"Будинок згорів до тла від російських снарядів, знищено все, що наживалося роками": як українці втрачають дім через війну та шукають новий прихисток

Близько 7 мільйонів українців стали вимушеними переселенцями внаслідок війни. І кожен із них стикнувся з гострою потребою в новому житлі. А в очікуванні холодів та найскладнішої зими через росіян, які навмисно гатять ракетами по наших будинках і енергетичних об’єктах, – потреба у прихистку тільки посилюється. І доброта людей, які готові впустити у свій дім переселенців, має ключове значення у тому, як українці переживуть цей тяжкий період.

Знайти собі нове житло допомагає волонтерська ініціатива "Прихисток" – завдяки єднанню та великодушності українського народу, який підтримує як ЗСУ, так і один одного.

На сайті "Прихисток" можна запропонувати свій дім тим, хто його потребує. А також – розмістити оголошення про пошук оселі для себе та родини. Наразі є 16 000 варіантів житла – як в Україні, так і за кордоном.

Кожен, хто простягне руку допомоги, отримає компенсацію від держави: 900 гривень за кожну прихищену особу. І ці виплати жодними чином не впливають на субсидії.

Вже три мільйони українців успішно скористалися "Прихистком". Серед них – мешканці міста Ірпінь, який пережив масштабні бойові дії та опинився зруйнований. Історії цих людей – вражають.

Більше половини життя – у війні

Тікати від війни двічі – таке довелося пережити Дарині Шумик, якій лише 13 років. Першого разу – з Донецька у 2014-му. Тоді дівчинці було 6 років. І саме тоді вона "познайомилася" з вибухами та пострілами окупантів. Рятуючись від "руського міру", родина Даринки поїхала на Київщину – і оселилася в Ірпені. Здавалося – в безпеці: новий дім, ліцей, друзі. Проте Путін зруйнував безхмарне життя дівчинки і тут.

"24-го лютого мама не хотіла лякати нас із молодшим братиком, але я вже розуміла, що саме відбувається, – ділиться спогадами учениця 8-го класу. – В той жахливий день уся наша сім’я заховалася в будинку під сходами на цокольному поверсі. Ми дуже сподівалися, що все минеться через декілька діб".

Але згодом стало ясно, що рашисти не збираються припиняти бомбити мирні українські міста. Тому родина Дарини пішла жити у підвал до сусідів – разом з іншими двома десятками людей.

"У підвалі було холодно і темно, бо не було ні опалення, ні світла. В рідкісні хвилини, коли постріли стихали, дорослі виходили на вулицю, розпалювали багаття та готували їжу. Ми ж, діти, теж вибігали на повітря: бо весь час сидіти в підвалі без сонця, подиху вітру і не бачити геть нічого навколо – це дуже важко витримати", – зі сльозами на очах згадує Дарина.

Свої відчуття та думки у той час дівчинка описує як найтяжчі за свої 13 років життя.

"Тоді я думала про єдине: ну чому так сталося, що Україні настільки сильно не пощастило з сусідом?.. Чому я, дитина, змушена вже 8 років жити у війні і бачити руйнування навколо? Я дуже люблю Україну. Та, якщо чесно, тоді, сидячи у підвалі, я розуміла, що нам потрібно рятувати своє життя і їхати за кордон – допоки все це не закінчиться".

У підвалі Даринка прожила цілий місяць! 30 днів без сонця, тепла, свіжого повітря… У страху, тривозі та невідомості – що буде далі. А потім російський снаряд влучив у подвір’я їхнього дому. Дивом не розірвався, але в будинку повилітали геть усі вікна. Сім’я зрозуміла, що небезпека посилюється, і потрібно тікати. Їх врятували волонтери – вивезли машиною до Києва, де родина знайшла собі прихисток на декілька днів.

