Колесніков: "Кажуть, ми воюємо з Путіним? У коридорах тюрми його не бачив, зате там було багато росіян, які катували нас"

Максим Колесніков увійде в історію російської війни проти України як звільнений полонений з яблуком. Відео з ним на початку лютого обійшло весь світ: український військовий, колишній бранець російської вʼязниці, звільнений за програмою обміну, кусає яблуко і каже: "Це перше за 11 місяців".

Відео дня

Максим, уродженець Донецька, учасник АТО, останніми роками проживав у Києві, як маркетолог працював у відомих компаніях, але першого ж дня війни був мобілізований до лав ЗСУ.

А ще Максим залишиться в історії України як герой, котрий не зламався в тюремних застінках рашистської вʼязниці, і розповів у межах проєкту "Орестократія", чому українська мова важлива, через що перестав розмовляти російською, про привид Путіна у брянській вʼязниці і загалом про незламність українського духу.

– Бачив ваші ефіри місячної давнини, ви маєте набагато кращий вигляд. Як 11 місяців полону позначилися на вашому здоров’ї?

– Десять з половиною місяців позначились не в кращу сторону, я втратив дуже багато ваги, понад 32 кг, у мене була значна м’язова атрофія, втратив дуже багато м’язів через неповноцінне харчування, майже не було можливості робити якісь фізичні вправи, рухатись, ми перебували в тюрмі весь час. Прогулянки були досить короткими: із середини літа майже щодня, але по 5-6 хвилин, тому рухатися багато не міг, м’язи майже зникли.

Це моя головна проблема. Я зараз закінчую реабілітацію і сам бачу результат, відчуваю по одягу, він на мені просто висів, як на вішалці, а зараз я вже наростив певну м’язову масу і почуваюся набагато краще. Вже набрав приблизно 12 кг.

– Коли і як ви потрапили в полон?

– Це трапилося торік 20 березня, у нас був бій. У складі 101-ї бригади я охороняв навчальний центр зв’язку. Бої були з 3 березня. А 20-го до нас зайшли чотири танки, тоді як ми вже залишились без протитанкової зброї, бій тривав близько 8 годин. Коли вже стало зрозуміло, що нам нема чим відбитися, ми маємо втрати, командир ухвалив рішення здатися в полон, щоб запобігти додатковим жертвам.

– Читав в одному з ваших інтерв’ю, що ви були мобілізовані 24 лютого…

– 24 лютого я дійсно був мобілізований, я був у складі оперативного резерву першої черги, тому я з’явився одразу, як дізнався, що почалася війна. Увечері 24 лютого виїхали у складі підрозділу на оборонний об’єкт, перший напад на частину був 3 березня.

– Як ви сприйняли перші дні війни, наскільки це була для вас як для колишнього АТОвця типова справа? Чи все одно було морально складно?

– Я не можу сказати, що морально було складно, ці обставини були вже достатньо зрозумілими. Звісно, що війна порівняно з АТО відрізнялася своїм масштабом, я був в іншому роді військ, раніше я воював у складі артилерійської бригади, а тут – піхотна частина, і нас атакували авіація, ракети тощо.

– Невизначеність заважає сконцентруватися на якихось пріоритетних завданнях?

– Коли ти на війні, коли йдуть бойові дії, у тебе є завдання, є пост, який ти охороняєш, є окоп, який ти копаєш, зброя, яку ти маєш підтримувати в належному стані, то в тебе горизонт дуже звужується, ти маєш робити свою роботу і виживати. А туман війни можливий для людей, які мають ширший кругозір. Для людини в окопі туман закінчується за найближчим яром чи лісом, далі якого ти не бачиш. Бо інакше ти не виживеш, особливо коли йдуть бої.

– Що було після 20 березня?

– Нас взяли у полон вояки із Сил спеціальних операцій РФ, потім вони нас передали ВДВ, ми переночували в частині під їхньою охороною, і далі вже потрапили в Росгвардію. Ті нас уже вивезли на територію Білорусі, у містечко Наровля, де був проміжний пункт. Це не був фільтраційний табір, там привозили взятих у полон військових і цивільних, далі нас опитували. Зібрали анкетні дані, бо російські вояки втратили всі наші документи, ми залишилися зовсім без документів. Ми сподівалися, що про нас дадуть знати нашим близьким.

