Блог | Логіка влади в "українському домі"
Після відмови Юрія Хмельницького від гетьманської булави Павло Тетеря зробився головним претендентом на неї. Він не допустив обрання на гетьманську посаду Виговського, який мав чималі шанси. Тут теж Тетеря використав польську підтримку.
Однак, ставши гетьманом, цей діяч намагався відстоювати козацькі інтереси. Наприклад, із самого початку свого владарювання поставив перед польською владою низку вимог. Це передусім вимоги, які стосувалися козацьких справ, – шанувати привілеї козацтва, звільнити Івана Богуна та інших козацьких старшин. Далі йшли вимоги церковного характеру – забезпечити право на існування православної церкви, повернути їй захоплені уніатами храми. Ще низка вимог стосувалася зовнішньої політики Гетьманату. Тетеря вимагав, аби йому дозволили встановлювати дипломатичні стосунки з Молдавією та Волощиною, а також гарантували допомогу кримських і буджацьких татар. Вважав, що треба почати мирні переговори з Московією, добиватися від неї звільнення ув’язнених козацьких старшин. Ще однією важливою вимогою Тетері стала організація походу на Лівобережжя. Він не втрачав надії стати "повноцінним гетьманом" по обидва боки Дніпра. Практично всі ці вимоги, окрім церковних, були виконані.
Читайте: Справжній український філософ
Тетеря навіть намагався виявляти гонор щодо польської влади. Коли в березні 1663 р. до нього прислали від короля повіреного Івана Мазепу з гетьманськими клейнодами, то відмовився їх приймати. Клейноди мав би передати йому спеціальний посол.
Такі метаморфози не раз зустрічалися з українськими гетьманами. Коли вони йшли до влади, то не проти були скористатися зовнішньою силою. Але коли влада опинялася в їхніх руках, то виявляли норов, прагнули ставати якомога самостійнішими. Спрацьовувала "логіка влади".
Подібні речі бачимо і в пізніші часи. Наприклад, за часів існування СРСР траплялися випадки, коли керівники вищих компартійних органів маріонеткової Української Радянської Соціалістичної Республіки дистанціювалися від Москви й намагалися розбудовувати свою "вотчину" – звісно ж, собі на користь. Такі тенденції спостерігалися у 20-их – на початку 30-их рр. ХХ ст., в періоди "відлиги" й "перебудови". Щось подібне спостерігається і в часи незалежності України. Попри демократичні вибори, якими можна легко маніпулювати, до влади приходять президенти та їхні команди не без зовнішнього впливу великих світових гравців (в принципі, це характерно не лише для України). Але коли новообраний президент і його команда отримують владу, вони, як правило, відразу намагаються стати господарями в "українському домі" й поступово дистанціюються від тих зовнішніх сил, які сприяли їхньому приходу до владного керма.
