Чому телебачення дістає зі старої шухляди "Справу Доктора Пі"?

Чому телебачення дістає зі старої шухляди 'Справу Доктора Пі'?

Іноді, кидаючи погляд на екран телевізора, де вирують показові пристрасті в якомусь черговому політичному шоу, мені здається, що я бачу купу неодягнених людей.

Голих.

Прикмета епохи постправди, яка диктує первинність емоційних оцінок над справжнім змістом – народження феномену інформаційного ексгібіціонізму. Багато "експертів", "лідерів думок", "аналітиків", новоспечених політиків реалізують свою страшенну спрагу до публічності, розпатякуючи про все, в чому мало розбираються: від війни до футболу, від корупції до Ковіду... Цікаво, що навіть із розвитком соцмереж телебачення не втратило позицій, – саме телевізійні шоу формують запит на інформаційних ексгібіціоністів.

"Офіційні" ЗМІ (телеканали і онлайн-ресурси) вже не соціальний інститут, не "четверта влада". Вони навіть не інструмент пропаганди у звичному розумінні. Медіа у більшості своїй перетворились на операторів ринку, де продаються люди. В якості покупців виступають рекламодавці або політичні угрупування, які диктують свій порядок денний.

"Нас цікавить не правда, а ефект", – ці слова Йозефа Геббельса влучно характеризують сучасну інформаційну машину.

А будь-яка машина небезпечна, бо має механізми, що можуть травмувати або навіть вбити. Постправда має багато жертв. І я без зайвої скромності відношу себе до них.

Каюсь, колись увага ЗМІ тішила й мене. Це було у часи, коли ЗМІ ще хоч іноді цікавились явищами та подіями, що виходили за тематичне коло політики і криміналу. Нині таке "вікно можливостей" зачинилось. Розум глядачів і читачів остаточно сформований культивованою ЗМІ культурою споживання інформації, що базується лише на трьох тематичних пластах: брудні політичні ігрища, "вбили-закопали", "ми всі помремо".

Це саме ті сфери буття, де "журналістськими розслідуваннями" та "викриттями" соціум легко ввести у оману, посіявши емоційну нестійкість, тривожність і керованість. Панування "не правди, а ефекту" досягається без витрати інтелектуальних зусиль з боку сучасних ЗМІ – вони отримали свободу "оціночних суджень", за якими ховаються маніпуляції фактами та відверті вигадки, що подаються глядачам і читачам як доведені.

Я відчув це на собі: гадаю, не треба нагадувати, як деякі представники "четвертої влади" несамовито витанцьовували на моїх кістках, наввипередки присвоюючи собі лаври "викривачів", нехтуючи презумпцією невинуватості та й загалом мораллю і здоровим глуздом.

Нині, як ніколи раніше, маємо усвідомити той факт, що сучасні медіа є фабрикою для виготовлення симулякрів – образів людей, речей і явищ, далеких від своїх реальних "прототипів". Це дещо спрощена характеристика теорії симулякрів, автором якої є видатний сучасний філософ Жан Бодріяр. Згідно з цією теорією, симулякри і симуляції є явищем трагічним, навіть вбивчим для сучасного соціуму, адже поняття істини нівелюється остаточно: "Симулякр – це зовсім не щось, що приховує за собою істину, це істина, яка приховує, що її немає…".

З екранів до глядачів звертаються політики і публічні особи, яких "зліпили" іміджмейкери. Або сконструювали самі продюсери і редактори, які знають, що найлегше згодувати аудиторії.

Будь-що справжнє, правдиве у цьому середовищі є дуже нестійким. Адже в будь-який момент, за зручного приводу або на чиєсь замовлення медіа може виготовити симулякр у вигляді чи нового Месії, чи непересічного злочинця, щоб кинути його у натовп, який, за визначенням Бодріяра, вже у момент сходження чергового героя на п’єдестал, бажає його смерті.

Дуже точно ця технологія представлена у відомому серіалі "Шерлок". Там була доволі типова для сучасного медіа-світу ситуація: злочинець Моріарті "замовив" Шерлока газетам і телебаченню, давши їм грошей і версію про те, що Холмс, звичайно, розкривав злочини, але він сам їх і здійснював у гонитві за славою. За кілька днів ЗМІ знищили відомого детектива, перетворивши його на злочинця-перевертня. Після чого головний герой сказав: "Преса може піднести тебе, вона ж може і вбити. Для цього достатньо лише обгорнути маленьку правду у велику брехню".

