Блог | Чому мовчать правозахисники, або Чаус – не людина?

В історії з Чаусом мене вражає мовчання тих, хто ще кілька років тому запевняв, що захищатиме права людини попри моральну подобу самої цієї людини. Всі ці "услишим Домбас", "забезпечимо кримських бабусь українським кефіром", "знімемо бар’єри, визнаємо окупантські документи, адже людина вища за безпеку держави"...

А тут – тиша.

Ніхто не шукає в секретних тюрмах СБУ Чауса, ніхто не проголошує експертну думку, хоча беззаконня ситуації очевидне.

Пам’ятаю, як у кожній доповіді ООН Україну звинувачували в незаконному позбавлені волі. Малися на увазі випадки, коли вояки на блок-постах закривали в якійсь коморі підозрілих та чекали на СБУ. Я колись писала про відображений в доповіді ООН кейс такого собі Анатоля. Він позивався до України через те, що провів кілька тижнів в секретних тюрмах СБУ.

Та любимо ми його не за це. Після секретних тюрм, Анатоль – за його словами – рік провів на підвалі в Луганську. Але експертиза, яку він надав в якості доказу, встановила, що поламані кістки - то безперечно справа українських вояків, а не благородних дєвіц з "МГБ ЛНР".

І нічого. Анатоля захищало цільне ООН.

А тут – викрадення, погоня, дивакуватий психічний стан та відсутність ордеру у СБУ – і все о’кей. Жодного насилля та незаконного позбавлення волі.

З цього можна зробити логічний висновок: права людини у нас стосуються тільки сепарів, або Чаус – не людина, і його права правозахисту не цікаві.