Блог | Дитинство цинічного снайпера: як я скарби шукала

Про скарби.

Я би прижилася в піхоті. От зуб нашого старшини даю, що прижилася би. Бо найкрутіший скіл – копати, засвоїла ще в глибокому босоногому дитинстві.

А історія ця почалася так.

Якось теплим весняним вечором мале чортеня, що нічого не встигло начудити за день, сиділо і скучало на лавці біля горіха. Кури були вже загнані в курник, свині мирно сопіли в свининці, а бабка доробляла щось по хазяйству і дякувала усім святим, що день пройшов без мого чергового зальоту.

Навіть пес Байкал мирно лежав у будці і навіть не реагував на кішку Моню, яка із виглядом сильной і нізавісімой женщіни проходжала мимо його миски з борщем.

Я відверто скучала. Десь на кутку було чутно гомін місцевих бабів, які на всю обсуждали якість магазінної сметани, і возмущалися, шо голова сіліради напився у прошу п'ятницю в клубі.

І вже промайнула у мене мисля іти провірить мишоловку, яку баба поставила з утра, як у двір зайшли дід з кумом Петром.

Вони щось гаряче обсуждали, і я вкинула вухом у тему. А обсуждали вони клад Хмельницького, який, як стверджував дід, був закопаний десь у наших краях.

Маленька ремарка: моє дитинство проходило в маленькому селі, неподалік Чигирина. Земля предків. Земля вільних козаків, що давали тягла усім, хто їм не подобався, і москалям і ляхам. Край, де вирували легенди. Де двері в кухню бабця підпирала невеликим гарматним ядром, що було знайдене прямо в городі. Край, який я безмежно, усією душею люблю і понині. Мабуть, частина бунтівної крові тамтешніх козаків, моїх предків, досі не дає мені піти з цієї війни, бо воля та свобода – то найбільша цінність.

Я, вкидаючи вухо в ту розмову, сходу запитала: "Діду, а що то за клад такий?"

І тут дід Петро, кум і закадичний коріш мого діда, почав розповідати місцеву легенду.

"Кажуть, що коли Хмельницький відходив, то клад на березі Дніпра закопав. Три сундуки з золотом, камнями драгоценними, одягом дорогим козацьким, а зверху в сундуки поклав бутлі з горілкою. І лежить цей клад у тому місці, де первий луч сонця утром на березі Дніпра падає".

І тут Юлю пройняло. Перед очима стала картина отої одежі дорогої і грошей золотих. Це ж скільки можна було купити на них шоколадних конхвет, і бабі новий платок пуховий, і діду нові камери на лісопет, і мамі нові тені. А ще лісопет Орльонок, як у Сірьоги. І пістотєт, що пульками стріляє. І Байкалу новий ошейнік, червоний, який я у Чигирині на базарі бачила. Одним словом, я поняла, шо цей клад мені края, а найти треба.

До берегу Дніпра від дому було мені п*здячити добру годину. Тому рішила встать ще вдосвіта. В гаражі надибала саперну лопатку дядька-моряка-загранплавання ( о-любому від її сп*здив з частини пво під Дніпропетровськом, у якій срочку служив, і яка валялася в гаражі, мабуть, со врімєн його дємбеля. Стиривши ще кусок хліба і банку вчорашнього кампоту, я відправилася в путь.

Встигла до сходу сонця.

Якраз у ярок, що був найближчим. Трохи не роздуплившись, де саме той луч упав, рішила все-таки копать, де прийдеться. Все одно клад тут, і я його таки викопаю. З першою ямкою не звезло, викопала другу, потім третю.

Пройшло півтора місяці. Бабця постійно допитувалася, чого це мені не спиться і куди це мене ранком чорти несуть. Та я відмовчувалася. У бабки то був благодатний період, бо вдень я уже була уставша і сил робити якусь х*йню у мене вже не було. Тому вона вирішила не др*чити судьбу за яйця і просто забила на мої вранішні походеньки. А ямок в тому яру ставало, як солдатів з гонореєю після посіщенія злачного борделю на Восточному районі Маріуполя.

І все би нічого, якби у той таки ярок, кожного дня не приганяли череду корів на водопій.

Через кілька тижнів по селу поповзли чутки, що хтось яр перекопує. Хтось говорив що там нібито німці щось закопали, і якийсь старий фріц, що кілька років тому у село приїздав, мабуть, прислав бандитів, щоби танк викопати. Інші казали, що то були інопланетяни, літаючі тарілки, яких месні охотніки недавно над Дніпром бачили.

Одним словом, слухи ходили різні, але коровам від того було не краще. Бо попадали вони ногами в ті ямки і орали благим матом, доки їх пастухи витягали.

В один із таких рейдів мене дід і спіймав. Прослідкував, що я з лопатою в сумці через городи кудись швендяю.

На його питання, якого беня я тут копаю, мовчала, як партізан.

Посадив він мене на лісопет, відвіз додому. Каже признавайся, бо люди розкажу, і будеш ти все літо корови пасти. Перспектива провести літо в компанії коров мені якось не улибалася. Довелося розказати. Дід ржав. Потім позвав кума Петра і сказав переповідати те, що щойно йому розказала. Тепер вони ржали вдвох.

Хто був таємничим копачем у селі так і не дізналися. А скоро і історія ця забулася.

Але пройшло багато років, і я взяла, ще тоді, у мирній країні, до рук металодетектор. Спочатку простеньку Аську-250ту, а потім і Терку-705ту. І вивчала подібні легенди. І шукала скарби. І навіть щось на кшталт монеток знаходила. І навіть зараз планую повернутися до цього заняття, коли закінчиться війна.

А от навики копання мені ще і як знадобилися. Бо на війні копати доводиться. Але спецура не копає по всіх канонах. Та нашому старшині Васілічу глибоко на .. на всі канони кароче. Бо захочеш жить – і не так розкарячешся.