Блог | Демократія як зброя
Україна занурюється у виснажливу фазу перманентної війни – на полі бою, а також в інформаційному, енергетичному й дипломатичному вимірах. Ця фаза стає нашою стратегічною реальністю і вимагає корекції державних пріоритетів. Фундаментальний виклик полягає в тому, щоб дотриматися балансу між нарощуванням військової ефективності, критично необхідною для виживання, і зміцненням демократії, заради якої, власне, боротьба і триває.
Ці полюси можуть породжувати світоглядні протиріччя у суспільстві. Війна потребує централізації, закритості й певних громадянських обмежень. Натомість демократія вимагає децентралізації, прозорості й громадського контролю за діями влади. На четвертому році війни цей баланс стає дедалі хиткішим. З’являються ознаки суспільного невдоволення тим, що мілітаризація поглинає демократичні цінності.
Втрата цієї рівноваги – виклик нашій національній стійкості. Правильна відповідь вимагає суспільного усвідомлення того, що наша військова ефективність неможлива без сильних демократичних інститутів. В Україні не працюють імперські традиції. Ми вистояли у найважчий час завдяки силі громадянського опору, і вона лишається нашим фундаментом.
Ризики мілітарного зсуву
Для стратегічного стримування ворога нам потрібен зрозумілий суспільству формат гнучкої армії "24/7/365". Передумови її ефективності – справедливе залучення людського та економічного капіталу і максимальне спрощення бюрократії в оборонному секторі, закупівлях та логістиці. Критично важливим чинником є збереження міжнародної довіри, а сила підтримки партнерів пропорційна їхній впевненості в нашому демократичному виборі.
В умовах перманентної війни існує ризик зсуву до мілітаризації не лише армії, але й суспільної свідомості. Він може виявитися у сприйнятті будь-якої критики військового чи політичного керівництва як "зради" чи "ворожої ІПСО". Відтак ми втратимо можливість виявляти і виправляти управлінські помилки.
Чинником мілітарної свідомості є вкорінення у державному ландшафті надзвичайних повноважень. Ідеться про ризик перетворення тимчасових обмежень (наприклад, повноважень СБУ чи ТЦК) на звичайні інструменти внутрішньої політики.
Поширення таких трендів розмиватиме громадський контроль над державою і посилюватиме авторитарні тенденції. Внаслідок цього українці можуть зберегти державність у війні з зовнішнім ворогом, але програти внутрішню боротьбу за власне майбутнє.
Стратегічні контрзаходи: демократія як зброя
Країні потрібні стратегічні контрзаходи, що утверджують демократію джерелом внутрішньої стійкості, а не її перешкодою. Зокрема, у вигляді механізмів парламентського та громадського нагляду за трансформаціями у секторі безпеки та оборони. Звісно, війна потребує закритості у багатьох питаннях, але точно не тотального "туману". Ідеться, наприклад, про контроль бюджетних видатків на оборонні потреби, до чого наразі виникає найбільше питань. Його можуть забезпечувати відповідні парламентські комітети з повноваженнями та доступом до інформації з грифом секретності.
Варто формалізувати механізми залучення військових експертів та представників ветеранських організацій до політичних процесів. Критична позиція громадянського суспільства має бути інтегрована в процеси прийняття рішень.
Вільні медіа – важлива лінія оборони демократії. Водночас медіа-спільнота занепокоєна спробами згорнути свободу слова під приводом війни. Однією з таких спроб є підготовка до першого читання законопроекту №14057 "Про оновлення (рекодифікацію) Книги другої ЦКУ щодо особистих прав людини". В разі прийняття документу внесеними змінами буде заблоковано незалежні журналістські розслідування.
Цей проект слід розглядати у юридичному контексті вже чинного Закону "Про медіа", який впроваджується з 2023 року і надає право Нацраді України з питань телебачення та радіомовлення застосовувати санкції щодо інтернет-ресурсів без належної судової процедури за нечітко визначеними критеріями.
За будь-яких умов мас-медіа мають лишатися арбітром між державою та суспільством. Помилково розглядати обґрунтовану критику влади як спроби розхитати і потопити човна. Доцільніше бачити в таких діях спроби "реновації", що збільшують його політичний "моторесурс".
Елементами уявного або фізичного суспільного договору мають стати справедлива мобілізація та дієва система соціальних гарантій ветеранам та їхнім рідним. Кожен, хто стає на захист держави, має бути впевнений у прозорості цих процесів. Відчуття справедливості породжує моральний дух – неподільну частину військової ефективності.
"Двоконтурна" модель управління війною і миром
Україні доведеться переходити до "двоконтурної" моделі управління. Воєнний контур визначатиме військова вертикаль, швидкість рішень і обмежена бюрократія. Цивільний – управління економікою, фінансами, внутрішньою політикою. При цьому в цивільному контурі має відбуватися поступове, але незворотне повернення до демократичних процедур, посилення прозорості та антикорупційних механізмів.
Маємо окреслити межі військового і цивільного контурів, аби уникнути протиріч і зловживань. Баланс на лезі бритви може виглядати складним, але він реальний і критично потрібен. Це підтверджує досвід таких держав, як Ізраїль та Південна Корея. Будь-яка воєнна перемога буде марною, якщо призведе до втрати демократичних цінностей. Україна світоглядно не зможе стати зменшеною копією свого ворога – більше того, за таких умов її може не стати в принципі.
Усвідомлюючи це, будь-яка управлінська команду має "еволюціонувати" від виправдання обмежень війною до посилення громадянських інституцій. Україна повинна стати прикладом того, як нація перемагає у перманентній війні, зміцнюючи демократичні інститути. Без них ми втратимо сенс національної боротьби.
