Блог | Чому деяким російськомовним громадянам України образливо належати до національної меншини, і як їм позбутися цього комплексу?

Здавалося б, дріб’язковий казус – відсутність російськомовного меню в Макдональдзі – викликав гостру реакцію деяких наших російськомовних співгромадян, що в цьому факті вгледіли "дискримінацію" усієї своєї спільноти й порушення її прав. Дійшло до погроз бойкоту мережі і навіть зброєю, якщо російськомовних в Україні й далі будуть так "принижувати".

Відео дня

Найбільший страх для деяких російськомовних – що їх в Україні зроблять "нацменшиною", а це для них є абсолютно неприйнятним. Бояться, що їх будуть "змушувати" говорити українською.

Усі ці амбіційні заяви і погрози – не що інше, як типовий вияв т.зв. постімперського синдрому - психічного стану панівного в "союзних республіках" колишнього СРСР російськомовного совка, який після розпаду "імперії зла" опинився перед загрозою втрати свого привілейованого суспільного становища і переходу до стану нацменшини в нових національних державах, що утворилися на руїнах "країни совєтів".

Совкові неприйнятна й нестерпна ситуація, коли він змушений виявляти повагу до тубільців, яких звик зневажати, - і що найстрашніше – вчити їхню мову як державну та ще й користуватися нею при виконанні професійних чи службових обов'язків!

Однак, колесо історії й свої привілеї в СРСР їм назад не повернути. І, хоч-не-хоч, а доведеться пристосовуватися до нових обставин.

Саме поняття "російськомовні" об'єднує досить різні категорії громадян України, для яких можна спрогнозувати різні моделі поведінки в ситуації, що склалася з ухваленням статусу української мови як єдиної державної в нашій країні.

Найчисельнішою группою серед російськомовних становлять етнічні українці, що мають українське коріння, але внаслідок політики російщення, яка провадилася в Україні упродовж понад 300 років до здобуття Незалежности й за інерцією значною мірою триває й зараз, особливо в південно-східних регіонах держави, - ці етнічні українці в першому чи в другому-третьому поколінні перейшли на російську мову. Дехто з них російською спілкується лише в громадських місцях, на роботі, а вдома і з батьками – рідною. Переважна більшість з них усвідомлюють себе українцями, зберегли родову й історичну пам'ять, ідентифікують себе з Україною як своєю батьківщиною і батьківщиною своїх предків.

Розмовляючи російською, вони тим не менше прихильно ставляться до процесів відродження української мови й культури, , беруть активну участь у громадсько-політичних процесах. Багато хто з них стояли на Майдані проти режиму Януковича, а зараз воюють з оккупантом на Донбасі. Можна спрогнозувати, що в подальшому вони все більше будуть занурюватися в українську культуру, позбавляться "сорому" за рідну мову й перейдуть на неї в повсякденному спілкуванні. Якщо не вони самі, то їхні діти – це точно.

Однак дехто з етнічних українців уже настільки зросійщився, що забув своє родове коріння, або й зневажає його, зрікся мови своїх предків, за рідну вважає російську (або ж й українську, і російську), а себе – росіянином чи безнаціональною "радянською" людиною. Ця группа населення України за своїм самоусвідомленням ближча до етнічних росіян, разом з якими може бути віднесена до російської національної меншини в Україні.

Етнічні росіяни массово почали поселятися на українській етнічній території в другій половині 18 ст. як поміщики, чиновники, військові, кріпаки. У 19-20 столітті їхня кількість почала швидко збільшуватися внаслідок розвитку промисловости, особливо на південному сході краю. Під час Голодомору багато росіян централізовано перевозилися в Україну цілими селами й поселялися в пустих хатах, українські мешканці яких вимерли. Така сама історія повторилася із заселенням росіянами Криму після суцільної депортації звідти кримських татар 1944 року.

У повоєнний період інтенсивно провадилася політика перемішування населення СРСР, коли спеціялісти різних фахів, військовослужбовці, відставники переїжджали на постійне місце проживання в Україну, а українців відправляли на роботу й службу в Казахстан чи на Далекий Схід.

Поступово російська мова витіснила на марґінес українську у великих містах (окрім західноукраїнських обласних центрів), росіяни були звільнені від обов'язкового вивчення української мови й літератури в середніх школах , Будь-яка діяльність патріотів на розвиток національної культури розцінювалася як прояв буржуазного націоналізму і навпаки, заохочувалося вивчення російської мови й культури. Зокрема, в останні роки совєтського режиму російську мову в школах вивчали 5 разів на тиждень, українську – лише 2.

Внаслідок цього росіяни в Україні, як і в інших національних республіках колишнього СРСР, почувалися привілейованою кастою, сприймаючи місцевих мешканців, особливо україномовних, як людей нижчого гатунку - "колгоспників", "рагулів", "кугутів" тощо.

У наш час, у ситуації піднесення національної самосвідомости українців найоптимальнішим варіянтом для російськомовних громадян було б прийняти нові реалії життя в Україні, погодитися зі своїм станом нацменшини, вивчити державну мову й стати повноцінним громадянином новоствореної держави, зберігаючи при цьому свою національну ідентичність, якщо є таке бажання.

