"Я живу лише днем, коли ми знову поїдемо в Україну". Історія родини з Боярки про французьку систему освіти, пошуки роботи і зверхніх лікарів

Коли почалася повномасштабна війна, Леся Козачук жила з двома доньками-школярками у Боярці і виїхала в перші дні. Дізнавшись, які звірства чинили росіяни, окупувавши Київщину, Леся зрозуміла, якої небезпеки вона та її доньки уникли. З того часу сім'я живе у Франції, у місті Діжон. Доньки добре вчаться, а Леся шукає роботу за спеціальністю – вона логопед.

Відео дня

З чим довелося зіткнутися сім'ї в Європі і що вони думають про повернення додому, Леся розповіла в інтерв'ю OBOZ.UA.

– Зараз ви живете у Діжоні, як ви там облаштувалися?

– Я розумію, наскільки правильно зробила, ухваливши рішення не їхати у маленьке містечко (як пропонувала соціальна служба. – Ред). Воно дуже привабливе, але там нам було би непросто. Тоді мені допомогла подруга, яка дала оголошення у Facebook, що сім'я із двома дітьми шукає житло. Відгукнулися дві-три французькі сім'ї. Одна з них, молода пара з двома маленькими дітьми, жила неподалік від коледжу, куди ходили мої дівчатка. Вони нещодавно купили половину будинку і мали вільну кімнату.

Це був прекрасний час! Коли ти близько не знаєш людей, з якими живеш, можуть виникати незручності, але за всі ці вісім місяців, поки ми були в них, ми не почули жодного неакуратного слова. Це дуже ввічливі, гостинні, добрі люди, ми досі підтримуємо стосунки з ними.

Потім нам запропонували житло в коледжі, де навчаються мої діти. У них є житловий фонд для студентів та вчителів, там були вільні апартаменти (квартира). Поки я не працюю, оплачую лише страховку за квартиру.

– Як дівчаткам дається навчання у Франції?

– Поки що їм важко. Ми тут два роки, звичайно, вивчити досконально французьку за цей час неможливо. Цей рік для моєї старшої – Єви – дуже відповідальний. Незабаром їй виповниться 16, в українській школі вона переходить у 10-й клас і там все добре. А тут, у Франції, вона переходить із коледжу до ліцею. Тут така система, що не батьки з дітьми вирішують, куди їм йти далі, а класна рада, залежно від оцінок.

Коли діти переходять до ліцею та продовжують навчання, це називається клас "женераль і текнік" (général et technique). Він фактично відкриває усі шляхи для навчання. Є клас "професіонель" (professionnel), тут можливості обмежені: дитина отримуватиме професію вищого рівня, але вузької спрямованості: готельне господарство, менеджмент тощо.

І є ще один напрямок "сеапе" (САР), це щось на зразок нашого ПТУ. Зазвичай туди потрапляють діти із слабкими показниками у навчанні. Вони здобувають професію касира, перукаря, косметолога, плиточника, спеціаліста з обробки каменів або металів тощо.

Уявіть, що Єва вчить французьку лише два роки, її рівень від А2 до В1, а викладання ведеться на рівні С1. Діти на уроці не розуміють частину матеріалу. До Нового року нам дозволяли користуватися перекладачем у Google, тому середній бал в доньки досить високий.

Але після Нового року нас викликали та сказали, що перекладач забороняється. І наприкінці розмови взагалі попередили, що в липні буде рада класу і нам можуть заблокувати можливість піти в ліцей, якщо дитина не покаже усе, на що здатна. Ці розмови ведуть із кожною родиною, не лише з нами.

Звісно, після цього показники у дочки трохи просіли. А після загальнонаціонального іспиту BREVET (аналог нашого ЗНО) була небезпека "пролетіти з ліцеєм". Хоча вона добре склала математику, фізику-хімію та мовний іспит.

Вчитель з історії та географії вирішив мотивувати Єву поганими оцінками. І поставив їй поспіль три "0". Можете уявити, як саме це "мотивувало" підлітка. Щоправда, він усім ставив низькі оцінки, не вище 8 (найвищий бал – 20), і у школі про це знають.

Але Єва активно працювала три місяці, і її середній бал (це бал з усіх предметів) серйозно виріс. І класна рада дала їй "женераль", тобто тепер вона може йти до будь-якого ліцею. А одній її подружці, наприклад, дали "професіональ", а ще одну залишили на другий рік. Але тут це у порядку речей. Ніхто сильно не засмучується, коли рік "подвоюють".

Українцям тут дуже важко вчитися, особливо з тих предметів, які потребують знання мови та словникового запасу.

