Відео дня
"Мій найбільший страх – застрягти там назавжди!" Українці повертаються в окупацію, але не через любов до Росії
На тимчасово окуповану частину нашої країни продовжують повертатись українці. Здавалося б, як це можливо? Їдуть до Мелітополя і Бердянська, які опинилися під контролем російських загарбників після початку повномасштабного вторгнення, а також у понад 10 років окуповані Донецьк, Луганськ та інші населені пункти. І це після пережитих бомбардувань, ракетних ударів та всього, що творила армія Росії...
Тож скільки українців повернулися на окуповану територію і найголовніше – чому? Невже вони всі зрадники? Про важкий вибір та його причини – у матеріалі OBOZ.UA.
Скільки українців "прорвалося" в окупацію
На думку керівника Центру вивчення окупації, ексрадника міського голови Маріуполя Петра Андрющенка, можна говорити про повернення протягом року в окупацію близько 100 тисяч українців.
Проте він уточнив у коментарі OBOZ.UA, що достеменно невідомо, скільки їх там зрештою залишилося, а скільки заїхало, а потім виїхало в евакуацію. Щоправда, переважно вже не на територію України.
Андрющенко керується даними про фільтрацію в російському аеропорту "Шереметьєво". Справа в тому, що потрапити на окуповану частину України з третіх країн можна лише в такий спосіб – через Росію.
А це ще те пекло: потрібно пройти багатогодинний, професійний допит співробітників ФСБ, при цьому перевіряють усі гаджети – і не поверхнево, а дуже ретельно.
Співрозмовники OBOZ.UA, чиї рідні та знайомі зіткнулися з фільтрацією, стверджують, що навіть видалення номерів "небезпечних" контактів чи френдів у соціальних мережах, а також історії браузера тощо – марна справа, тому що "все витягують назовні". Очевидно, співробітники ФСБ використовують для цього спеціалізоване програмне забезпечення. І у разі найменшої підозри забороняють українцям в'їзд. Іноді – на 50 років. Тобто другої спроби не буде.
Причини повернення
На думку Петра Андрющенка, громадяни України повертаються в окупацію, бо почуваються покинутими. Поштовхом стало і позбавлення внутрішньо переміщених осіб (ВПО) виплат.
Хоча наскільки "роблять погоду" дві тисячі гривень (на одного дорослого)? Враховуючи вартість оренди житла, а переселенці осіли переважно у великих містах, де є робота, – не так уже й багато, але сам факт...
Напевно, для більшості ВПО припинення таких виплат все ж таки не стало аргументом для повернення в окупацію – у так звані "нові регіони". Можливо, спусковим гачком стали одразу кілька факторів. І ситуація, на жаль, не нова – таке вже було на початку російської агресії.
10 років тому
Журналісти OBOZ.UA поговорили з кількома переселенцями родом із Донецької, Луганської та Запорізької областей. Усі вони виїхали з окупованої території, не збираючись жити за російськими порядками. Однак у них є друзі та родичі, які повернулися туди, а хтось раніше і сам мав подібний досвід.
Хвиля переселенців 2014 року першими зіткнулися з російською агресією і, як наслідок, величезним стресом та труднощами.
"До жителів Донецької та Луганської областей тоді, наприклад, у Києві, Львові було не найкраще ставлення. Раз у раз я чула, що ми винні в тому, що сталося, і щоб "валили додому". Звичайно, не кожен це тицяв в обличчя, але досить часто – і я це дуже болісно сприймала. Сусідам я розсудливо не говорила, звідки саме ми приїхали. Але якось у гості нагрянули куми на машині з донецькими номерами і мою розмову з ними біля під'їзду почули всюдисущі бабусі. Вже наступного дня одна із сусідок накинулася на мене, кричала, що її онук загинув у зоні АТО через "донецьких виродків". А я плакала і не могла видавити з себе, що у мене в лавах ЗСУ воюють брат і племінник", – розповіла Ольга, яка вже понад десять років живе та працює в Києві.
Вона переконана, що у 2014-2015 роках жителі Донеччини та Луганщини фактично зіткнулися із розлюдненням. "До тих, хто залишився в окупації, ставлення тільки як до ворогів. Переселенців же чекали перевірки за місцем реєстрації, складності із соцвиплатами… Було багато всього, що можна назвати одним словом – приниження. І це при тому, що ми – ті, хто насилу виїхали з окупації – вирушили не до Росії, а до Києва, Дніпра, Харкова та інших міст. Тому що ми є патріотами України. Щоправда, "не з таким" місцем реєстрації... Але згодом усе налагодилося. Час лікує", – додала Ольга.
Ще один із наших співрозмовників – дитячий лікар із Луганська, який ще три роки тому працював у великій київській клініці. У 2014 році він також виїхав із окупованого рідного міста.
"Я ніколи не міг уявити, що мені доведеться виїхати. Але коли до лікарні увірвалися озброєні до зубів люди і притягли поранених бойовиків, я зрозумів, що зволікати не можна. Поїхав із сім'єю до Києва, де нас на якийсь час прихистили знайомі. З речей було всього дві сумки... Потім я влаштувався на роботу, правда, на пів ставки. Дружина теж лікарка, але тоді ще перебувала в декреті. Фінансово було дуже важко", – розповів Олександр (ім'я змінено).
