Пандемія коронавірусу виявилася для Заходу найбільшою кризою за останні 75 років із дня закінчення Другої світової війни.
Зараз людство знову стоїть на порозі серйозних випробувань, насамперед психологічних. Про шанси вижити, а також подолати паніку і хаос в інтерв'ю OBOZREVATEL розповів російський історик Андрій Зубов.
– Пандемія коронавірусу і десятки тисяч смертей через неї – це те, що люди заслужили?
– Такі міркування – спекуляція. Тільки Бог знає, хто і що заслужив. Але, дійсно, люди в цілому трохи забули, наскільки вони вразливі. Величезні технічні успіхи останнього часу і життя без великої війни (я не про Україну, а про цілий світ), протягом 75-ти років, відхід поколінь, які пам'ятають жахи війни – все це зробило людей упевненими в собі. Впевненими в тому, що завтра буде так само, як сьогодні, а то й краще. В Європі, США та інших багатих країнах, зокрема, і серед багатої частини населення Китаю, люди просто насолоджувалися життям. І ця пандемія, як би вона не відбулася і які б причини не були у її витоків, змусила людей згадати, наскільки вони вразливі і беззбройні. Тепер ми з перемінним успіхом користуємося тими ж прийомами, якими користувалися наші предки тисячу років тому під час епідемії чуми або віспи. Це ізоляція і карантин.
Але з гуманітарної та людської точки зору, пандемія змушує нас замислитися про нашу відповідальність перед іншою людиною. Про те, що насправді не технічні засоби і не наше власне задоволення від життя, а саме допомога іншій людині і є сенс людського життя.
Зараз, в умовах пандемії, обидві ці тенденції дуже оголилися. З одного боку, людям властивий неймовірний егоїзм, коли наплювати на хворих, головне – самим не захворіти. А з іншого, – ми бачимо жертовну допомогу лікарів, сусідів, і одних країн іншим. Друге якраз і допомагає впоратися з хворобою. Перше не допомагає. Цей досвід буде посилюватися тому, що сама хвороба теж посилюється, і буде ще дуже затребуваний людством.
– Як не дивно, але від вірусу здебільшого постраждали найбільш благополучні країни світу. Чому так?
– Так, це так. Це пояснюється природніми причинами. У тих країнах досить велика частина населення похилого віку, а коронавірус особливо небезпечний для старших вікових груп. В останні сто років з'явилася маса засобів для продовження життя. Безсмертя ніхто не винайшов, але життя можна продовжувати і старенькі люди, які б у колишні часи померли від тієї чи іншої хвороби, доживають до 90, а то і до 100 років. Таких людей багато якраз у багатих країнах. Бідні країни такої розкоші собі дозволити не можуть. Там люди вмирають молодими. У тій же Африці середній вік зовсім невисокий – 20-30 років. А в Європі він досягає 50-ти років. Так що старші вікові групи особливо піддаються коронавірусу і перебувають під ударом.
Друга причина – скупченість населення. Вона є і в бідних країнах, але поки коронавірус у них не розвинув свою руйнівну діяльність.
– Захід дійсно зіткнувся з найбільшою кризою з часів Другої світової війни?
– Так, це правда. Але в умовах цієї трагедії він проявляє ті чудові якості, які в ньому збереглися. А ми-то думали, що вони погано збереглися. Це солідарність, допомога, жертовність, соціально-відповідальна дисципліна і не стільки через штрафи, як через розуміння, що своїми діями можеш нанести шкоду іншим. Цю солідарність і підтримку ми бачимо всюди в західних країнах. Суспільство виявилося на багато більше єдиним, ніж ми припускали. Але ще невідомо, яким воно виявиться в Росії або в Україні, якщо їх торкнеться такий же масштаб трагедії, як західних країн.
– У чому полягає підтримка західних країн одне одному? Вони закрили свої кордони і таке враження, що кожна з них займається своєю епідемією.
