Блог | "Мамка й татко дізнаються — мене убʼють!": одного разу я розголосила медичну таємницю

Двадцять років тому я розголосила медичну інформацію.

Саме так. Але зовсім не шкодую про це.

Народжувала в мене на чергуванні дев’ятнадцятирічна жінка. Студентка, чий гуртожиток знаходиться недалеко від пологового будинку. Породілля мешкає в селі, кілометрів двісті від Києва.

Дівчина приїхала в Київ, вступила до ВНЗ, далі — студентство, самостійне життя, гуртожиток, неймовірне кохання назавжди…

Далі все очікувано – аборт зробити не ризикнула, батьки далеко й нічого не знають, прийшла народжувати та залишити дитину у пологовому будинку.

І пологи були легкими, і новонароджена дівчинка — просто красуня з довгими віями і носиком-кнопочкою. Дівчинка кричить, просить груди, смокче кулачки, знов кричить, а породілля відвертається, на дитину не дивиться, категорично відмовляється від дитини і тільки повторює:

"Мамка й татко дізнаються — мене убʼють! Мамка – вбʼє, татко – вбʼє!"

Повнолітня. Має право.

Я розпочала здалеку. Ким працюють батьки, зʼясувала, що тато — тракторист на фермі, а мати вирощує на городі овочі та продає на місцевому ринку.

Потім я почала розмовляти вголос. І про те, що я не можу залишити в біді маленьке дитя, і про те, що я особисто поїду в те село, щоб познайомитися з її батьками, і про те, що такої красивої новонародженої дівчинки я давно не бачила.

Я розмовляла так натхненно, що вже уявляла собі, як я в кирзових чоботях йду полем назустріч працюючому трактору, щоб повідомити новоявленому дідусеві приємну новину.

Через пів години мого бенефісу я отримала телефон мами.

Дві секунди паузи... Сльози в слухавці… А потім:

— Це ж яке щастя! Внучечка у нас! Та щоб ми свою кровиночку десь залишили! Та ми трьох дітей підняли і нашу рідну виростимо. Передайте доньці, що ми її любимо та вітаємо!

Тим батькам, які "мамка вбʼє й татко вбʼє" знадобилося дві секунди, щоб зрозуміти все, що відбулося, прийняти вірне рішення й ні слова, розумієте, ні слова про те, що сталася якась трагедія.

Апофеозом приїзду батьків до пологового будинку були дві каністри по п'ять літрів, з величезним надписом на кожній — "Самогон".

Поки я тягла ці каністри в шафку, то зустріла весь пологовий будинок з головним лікарем й начмедом, включно. На їхнє докірливе — "дожилася" — пробурмотіла перше, що спало на думку, мовляв замовила для компресів.

І поки керівництво усвідомлювало сказане — припустила бігцем.

Приділяйте більше часу своїм дітям! Даруйте їм більше тепла.

Вкладайте їм в мозок, що в житті бувають різні ситуації. Але батьки завжди прийдуть на допомогу, приймуть вірні рішення й ніколи не залишать своїх дітей в біді. І в будь якій життєвій ситуації можна здійснити помилку, ціна якої буде чиєсь життя або чиєсь здоровʼя, або доля цілої родини.

Через три роки ми народили ще одну дівчинку, вже в шлюбі з чудовим хлопцем із сусіднього села.

А сьогодні на чергуванні двадцятирічна жінка народила хлопчика.

З носиком-кнопочкою і довгими віями.

Дуже схожого на свого дідуся – тракториста.

А мені здалося, що я повернулася в свою молодість, тільки мій хірургічний костюм чомусь став на два розміри більше.

Не завжди людяність перемагає морок. На жаль.

Але треба несамовито вірити, що переможе добро.

Таке життя.