Чоловік хапався за різні підробітки, але вартість оренди зростала, витрати також – грошей критично не вистачало. А ще зателефонувала мама: батька паралізувало...
"Дружина сказала мені: "Давай повертатися". Тоді можна було їздити сюди-туди у разі оформлення пропуску. Прийняти таке рішення було важко, але я підбадьорював себе, що це тимчасово. Найбільший мій страх – застрягти там назавжди! Батьки жили в приватному будинку з садом та городом. У льоху – великі запаси домашньої консервації, круп, овочів та тушонки. Тобто їжі вистачило б мало не на рік. Але гроші танули дуже швидко, багато пішло на лікування батька, якого, на жаль, не вдалося врятувати... Мама категорично відмовлялася їхати, кидати будинок і найголовніше для неї – могили близьких. Це був важкий вибір, але залишити її одну ми не могли, і я влаштувався до місцевої лікарні", – поділився Олександр.
Чоловік розповів, що до таких, як він, "возвращенців" там ставилися погано – як до зрадників. Але лікарів не вистачало, особливо дитячих, і його зціпивши зуби прийняли на роботу.
"Через три місяці слідом за батьком пішла і мама – вони дуже любили одне одного. І ми з дружиною заговорили про те, що треба шукати варіанти з роботою і їхати. Ми не могли і не збиралися приймати те, що там діялося. Приблизно через місяць мені написав друг з Києва, що є вакансії і для мене, і для дружини – вона чудовий анестезіолог. Дитину ж пообіцяли допомогти влаштувати до дитсадка. І ми не роздумуючи поїхали – нас тут нічого не тримало. Виїхали назавжди", – розповів чоловік.
Сьогодні Олександр служить бойовим медиком і рятує життя наших захисників: "Я почуваюся на своєму місці та роблю все, що можу".
Нова хвиля
Наймасовіша хвиля біженців ринула після початку повномасштабного вторгнення російських окупантів. Люди виїжджали і за кордон, і до тилових міст нашої країни.
Тому, як у 2022 році об'єдналися українці перед страшною загрозою, дивувався весь світ. Але сказати, що переселенцям довелося солодко, звісно, не можна. Та це неможливо під час такої війни.
Спочатку більшість біженців видихали, що вирвалися у відносно безпечні міста, але згодом реальність накривала з головою. Хронічний стрес, а попереду повна невідомість – люди жили лише одним днем. Є де жити, є що їсти – вже добре. Але найголовніше – живі.
За словами співрозмовниці OBOZ.UA з Мелітополя, із окупованого міста змогли виїхати всі члени її родини, а також родини друзів. Але у 2024 році дві подруги повернулися додому.
"Дорога в них була дуже важкою, зайняла кілька днів. Вони пройшли найжорстокішу фільтрацію в "Шереметьєво", провели там три дні, спали на підлозі. Причина ж повернення банальна – продаж житла. Ризиковано? Однозначно. Але квартири там серйозно зросли в ціні. Наприклад, двокімнатку в Мелітополі можна продати за 7 млн рублів – це за курсом НБУ близько 2,9 млн гривень. За такі гроші можна купити двокімнатну в Києві! Звичайно, люди не хочуть позбутися даху над головою, не хочуть старіти в орендованому житлі і їдуть в окупацію, щоб продати свою нерухомість. Тим більше що окупаційна влада загрожує націоналізацією", – розповіла Ірина.
На її думку, на сьогодні саме це є головною причиною для більшості українців, які їдуть на окуповану територію. "Щоправда, легкою ні поїздку, ні сам процес переоформлення документів і продажу житла не назвеш. У тому числі і з морального погляду. Адже все відбувається відповідно до російського законодавства, до того ж ще потрібно отримати... паспорт РФ. Плюс до всього доведеться провести багато часу в окупації, а до цього не кожен готовий. Особисто я не змогла на це піти, мене трясе від одного вигляду окупантів", – каже жінка.
З тієї ж фінансової причини повертаються на окуповану територію і мешканці узбережжя Азовського моря, які володіють нерухомістю в курортних селищах. А вона тут зараз "золота". Наприклад, в Урзуфі (Донецька область) будинки продають по 10-15 млн рублів – це приблизно 4-6 млн гривень. На ці гроші можна купити вже три квартири у столиці: в одній жити, а дві інші здавати – таким чином забезпечивши себе стабільним доходом.
Щодо зрадників, то, за словами наших співрозмовників-переселенців, більшість із їхніх рідних міст нікуди не виїжджали. Щоправда, за словами мелітопольки Ірини, вона знає кілька проросійських сімей, які у 2022 році виїхали до Німеччини та Росії – розраховуючи на краще життя. Але й ті, й інші повернулися додому. "Напевно, спрацював закон бумеранга", – усміхається Ірина.
Як бачимо, про те, що десятки тисяч українців прямо рвуться на окуповану територію, щоби залишитися там назавжди (як це підносить російська пропаганда), говорити не доводиться. Все набагато банальніше. А в деяких випадках і трагічніше – тому що повернутися з окупації вдається не всім. Але це вже зовсім інша історія.