– Чому ж? У німецькі лікарні везуть хворих із Франції, Італії, Швейцарії. Та ж Німеччина посилає апарати для вентиляції легенів в інші країни. Лікарі працюють по 24 години на добу, сплять на підлозі прямо в своїх кабінетах, не йдучи з лікарень, щоб вилікувати людей. Священики, не боячись заразитися, проводжають людей в останню путь, сповідують і причащають перед смертю. Вони не позбавляють людей того, чого вони жадають.
Величезна кількість волонтерів допомагають самотнім людям похилого віку, спостерігають за громадським порядком. Люди не замкнулися. Так, вони залишилися у своїх квартирах, але вони солідарні і підтримують один одного навіть зі своїх балконів. Показують якісь плакати, співають разом пісні. Це – моральна підтримка. Західне суспільство виявилося живим, чого, боюся, може не виявитись у нас.
– Чому так?
– Москва стала таким собі центром епідемії. Помирає і хворіє дуже багато людей і набагато більше, ніж офіційно оголошують. Це видно навіть за кількістю людей із кола моїх знайомих. Я бачу, наскільки мала солідарність і наскільки люди егоїстичні у всьому. Поки що. Може, щось і проявиться, але поки особливої солідарності в Росії я не помічаю.
Це наслідки радянського часу, який у нас із вами спільний. Тоді кілька поколінь людей вчили, що можна виживати за рахунок іншого, а не завдяки допомозі іншому. В ходу була табірна установка – помри сьогодні ти, а завтра я. Інакше було не вижити після всіх голодоморів, колективізацій, великого терору в системі цинічної комуністичної ідеології. У нас просто зникло суспільство. Люди втратили здатність до спонтанної колективної дії. Ми не вміємо об'єднуватися і це величезна біда.
Ось в Україні зараз ніби немає диктатури, є можливості для самоврядування, а воно все одно погано працює. Мені про це говорять багато моїх українських друзів. Люди не вміють об'єднуватися заради спільних цілей. Кожен шукає свою. Так, ентузіасти є, але їх мало, а для самоврядування має бути більшість суспільства. Ось зараз це все проявилося.
– Світ уже пройшов пік паніки і хаосу чи тільки перебуває на початку шляху?
– Пік паніки і хаосу начебто пройдено, але хвороба не пройдена. Ми не знаємо, як вона буде розвиватися далі. Сто років тому була іспанка, страшна епідемія, від якої загинуло 50-100 млн осіб. Перший пік був пізньою весною 1918-го року, а другий пік – у серпні-вересні 1918-го року. Він був у десять разів смертоносніший за перший. Що нас чекає – ми ще не знаємо. Можливо, випробування будуть дуже важкими, особливо у сфері психології. Чи витримає людство все це психологічне навантаження? Це велика проблема.
– Тобто рано робити висновки, що люди зрозуміли – вони просто люди?
– Поки що ми і жертви, і спостерігачі одночасно, але робити якісь висновки рано. Наразі ми бачимо якісь позитивні моменти – солідарність, дисципліна, але це поки що. А що буде через місяць – ми не знаємо.
Людство на шляху до хаосу
– І вже не важливо, що на вулиці ХХІ століття і люди більш цивілізовані...
– Якраз головний досвід цієї пандемії це те, що ніяке ХХI століття нас ні від чого не захищає. У найбільш розвиненій країні світу – у США, помирає понад дві з половиною тисячі осіб у день. І там нічого не можуть зробити при всій своїй неймовірно розвиненій технології, цивілізації й організації суспільства. Зрозуміло, що якби вони взагалі нічого не робили, то смертність була б іще набагато вище, але і зараз вона велика і її зростання зупинити поки не можуть. Людина – не всесильна, це істина, яку ми повинні пам'ятати. І ця пандемія нам про це ще раз нагадує – ми не всесильні, а значить, ми маємо більш уважно і дбайливо ставиться до іншої людини. Сила людей не в відокремленості один від одного, а в спільній дії на добро. Якщо ми будемо так спільно діяти – це єдиний шанс із мінімальними втратами цю пандемію подолати.
У другій частині інтерв'ю, яке вийде на днях, читайте, що є вірус – біологічна мутація чи кара Божа за іноді просто огидну поведінку людства.