Оскільки наша частина була однією з перших, яку росіянам вдалося взяти в полон, вони приділяли нам усю увагу. Вони вирішили, що в нас був командний центр оборони області та Києва, тому відразу до нас привезли військове телебачення, у кількох із нас взяли інтерв’ю. Окупанти шукали серед нас нацистів, так в інтерв’ю і сказали, що взяли велику базу нацистів, шукали татуювання.

– Вони розпитували, що ви думаєте про Бандеру, Путіна? Чи як?

– Питали в одного з наших офіцерів, що він думає про Бандеру, питали мене, як я ставлюся до того, що заборонена російська мова. Я казав, що вона не заборонена. Про начебто якісь утиски російськомовних мене запитували, про те, як я ставлюся до "державного перевороту" на Майдані. А я родом з Донецька, вони думали, що я їм скажу, як мене утискали, а коли я цього не сказав, вони почали показувати мені два змонтованих сюжети, де буцімто наші журналісти заявляли, що потрібно вирізати російських військовополонених, каструвати тощо. Там був достатньо грубий монтаж, вони хотіли, щоб я визнав, що це нацизм. Я ухилився від запитання, вони потім у сюжеті заявили, що ось не визнає, але розуміє, що це нацисти. Досить смішно, коли потім дивишся це.

– Завдяки таким сюжетам рідні в Україні отримують якусь звістку про воїнів. Ваша сім’я теж побачила?

– Так, друзі побачили цей сюжет і повідомили дружині, що бачили мене, і батькам теж. Так вони дізналися, що я живий. Насправді я був дуже радий, коли потім дізнався про це, тому що в мене не було зв’язку… Вже значно пізніше дали можливість написати листа на кілька слів, і він дійшов до батьків аж на початку вересня. Окупанти передали цей лист у Червоний Хрест, а той привіз його через кілька кордонів.

– З цього так званого фільтраційного табору ви потрапили в Брянську область. Це була в’язниця?

– Це був особливий слідчий ізолятор, перероблений під утримання полонених. Нас дуже щільно селили, будували металеві нари. І там я був до кінця свого полону, саме в цьому СІЗО.

– З чим у вас асоціюється тюрма, полон?

– Голод… холодно і незручно.

– Як вас там годували?

– Було триразове харчування, але кількість та якість були достатньо жахливими. Коли вони нарешті ухвалили рішення, що ми йдемо на обмін, харчування трохи покращилося. У вересні вони очікували, що буде якась перевірка, і тому підвищили "стандарти харчування". Стандартна порція їжі: на сніданок 150 г якоїсь каші, на вечерю 150 г картоплі і ще шматочок риби має бути, 50 г, на сніданок і вечерю – 1/6 хліба, а в обід 150 г гарячого, 150 г "другого" + четвертина хліба. Хліб – це те, що майже завжди виконувалося, а ось з іншим – ні. Влітку було покращення, взимку знову стало гірше і вже було важче, бо було холодно в камері, там дуже великі щілини у вікнах.

– Якою була температура?

– Ми не знаємо, за відчуттями десь 14-15 градусів.

– Виглядає так, що до традиційного російського садизму додалася ще корупція. Я про те, що інколи пайок збільшувався під час перевірки, потім зменшувався.

– Я думаю, що просто крали. За нашим розрахунками, у нас раз на тиждень мала бути баня, нам мали видавати 50 г мила. Нас 14 людей у камері, це 700 г, а нам давали 2 куски по 200 г. Ось 300 г на рівному місці. А інколи взагалі не давали і казали, що мило закінчилося. Я впевнений, що воно "закінчилось" у відповідних кишенях, його списали навіть під час закупівлі, не довезли. Так було у всьому. Нам мали б видавати по 30 г зубної пасти на місяць, та часто бувало, що цих 30 г було на два місяці. Наприклад, ми розписувалися, що щомісяця нам видається набір із чотирьох зубних щіток, чотирьох бритв, хоча нам за весь час дали по дві зубні щітки. Це все по копійчині, але коли там було десь 550 людей і на кожному по копійчині, то багато виходить, хтось нормально заробляв на цьому.