Технологія примітивна, але дієва, з урахуванням того, що частина людей схильна отримувати емоції, приймаючи на віру будь-які інсинуації. Виграв "доктор Пі" шаховий матч із програмою "Рибка"? Так, виграв. Робив він же, професор Андрій Слюсарчук, нейрохірургічні операції? Так, робив.

Далі достатньо лише дати критичну масу публікацій і телесюжетів, що розкажуть про мікронавушники і відсутність освіти – і перед вами вже не рекордсмен із запам’ятовування і не фаховий нейрохірург, а "вбивця" і "аферист". Натовп ридає від обурення, видавці рахують прибутки від накладів і переглядів. І дарма, що ці звинувачення – вигадані.

А коли суди спростують усі ці звинувачення, ЗМІ наберуть в рота води і мовчатимуть. Це у кращому випадку. В гіршому – вони кинуть на свій патефон стару заяложену платівку, аби задовольнити чиїсь інтереси, відвести від себе підозри у заангажованості й паралельно зняти інформаційні вершки зі старої історії.

Нещодавно мені повідомили, що знімальна група "1+1" припхалась до колонії, де я провів не найкращий у моєму житті період. Я знаю про це тому, що там, за колючим дротом, свого часу люди зрозуміли, що Андрій Слюсарчук не є тим чудовиськом, якого вигадали ЗМІ, тож здивувались – з якого дива через стільки років телебачення раптом відчуло цікавість до моєї особи?

При чому цікавість специфічну, судячи із запитань, які "журналісти" ставили співробітникам колонії.

То були, між іншим, "Українські сенсації", які добряче доклались до створення симулякру "афериста і вбивці". Тут мою персону чомусь ну дуже "любили", знімаючи фантастичні сюжети в улюбленому стилі "вбили-закопали", вигадуючи історії з навушниками, навчанням в ПТУ та рештою нісенітниць, що не мають нічого спільного із реальністю.

Нині я живу тихо. Інфоприводів не створюю. Тому маю питання до керівника "Українських сенсацій" пана народного депутата Дубинського: "У чому, власне, справа? Чому саме я? Чому саме зараз? Кому потрібно? Кому вигідно?".

Пан народний обранець, звісно, не відповість. І питання залишаться.

Я тільки натякну на можливі мотиви. До виправдувального рішення по моїй справі залишився один крок. Слідчі та прокурори мають перспективу отримати почесний статус фабрикаторів однієї з найгучніших кримінальних справ. Тиск на суд через ЗМІ в цих умовах – одна із можливостей врятувати перевертнів в мундирах і не дати правді про цю історію виплисти назовні.

Давно вже зрозуміло, що в сучасній Україні правова система є здебільшого віртуальною, а ЗМІ знаходяться у паралельних світах навіть з такою системою. Тим не менше, я надіслав на "1+1" офіційну заборону оприлюднювати щодо мене будь-які відомості. Тим більше під час судового процесу. Як громадянин я маю таке право і хочу офіційно через ЗМІ повідомити про це керівника "Українських сенсацій" пана Дубинського.

Співробітники колонії на запитання до телевізійників, чим продиктована їхня цікавість до цієї старої історії, отримали пихату відповідь: "Ми шукаємо правду!".

Та ви що?! Точно "правду"? (Тут пригадується рекламний борд одного відомого вітчизняного видання зі слоганом "Правда має свою ціну!" Рекламували передплату, але… дідусь Фройд зробив пару обертів у труні).

Ви ж її, "правду", свого часу вигадували, ні? Неіснуючі навушники, ПТУ, афери, вбивства, збочення – це була ваша "правда"! Іншої ви не шукаєте, тож не здивуюсь, коли в результаті "нових розслідувань", на голови аудиторії виллються помиї десятирічної витримки.

Геббельсівщина – це й тоді, коли хтось дістає із шафи старий, невдало виготовлений симулякр з надією обтрусити нафталін, причепурити і ще раз вигідно продати. Але я живий, на волі, тому справа просування в маси штучно створеної моделі "афериста і вбивці" в цьому разі буде нелегкою. І закінчиться викриттям інформаційних маніпуляцій самих "розслідувачів".

Чому, спитаєте, я впевнений у такому результаті?

Усе просто.

Я усе життя вчився медицині, щоб лікувати людей. Рятував, рятую і рятуватиму життя. В мене, як би не старались "Українські сенсації" і Ко, широка лікарська практика. Що має результат, яким я можу пишатись.

А чим можете похизуватись ви? Хіба що постійним спотворенням реальності, викривленням дійсності, створенням симулякрів, тобто конструюванням чогось не живого, не існуючого.

Отже, на моєму боці – життя.

А що на вашому?

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Україна