Глузман: долю Бабиного Яру вирішують російські нувориші, скільки можна ганьбитися

Фінансування Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" у Києві російськими бізнесменами й залучення до проєкту скандального російського режисера Іллі Хржановського – ганьба України не тільки перед живими, але й перед мертвими.

Українцям нав'язують "абсолютно дикий проєкт" у місці, не призначеному для таких експериментів. Долю Бабиного Яру вирішують кілька нуворишів, а значить, Україна ще не стала цивілізованою державою. Про це в бліцінтерв'ю OBOZREVATEL заявив дисидент, колишній політв'язень, лікар-психіатр Семен Глузман.

– Ви писали про спробу приватизувати кладовище і пам'ять Бабиного Яру.

– Вони вирішили, що ми всі лайно, плебс, жлоби. Ми ж не вміємо красти мільйони й мільярди, а вони вміють, у них це вийшло.

Взагалі, ця історія давня. Американці вже намагалися побудувати там єврейський общинний будинок – з ігротеками, кафешкою. І коли ми займалися боротьбою з американським єврейством, я дізнався, що в іудейській традиції існує заборона на будівництво на кладовищах. Але для цих "вірян" синагога – клуб за інтересами.

Історія Бабиного Яру – це трагічна історія. І не тільки про євреїв. Про десятки, якщо не сотні, психіатричних хворих, і про циган, і про інших. Кого там тільки немає серед мертвих. Тому тут не може бути суто єврейської символіки.

Я кажу так не тому, що я український буржуазний націоналіст, а тому, що так не можна поводитися з мертвими. Вони ж самі не можуть сказати "не робіть цього".

– Що варто зробити в Бабиному Яру? Або було б досить просто утримувати цю територію в належному стані?

– За радянської влади це взагалі була напівзаборонена територія. Щороку на день пам'яті у вересні КДБ (Комітет держбезпеки. – Ред.) робив усе можливе, щоб люди не приходили. А люди приходили з квітами. Не було пам'ятників, нічого. Один камінчик стояв.

Через те що державі було на все начхати, крім як на злодійство, там встановили безліч всяких пам'ятників. Цигани поставили там металеву кибитку. Другі придумали пам'ятник єврейській дівчинці. Треті – ще щось. Напевно, було б розумніше зробити один пам'ятник.

Це довга історія. Про це можна й потрібно писати. Хоча я розумію, що ми живемо в країні, де держава не те що про мертвих, а про живих не думає.

Але сьогоднішня ситуація полягає в тому, що нав'язується якийсь абсолютно дикий проєкт Хржановського. Я розумію, в творчості можна робити те, що робив Сальвадор Далі. Але не можна викликати емоції вуличними, стресовими методами на кладовищі. Це не добре.

– Якби Хржановський не мав стосунку до проєкту, ситуація виглядала б інакше?

– Я думаю, що так. Тому що обурлива форма, яку він хоче зробити. У таких місцях в Ізраїлі, у Сполучених Штатах теж застосовуються всякі нові технології. Зрозуміло, що не при свічках потрібно показувати те, що було.

Але навіщо паскудити це місце? Так, напевно, він геніальний. Тож нехай вимагає собі Нобелівську премію.

Чи був би без Хржановського скандал? Напевно, був би, але набагато тихіший.

Насправді, як я розумію, українську громадськість обурило те, що троє осіб і, по-моєму, Пінчук, який долучився до них, вирішують долю Бабиного Яру. Так, у них мільярди і мільйони. Ну і що? Це означає, що вони повинні ухвалювати рішення з таких дуже делікатних питань?

700 людей написали листа президенту. Там різні люди, не всі з них мені подобаються, але це громадяни України. До того ж серед них є ті, які щось у своєму житті зробили, які відомі. Як він може ігнорувати? Хоча я не підписав цього листа. Я взагалі не люблю натовп, зокрема й натовп підписів.

Це огидно, це сумно. Це говорить про те, що Україна як цивілізована держава ще не реалізувалася. Якщо у нас відбуваються такі скандали – одні проти інших...

– Як ви уявляєте собі ідеальний варіант облаштування цього меморіального комплексу?

– Я не можу давати поради. Організація музейного простору – це точно не мій фах. Тим більше, що можна подивитися, як це робиться в інших країнах. До того ж музей не обов'язково робити саме там.

Але на кладовищі не повинно бути речей, які вражають. Кладовище – це кладовище, це спокій мертвих. А тут кладовище особливе – тут не ті мертві, які вмирали від старості.

Я розумію, що ці люди при Путіні, вони не можуть собі цього дозволити, але я б на їхньому місці зустрівся з 20-30 підписантами цього листа і сказав: "Хлопці, ми готові, давайте разом якось продумаємо". Але ні. Йде ігнорування. До того ж це було й раніше, до цього Хржановського.

Готується новий лист – тепер адресований українській громадськості. Я його підписав.

Моя думка така: скільки можна ганьбитися? Гаразд, Путін, Зеленський. Але ми ж ганьбимося перед мертвими. Тому я й написав фразу про те, що якщо б я знав, де похований мій дід, я б його перепоховав.

Те, що я відчуваю з цього приводу, – це почуття сорому. Тому що я все-таки громадянин цієї країни. І тут мені починають пояснювати, що я повинен бути щасливий, що в нас День Незалежності є.

Так, я пам'ятаю, як ми стали незалежними. Сталося диво – радянська влада луснула.

– Але в цьому не було нашої особливої заслуги.

– Абсолютно! Ми могли б побудувати іншу Україну – цивілізовану, європейську. Але не змогли ж. Так чому тут радіти? Але це вже інша історія.