– Яким був ваш типовий день?

– 6:00 – підйом, виконання гімну Росії, потім треба було заправити постіль, черговий по камері прибирав, а всі інші робили хто що: хтось зарядку, хтось намагався ще трішки поспати, бо холодно, хлопці не висипалися. Потім 7:00 – сніданок. З 8-ї до 9-ї йшла перевірка, тобто всіх виводили з камери, рахували, ставили якісь запитання. Дуже часто, майже кожен день, вони вимагали, щоб ми повторювали правила утримання для підозрюваних та обвинувачених, усі вчили їх напам’ять – 48 пунктів треба було завчити. Коли був телевізор, і йшли новини, вони голосно вмикали. Я думаю, щоб всі чули, як вдало в них проходить так звана "СВО".

Перші два місяці були допити, а після цього вони майже не проводилися. О 12:00 обід, о 17:00 вечеря, поміж ними була прогулянка на тюремному дворі. Ми ще бігали по коридорах і по сходах, але з січня заборонили і стали виводити під щільним наглядом, найімовірніше, хтось щось пошкодив собі, коли біг. О 8-й вечора знову вечірня перевірка, і о 22:00 відбій. Нас змушували кілька разів на день співати гімн Росії і ще кілька пісень змусили вивчити: "День Победы", "Вставай, страна огромная".

З вересня 5 пісень грали щоранку: гімн, "Любе" "Летят дрозды на родину" (я так ненавидів цю пісню, просто жах), "Не воюйте с русскими", "Время славян" і остання "Я – русский".

– Це був якийсь елемент "перевиховання" чи форма знущання місцевих вертухаїв?

– Та бог його знає, воно було централізовано. Спочатку навіть ставили нам десь три місяці статтю Путіна про єдність російського та українського народів. Диктор записав цю статтю, і вона в нас транслювалася через день, іншого дня – виступ народного ансамблю. Потім ближче до 9 травня вони почали ставити якісь дуже старі передачі про війну, згодом почалися ці пісні.

– Ви мали можливість отримувати якісь новини?

– До 31 травня жодних новин не отримували, окрім того, що нам дали монітор для ноутбуку, там флешка була з передачею Міхалкова: випуски про те, як вони взяли Маріуполь і спіймали "Азов". Вони нам не казали, що їх вигнали з півночі країни. Потім 31 травня для нас було приємною несподіванкою побачити карту і зрозуміти, що їх на півночі країни вже немає. Потім раз на 15 днів нам давали телевізор дивитися, там був тільки Перший канал російського телебачення. Якось дізналися, що був вибух на Кримському мосту.

– Ви між камерами не обмінювалися інформацією?

– Там завжди ходив вертухай, а поруч була кімната спецназівців. Між камерами ми не мали змоги спілкуватися.

– Ви в камері були зі своїми однополчанами чи з іншими ув’язненими?

– До вересня жодного бійця не було з моєї частини, у нас у камері було 14 людей: з них 10 – цивільні, четверо – військові із різних частин. Потім вже після 10 вересня нас переселили, додали військових, бо половину цивільних розвезли, не знаємо куди. Нас залишилося четверо, і до нас перевели ще 10 військових.

– Для чого вони відловлювали цивільних, який у цьому сенс?

– Я знаю два випадки, коли вони прямо сказали людям, що їх взяли для кількості обміну, бо отримали наказ. Це було ще до 20 березня, до нашого полону. Вже досить багато росіян було в полоні в Україні, і вони не мали на кого обміняти і розуміли, що не вистачає полонених, тому хапали цивільних. Друга причина – вони були дуже налякані, коли бачили щось для них не зрозуміле, якийсь натяк, що людина може наводити артилерію, то хапали всіх, кого тільки могли. Двоє осіб похилого віку, 65 і 72 роки, йшли в гості до свого товариша, який не виходив на зв’язок, вони знали, що хапають людей на вулиці, тому йшли городами, щоб їх не побачили, але, на жаль, їх піймали і вирішили, що вони коригувальники.

– Який ваш рецепт, що дозволив зберегти силу духу?

