а й юридичні, на прикладі єпархій РПЦ в Україні (УПЦ МП) ми бачимо, що священники й віряни не мають можливості вільно виявляти свої погляди й реалізувати своє юридичне право на конфесійну належність.

А причина в тому, що майно найчастіше оформлено на єпархію, яка вірян і священників тримає в кріпосному праві. Великою перешкодою до збільшення парафій ПЦУ є робота пропагандистської машини Російської Федерації.

Якби не було тиску і все відбувалося своєю законною, природною чергою, я думаю, до 70% парафій УПЦ МП перейшли б у ПЦУ. Це загальна статистика вірян і духовенства, які хочуть, щоб в Україні була Помісна церква.

Повсюдно діє правило "не можна", без будь-якої аргументації. Й архієреї, і священники вважають за краще зберігати статус невтручання, щоб не бути в збитку, якщо розсудливість візьме гору й віряни захочуть їх покинути. Тут, як розумієте, питання економічне.

На єпископат РПЦ в Україні чиниться колосальний тиск, а ті, зі свого боку, тиснуть на священників, які їм підвладні. А священники транслюють усе це пастві. "Неканонічно, незаконно, іуди, зрадники..." – усе ті ж звинувачення на адресу ПЦУ, навіть через два роки після дарування Томосу.

Але, на щастя, українські віряни не безмозкі, як хотілося б Москві. Наведу свіжий приклад. Днями на Рівненщині близько 15 осіб покинули парафію, у якій священник проповідував такі "істини", і перейшли в парафію ПЦУ.

Серед священників і єпископату Московського патріархату в Україні є дуже багато прихильників Помісної православної церкви – це факт. Але за два роки вони так розпалили атмосферу словесними суперечками, що, може, і хотіли б сказати пастві "Вибачте, ми вас обманювали", але це вже удар по самолюбству й гордині.

Думаю, священники й архієреї будуть останньою категорією, яка усвідомить потребу приєднатися до ПЦУ. А люди будуть розумнішими і "проголосують ногами".

Чому відбувається "гібридне визнання" ПЦУ замість офіційного

Чому ПЦУ досі не визнана окремими помісними церквами? Тому що РФ вмикає свою "фінансову дипломатію" й намагається тримати окремих їхніх представників, які можуть впливати на процес, на "короткому повідку". Але парадокс ситуації полягає в тому, що жодна з церков не заявила, що вона не визнає в перспективі ПЦУ або що автокефалія Української церкви неможлива! Низка церков зайняла тимчасову позицію стриманості від визнання.

Одночасно відбувається "гібридне визнання" статусу ПЦУ окремими єпископатами й священниками інших помісних церков ще до їхніх синодальних рішень. Наприклад, у деяких церквах світу під час богослужінь уже поминають митрополита Епіфанія. Днями архієрей Болгарської церкви згадував його на літургії. Раніше владика Ісайя з церкви Чеських земель і Словаччини теж приїжджав і співслужив із нашим Предстоятелем. А те, що ніхто, крім Московського патріархату, не розірвав євхаристійного спілкування з Патріархом Варфоломієм, прямо свідчить про підтримку його дій і про гібридне, негласне визнання – через нього і Константинопольську церкву – церкви України.

Тут питання "зависло" тільки в часі внесення в Диптих і поминання за богослужінням. Офіційні визнання відбудуться, коли зменшиться тиск із боку Московського патріархату. Час іде й лікує, стирає гостроту питання. Думаю, 2021 року статус ПЦУ і дії щодо неї Матері-церкви, що виразилися в Томосі, визнають ще дві-чотири помісних церкви.

2021 року ПЦУ визнають ще дві-чотири помісних церкви.
Чому РПЦ неминуче визнає ПЦУ

РПЦ мала з радістю визнати Православну церкву України однією з перших разом із Вселенським патріархатом. Але московська церковна внутрішня система, створена Сталіним 1943 року, показала свою порочність. Вона зрослася з державною машиною й фактично стала її прислугою.

Рано чи пізно РПЦ визнає ПЦУ, нікуди вона не дінеться. Й історія РПЦ – яскравий того приклад. Але, як я розумію, це буде не за патріарха Кирила, для нього це особисте болюче питання. Зараз у самій РПЦ дуже непроста внутрішня ситуація, і невідомо, чим вона закінчиться.

Але хочу сказати, що єпископи й багато священників Російської церкви вітали мене і з Новим роком, і з іншими святами. У них такої проблеми визнання фактично немає. Сутнісної неприязні до ПЦУ в Росії, у Білорусі, у Молдові не існує – це не їхня особиста проблема, а проблема їхнього "господаря". Вони знають, що є така ПЦУ, яку колись визнають.

УкраїнаЕксклюзивПравославна церква УкраїниРПЦУПЦ МПТомосВолодимир ПутінПатріарх КирилоПатріарх ВарфоломійОлександр Драбинко