Добрим взірцем для всіх російськомовних в Україні мали б послужити приклади самозреченного служіння українській нації поляка В'ячеслава Липинського, кримського татарина Агатангела Кримського, росіянина Миколи Фітільова (Хвильового), єврея Мойсея Фішбейна, які зуміли повністю ідентифікуватися з українською нацією, сприйняти її як свою.

Таку ж потребу перейти на упосліджувану протягом століть українську мову й допомогти їй міцно стати на ноги на своїй землі мають наші відомі сучасники – письменник і кінорежисер, кремлівський в'язень Олег Сенцов, філософ Сергій Дацюк, актор і поет-пісняр Антін Мухарський, що народилися в російськомовниїх сім'ях і реґіонах : О.Сенцов – у Симферополі, С.Дацюк – у Донецьку, А.Мухарський – у Києві.

Зараз десятки тисяч російськомовних українців на різних курсах і самотужки вивчають українську мову, массово переходять на неї в щоденному спілкуванні в сім'ях, у колі друзів, на роботі та в громадських місцях.

Однак дехто з особливо амбіційних російськомовних обирає інший шлях - починає домагатися від урядів національних країн державного статусу для російської мови, тобто права не знати й не користуватися мовою титульної нації.

Такий підхід є антиісторичним і тому абсолютно неперспективним, що й підтверджує практика національного будівництва в республіках колишнього СРСР: у жодній з них, окрім Білорусі, російська мова не отримала статусу другої державної. Доцільність такої політики підтверджує досвід тої ж Білорусі, де мова автохтонного населення перебуває на межі зникнення: у повсякденному житті нею спілкуються не більше 10 відсотків мешканців республіки.

За недавнім опитуванням, лише 15 % відсотків громадян України бажають надання російській статусу другої державної, а 68, 5% виступають за українську як ЄДИНУ державну. Тож логічним і виправданим виявляється курс, узятий ще попередньою владою на всебічний і пріоритетний розвиток української мови як державної. Нова влада під проводом В.Зеленського, схоже взяла намір продовжити цю політику, про що свдчить заява секретаря РНБО О.Данілова, що єдиною державною мовою залишиться тільки українська мова.

Такий підхід є історично виправданим, логічним і доцільним.

Тих російськомовних, кого лякає перехід до статусу нацменшини, запрошую пожити місяць-другий у Західній Україні, - і всі страхи розвіються, як туман.

Тут повноцінно функціонує українська мова в усіх без винятку сферах життя - як у сільській місцевості, так і в обласних центрах – Львові, Івано-Фрвнківську, Тернополі, Луцьку, Рівному, Чернівцях, Ужгороді. Усі освітні заклади – від дитячих садочків до вишів – є україномовними, за винятком невеликої кількости початкових і середніх шкіл для нацменшин; органи влади, правоохоронна система, військові підрозділи, медицина, вся сфера обслуговування, бізнес, мистецтво, спорт працюють винятково українською мовою, тобто все відбувається так, як у нормальній цивілізованій національній державі.

Діти російськомовних у переважній більшости навчаються в україномовних середніх та вищих навчальних закладах реґіону й досконало володіють українською мовою, якою легко й невимушено спілкуються. Росіяни є в Західній Україні звичайною нацменшиною і не роблять з того ніякої проблеми. Ті з них, хто переймаються збереженням власної національної ідентичности, посилають своїх дітей до російських шкіл, яких, зокрема у Львові, є декілька. Тут діє Товариство російської культури ім.О.Пушкіна, церкви УПЦ МП.

У Львові та в інших містах Західної України є ще чимало російськомовних, переважно похилого віку, які за 50-60 років життя серед місцевого населення так і не зуміли опанувати мовою автохтонів і спілкуються в громадських місцях єдиною, яку знають, - російською. Їм відповідають українською, яку вони розуміють, - і ніхто не робить з цього проблеми, нікому й у голову не заходить примушувати цих людей говорити українською. Отже, у Західній Україні етнічні росіяни перебувають у статусі національної меншини й почуваються в ньому абсолютно комфортно, не зазнаючи жодних утисків чи принижень на ґрунті національної чи релігійної нетерпимости. І коли російськомовні (поки що) мешканці з українським корінням у нашій столиці, в обласних центрах Правобережної й Лівобережної України, Південного Сходу набудуть відповідного рівня національної свідомости ( а це може трапитися вже через яких 5-10 років!), тоді й етнічні росіяни, що житимуть у нашій державі, комфортно почуватимуться на терені цілої України, не висуваючи згубних для країни вимог з надання російській державного статусу. Усе буде як в теперішній Західній Україні, і все буде Україна!

Немає жодної потреби надавати офіційний статус російській мові ще й тому, що всі російськомовні в Україні вивчають її в середній школі, вона є для них абсолютно зрозумілою й близькоспорідненою, "братською", як казали за часів СРСР, східнослов'янською мовою. Тому претензії деяких осіб щодо надання російській мові статусу державної – зумовлені винятково їхньою імперською пихою, небажанням прощатися з привілейованим становищем російськомовних в українському суспільстві, гіпертрофованими амбіціями.

Якщо ж вам ближча російська культура, розвивайте її – для цього в Україні є всі можливості. Але поважайте мову народу, що зберіг цю благодатну землю для своїх нащадків і всіх, хто буде жити на ній, хто дав їй назву, хто проніс крізь віки й перманентні іноземні окупації її культуру.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...