– Треба з цим працювати із самого початку. Я думаю, як у будь-якій стресовій ситуації, треба себе налаштовувати на те, що з цим треба впоратись і опиратися. Я поставив завдання повернутися з полону і зберегти себе, бо повернутися зломленою людиною, яка потім не визнає свою сім’ю і не може налагодити соціальні зв’язки, спілкування, я дуже не хотів.

У мене до полону було достатньо щасливе і наповнене життя, і таким самим воно буде після полону – щасливим і наповненим. Якщо ти думаєш тільки про те, що ти голодний і як тобі важко, чому тебе не обмінюють, то, звісно, настрій погіршується, і недалеко від того, щоб "поїхати". Тому треба багато спілкуватися, розмовляти про речі, які виводять ментально за межі тюрми. Ми цілими днями спілкувалися, я щодня займався вправами.

– Як ви дізналися про обмін?

– Нам не казали, що нас забирають на обмін. Просто перед вечерею 31 січня стукнули в камеру, ми всі вишукувалися, назвали прізвища. Після чого нам сказали забрати речі, скрутити все за кілька секунд. Це ми зробили, нас перевели в іншу камеру, і там вже нас відправили переодягтися. Дали нам українську форму, це були не наші речі, а якихось інших полонених, було зрозуміло, що ми виїжджаємо саме з цієї тюрми. Тільки ми не знали, йшлося про обмін чи просто про переведення. Потім відвезли на військове летовище, посадили в літак, і вже там російська військова поліція сказала, що нас везуть на обмін. Саме того дня він не відбувся, бо через погану погоду не могли забрати людей з усіх таборів та СІЗО.

– Назвіть декілька речей, які є найбільшою цінністю на свободі?

– Насамперед це можливість спілкуватися з близькими. По-друге – це повна інформація про те, що відбувається. Я не знав, поки не побачив на власні очі, в якому стані Київ, наприклад. По-третє, хотілося їсти, бо голод – це достатньо важко.

– Ви родом із Донецька, я підозрюю, що з дитинства ви були російськомовним?

– Так, у мене російськомовна сім'я, мій батько народився в Донецьку. Він там одружився, і так склалося, що вся родина була російськомовна.

– Зараз у вас гарна українська. Наскільки держава повинна толерувати сьогодні російську чи навпаки, мова – це фактор російського впливу на Україну?

– Я думаю, що держава робила все достатньо правильно, щоб у нас вжиток української мови на офіційному рівні став обов’язковим, щоб у всіх закладах ти мав можливість почути українську. Це привчає нас до мови. Вона нас має об’єднувати. Дуже важливо, що українська стала мовою нашої культури.

Я привчався до мови ще тоді, коли почалися обов’язкові переклади фільмів у кінотеатрах українською, до того дивився "1+1", ще коли був підлітком. Тоді він був дуже якісним, транслював чимало продукту українською, я слухав українські пісні, дивився серіали, потім фільми. Я за контрактом два роки працював у Казахстані, і там мені мови дуже не вистачало. Коли ходив у кіно і слухав російські переклади, мене дивувало, що казахських перекладів у Казахстані нема. Було дивно, що є народ, який має свою власну мову, а вони не можуть дивитися кіно рідною.

Мені зараз не хочеться спілкуватися російською після полону. Я прагну, щоб читачі зрозуміли: ми не з Путіним воюємо – у коридорах тюрми його не було, натомість було багато росіян, які просто катували нас. Тому хочеться від них дистанціюватися. Дуже простий спосіб – використовувати мову. Я можу спокійно сказати паляниця і суниця, для мене це притаманні звуки. Нехай вони взагалі не розуміють, про що ми розмовляємо. Я чув, що за кордоном місцеві дивуються, коли українці розмовляють російською, і я розумію це здивування. Після всього, що відбулося, хочеться спілкуватися своєю мовою.

– Дійсно дивно, що не відбулося сепарації українців від російської культури чи російської мови. Парадокс цього року війни.

– Людям просто треба звикнути до цієї думки, що це все не закінчиться. Всі думають, що Путін якось зникне і все. Путін може і згине, але будуть потім реваншисти, історія рухається по спіралі.

Якщо суть держави нацистська, то і форми стають такими, що ти не роби. Щоб не було якогось жалю за російською культурою, треба себе оточити класною українською культурою, і все буде добре.