Моя молодша – Амелія – навчається у 6-му класі (це як український 5-й), їй буде 12 років. У них поки що оцінки не ставлять, тільки кружечки – червоні, жовті та зелені.

– Чи є у дівчаток друзі, як вони там адаптуються?

– Із цим складно. Старша дочка в класі самотня, ізольована. Каже, що часто чує на свою адресу смішки через акцент. Дівчатка, які з нею спілкувалися, чомусь перестали. Тут взагалі є така тенденція, якщо діти у класі дружать, то наступного року їх обов'язково відправлять у різні класи. Вважають, що це сприяє соціалізації.

Дочка навіть у їдальню перестала ходити, бо вона там їсть сама, розумієте, як це складно для підлітка. Хоча раніше там їй подобалося. Шкільна їдальня у Франції як кафе, завжди є вибір із двох страв. Тепер вона прибігає додому пообідати. У французьких школах у дітей перерва на обід – 60-120 хвилин. У старшої – 1 година, у молодшої – дві.

Для Єви цей коледж був як каторга останні пів року, ми буквально дні рахували до закінчення.

– А як у вас з адаптацією? Ви вже знайшли роботу логопедом?

– Я постійно вчу французьку мову. Спочатку була на одних курсах, потім з вересня до квітня відвідувала курси професійно спрямовані. Там нас вчили знаходити собі роботу, як поміняти професію. Умови дуже суворі, не можна запізнитись навіть на хвилину, а якщо потрібно відлучитися до лікаря, то обов'язково треба надати довідку.

Натомість там я знайшла групу спілкування серед українців, ми могли розмовляти у перервах, і це мене дуже підтримувало.

Наприкінці курсу потрібно було знайти для себе стажування за тією професією, за якою збираєшся працювати у Франції. Я ще до курсів почала брати участь у проєкті валідації трудового досвіду (це називається VAE). Тобто йдеться не про диплом, а саме про роботу, якою ти займався. Ти можеш підтвердити на офіційному рівні свій досвід роботи та отримати після іспиту французький диплом. Я написала щось подібне до магістерської роботи, де описала частину свого трудового досвіду.

І мені запропонували підтвердити досвід "монітер едюкатора" (Moniteur éducateur). Це щось на кшталт вихователя в навчальних закладах для дітей та дорослих у ситуації інвалідності.

У Франції професія логопеда інша. Тут логопед – це парамедик, який займається людьми з порушеною іннервацією (пронизаність органів і тканин нервами, що забезпечують їхній зв'язок з центральною нервовою системою), з моторною алалією (стан, при якому уражаються рухові зони. Дитина розуміє, коли до неї звертаються, але відповісти не може) тощо.

Через відсутність ідеальної французької мови я, зрозуміло, не можу працювати на цій посаді. Крім того, наявність французького диплома є обов'язковою.

Тут я ще знайшла для себе професію, яка можлива з моїм досвідом – "психомотрісьєн" (psychomotricien). Вона спрямована на розвиток та корекцію моторних функцій, а також уваги та логічного мислення.

Зараз я проходжу стажування за цією спеціальністю. І знайти стажування тут було теж дуже складно, ніхто не хотів брати незнайому людину, та ще й без хорошої французької.

Але мені допомогла викладачка мови. Ми зустрілися з нею випадково, в електричці, вона поцікавилася, як мої справи. Я розповіла про стажування. Тоді вона каже: "У мене є три знайомі "психомотрісьєн", ми щось придумаємо". Й от завдяки їй я проходжу практику. Цю роботу я можу виконувати навіть зі своїм рівнем французької.

Тепер постає питання, як отримати диплом, бо без нього нікуди не візьмуть. Але це архіскладно, майже неможливо. У моєму віці це лише приватна школа, коштує 11 400 євро на рік. Вчитися треба 3 роки.

– Що вам подобається і не подобається у Франції?

– Мені імпонує, що французи не агресивні люди. Вони навіть якщо зляться, то не показують емоцій, бо так виховані. Не можна підвищувати голос, треба чемно розмовляти.

Їдеш у міському автобусі, заходить бабуся, підходить до водія і починає розпитувати, як їй пройти туди, чи як доїхати сюди. Й ось водій 5-7 хвилин пояснює їй, а весь автобус сидить і чекає. Водій навіть виходить із кабіни, щоби показати напрямок руху.

А от лікарі тут специфічні. Навіть самі французи кажуть, що їхні лікарі вважають себе мало не богами. Насправді вони пройшли дуже складний відбір. Але це не підвищує якість їхнього обслуговування, тому що вони все роблять лише за протоколом. Тому лікуватися ми їздимо до України.

