Блог | Історія одного "ворожого" портфеля, або Бракована країна
Спогади...
На закінчення третього класу хресний подарував мені надувного глобуса. Дивного, блакитного глобуса з контурами материків і країн та спеціальним фломастером, яким потрібно було на ньому писати назви усіх країн. Окрім Фінляндії. Вона була позначена на ньому в кольорах свого прапора. А для всіх інших додавались прапорці, які потрібно було вставляти у спеціальні лунки на глобусі.
А для прапорця союзу лунки не було. І прапорця не було також. Тому стояв мій надувний глобус, розквітчаний прапорцями, з великою синьою контурною плямою на тлі Євразії.
- Мабуть, брак, - сказала бабця, перебираючи квасолю на посадку.
- Угу, - погодився хресний, - бракована країна.
Він саме записував зі старенького магнітотофону до товстого зошита поховальні голосіння в с. Буща.
Надворі була пізня весна 1983 року.
А в серпні хресна повернулася із показу радянської моди в НДР і привезла мені німецького шкільного ранця. Червоного, на три відділення, з підвісним пеналом збоку.
Це було таке диво, що зглядатися на нього зійшлися всі сусіди.
- А що то намальоване: кіт, чи собака? - дивувалась баба Марія Ключиха.
- Та де собака? То їнот! - казав дід Ясько.
- Їнот не чорний! То борсук. - казала тьотя Соня.
- Чуєш-но! - сміявся дядько Степан. - В борсука цицьки білі, а хвіст китичкою, а ото якесь без цицьок і хвіст, як в тхора. А так - то воно на Їрку Миколову похоже.
- Може, то куниця?
Перебравши усіх відомих тварин, зійшлися, що таки - тхір, або крашена нутрія. А, що сміється на всі зуби - то якась п'яна нутрія. Або дурнувата, як оце Їрка Миколова, що вічно регочеться, як бугиня в річці, носить крашені в червоне, господи прости, патли, та має довгі передні зуби, як в нутрії.
- З чого ж воно пошите?
Жінки мацали ранця, терли цупку тканину пучками пальців, нюхали її і дивувались:
- Шерсть - не шерсть, - дерматин - ніби й ні. І не церата, і не шкіра.
- Пухоже на куноплі, - сказала баба Олька Біданівська. - Кулись ми такі на Курулівському мості тіпали.
- Та де! Куноплів давно ни сіют. А добра матерія з них була...
Врешті, вирішили, що то церата з сукном, але не наша.
І ось іду я в четвертий клас із тим ранцем. Ранець червоний, гладіолуси червоні, галстук червоний, пропалений праскою, туфлі потерті наніц, але місцями теж червоні...
- Піонєри юниє, голови чугунниє! - кричить з Окописька Вітька.
Він до школи не йде, чекає на представників органів, які мають забрати його в інтернат.
Вітька непоганий, він би пішов до школи, але не має в чому - батьки світу не бачать за горілкою.
- Маїш "сидора"?
Я віддаю йому бутерброда з яєшнею, якого звично віддавала Барсіку, собаці шкільного кочегара.
- Я половину! - каже Вітька.
Але ковтає його весь, майже не пережовуючи. У Вітьки немає зубів. Якісь батько повибивав, якісь просто згнили, а ті, що зліва через загноєння кістки видалили лікарі разом зі шматком щелепи. Тепер у Вітьки шрам на пів обличчя. І очі - на пів обличчя. Великі, мабуть, карі і такі глибокі- глибокі, що в зіницях видно то небо з хмарками, то червону аличу, що росте під муром Окописька...
А в мене портфель...
На великій перерві піонервожата потягне його до директора в кабінет. Вона довго кричатиме на маму, на класну керівничку, апелюватиме до парторга школи, закличе міліціонера і якогось товстелезного дядька з райкому, і худющу тітку з РайВНО...
Портфель у мене відберуть і додому я нестиму підручники, зошити, канцелярку, замотавши їх у білий святковий фартушок. Мамі відберуть річну премію і піднімуть норму пошиття робочих рукавиць, які ми з нею будемо шити ночами вдома, щоб виконати ту чортову норму...
Мама довго не розмовлятиме з хресною. Аж поки та не привезе їй новеньке сіре пальто 54 розміру ( в мами 46) з чорнобуркою, списане на фабриці у брак через надто помітну асиметрію рукавів. Хресна перешиє його на маму в силуеті "трапеція" з шалевим коміром і низом та манжетами з опушкою. Мені дісталося сорок німецьких наклейок з акторками фільмів, яких я ніколи не бачила. Навіть, Софі Лорен була і Джина Лолобриджида.
Я їх успішно продала старшокласникам по три карбованці за штуку, вийшла якраз втрачена річна премія мами...
Власне, чому все так?
На тому портфелі був страшний ідеологічний ворог радянських піонерів - Міккі Маус.
Але, не всіх піонерів, як виявилося згодом. З ним гордо маршувала до іншої школи донька того самого товстелезного дядька з райкому. І це було круто шокапець. По-блатному. Їй всі заздрили. Я ні. Я злилась. Мама строго наказала мовчати. І я мовчки написала на моєму глобусі з прапорцями, на тій плямі на Євразії слово "х¥й". Бабця проштрикнула мене поглядом, а глобуса голкою і спалила його в грубці...
Якось так воно...