Система освіти, де твою долю вирішує класна рада, мені не подобається. Фактично школяру не дають змоги займатися тим, чим він хоче. Потім ці люди не можуть знайти себе в житті, не хочуть працювати за професією, якої були змушені навчатися. У нас в Україні інший підхід: хочеш – закінчуй старші класи, хочеш – іди до коледжу.

Найбільше мені тут подобаються погода та архітектура. Ми живемо в Діжоні, це місто розміром з Білу Церкву, тут багато красивих парків, є річка.

– Чи повертатиметеся ви в Україну і за яких умов?

– Мені поки що складно відповісти, будемо ми повертатися чи ні. Звичайно, це станеться не раніше, ніж закінчиться війна, бо я боюсь за своїх дочок. Я хочу, щоби усе це швидше скінчилося. Мені навіть страшно уявити, що може повторитися трагедія Бучі, Ірпеня, якщо росіяни раптом знову спробують захопити Київ.

Я морально готова відновлювати Україну. Моя професія така, що я завжди матиму роботу за улюбленою спеціальністю, а не ту, яку мені тут пропонують. Залишатися тут важко через мовний бар'єр, я ніколи не вивчу французьку до рівня С2.

Нас в Україні чекає будинок, який я до війни купила і в якому мої діти хочуть жити, бо там все, як ми хотіли. Це будинок нашої мрії.

Хоча я не можу зараз нічого планувати, жодних зобов'язань не даю. Але якщо пофантазувати, то мої діти дуже хочуть повернутись до України.

Наприклад, був випадок зі старшою дочкою. Ми їздили додому на канікули. У мене там мама, племінник. Й коли ми їхали назад, то всі були засмучені. Я говорю: "Дівчатка, ви не засмучуйтесь, я вже взяла квитки, і у квітні ми знову поїдемо в Україну".

Й от приходить квітень, маю квитки на 11 число, ранковий літак. А Єва ходить до Діжонської консерваторії, займається танцями, і щоби перейти на наступний рівень, треба скласти іспит. Мені надходить повідомлення, що саме на 11 квітня призначено цей іспит. Перенести дату не можна, хіба залишитися на другий рік з молодшими дітьми. А враховуючи, що вона й так займається у групі з дітьми на рік молодшими, їй це, авжеж, не підходить.

Я їй запропонувала залишитися у Франції, скласти іспит, а ми поїдемо. А вона каже мені: "Мамо, ти розумієш, що я жила лише цим днем, коли ми знову поїдемо в Україну…" Я навіть розгубилася. Тоді ми втратили квитки на літак, і вже наступного дня після іспиту всі разом сіли на автобус та поїхали додому. Діти дуже сумують, вони хочуть до свого звичного життя, до своїх друзів, до своєї оселі.

– Чи змінилося ставлення французів до українців за ці два роки?

– Французи такі, що не будуть показувати своє ставлення. Я не спілкуюся із соціальною службою, але ті, хто з ними мають справу, кажуть, що вони сильно роздратовані з нашого приводу.

У нас чимало українців хочуть тут працювати. Однак річ у тому, що тут на роботу українців не беруть. Влаштуватись на роботу в готель можна за великим знайомством, незнайомих людей не хочуть брати. Тут як за радянської системи все влаштовано – "за дзвінком", так би мовити.

Виходить, держава не створює робочих місць для емігрантів. Вони мають дуже хорошу політику стосовно людей у ситуації інвалідності. Якщо роботодавець бере таку людину, йому це вигідно, у нього з'являється пільга. Але якщо ви хочете, щоби іноземці активно працювали, створюйте подібну програму. Щоби і для нас були якісь вакансії, крім прибиральниць.

Моя знайома українка, перекладачка, хотіла тут влаштуватися швачкою. Вона показала своє вміння шити, але її не взяли, сказали, що у неї тимчасовий захист закінчується у вересні. Вона пояснила, що його весь час продовжують. Але вони не звернули на це увагу, таке враження, що вигадують причини, аби відмовитися.

Українці, які змогли влаштуватися на роботу, буквально протискувалися, проштовхувалися на ці місця. Навіть на робочі спеціальності беруть зі скрипом. Або пропонують невигідні умови, наприклад, нічні зміни.

Або мій приклад. Дайте мені можливість якнайшвидше адаптувати мій трудовий досвід, щоби я могла працювати. Я вже цю роботу написала (щоби підтвердити на офіційному рівні свій досвід роботи та отримати після іспиту французький диплом. – Ред) і можу за два тижні її захистити. Але ні, іспит лише у жовтні-листопаді, бо комісія засідає лише двічі на рік.

Не моя справа – змінювати тут правила, але хотілося б лояльніших умов для працевлаштування.