"З собою нам не вдалося взяти абсолютно нічого, крім телефонів і документів. Дорогою на Київ ми побачили велику вирву від снаряду: волонтери сказали, що та вирва свіжа, і якби ми їхали в тому місці хвилин на 20 раніше, то могли б не вижити", – з болем у голосі розповідає Дарина Шумик.

Уже з Києва родина поїхала на захід України і знайшла там прихисток у селі у Львівській області.

"Люди нас там дуже добре прийняли, в усьому допомагали і давали все необхідне. Дуже дякуємо їм за це!"

На Львівщині вимушені переселенці жили до середини літа, і в липні повернулися додому, до Ірпеня.

"Повертаючись, у мені знову прокинувся страх – страх вибухів і обстрілів. Я усвідомлюю, що небезпека нікуди не поділася, і дуже важко жити з цим відчуттям", – зітхає Дарина.

В той час, коли більшість дітей у всьому світі мріють про новий телефон або іграшку, дівчинка мріє про мир і тільки.

"Боляче дивитися на наш зруйнований ліцей: його досі не відновили, дах розбитий, усе тече. Ми змушені навчатися онлайн… Усе, чого я прагну зараз, – це жити простим мирним життям: ходити до школи, займатися улюбленим малюванням і танцями та спілкуватися з рідними, які були змушені залишитися на окупованій Донеччині".

5 "прильотів" в один будинок

Згорів до тла від російських снарядів, знищивши все, що наживалося роками. Це історія будинку заступника директора Ірпінського ліцею №3 Лариси Данюк. І жінка бідкається навіть не через дах над головою…

"Найцінніше – це фото та медалі, яких було дуже багато у мого онука Паші, срібного призера чемпіонату України з тхеквондо. А ще – сертифікат про чорний пояс, гітара, фортепіано", – розповідає Лариса Костянтинівна.

У педагога двоє онуків: п’ятнадцятирічний Павло і дев’ятирічний Петрик. Жили великою дружною родиною. Кожен мав свою кімнату, чудову бібліотеку, ігрову, зелений сад, власну мрію... Проте світанок 24 лютого розділив життя їхньої родини, як і всіх українців, на "до" та "після" страшним гуркотінням літаків, звуками пострілів і постійними вибухами, які відбувалися на Гостомельському аеропорті, що знаходився неподалік.

"Цілий день і ніч ми ховалися під сходами на першому поверсі нашого будинку, вважаючи його надійною фортецею, використовуючи правило двох стін... Але вранці, щойно скінчилася комендантська година, зрозуміли, що потрібно рятувати двох неповнолітніх дітей. Окрім нас була улюблена собака та морська свинка. З собою в машину взяли лише документи, воду, їжу, корм для тварин і білизну. Їхали на декілька днів до родичів у Бучанський район, вважаючи, що там буде безпечніше. Проте на трасі вже з’явилися рашистські танки. Відразу зрозуміли, що повернутися цією дорогою вже буде неможливо", – згадує події вчителька.

26-го лютого в районі зникла електрика, зв’язок, опалення. Постійні обстріли були гучними.

"Вибухи стали звичними. Ми, мирні люди, навіть навчилися розрізняти, з якої зброї стріляють, чи потрібно бігти до сусідів в укриття, адже у нас воно було відсутнє, – розповідає Лариса. – Спали всі на підлозі, бо в одній кімнаті ховалися 8 осіб. Діти хворі, харчі скінчилися... Лише один день готували їжу на вулиці на вогнищі, але це було небезпечно. Пізніше були щасливі, коли вдавалося десь закип’ятити воду".

5-го березня зять Лариси Костянтинівни скомандував терміново сідати в машину. Готувалися виїжджати самоорганізованою колоною, оскільки в селище зайшли рашисти.

"Потрібно було виїхати болотами, кукурудзяними полями, лісами, бо звичайна дорога обстрілювалася ворогом. Коли виїхали на Житомирську трасу, картина була вражаючою: скрізь знищені машини, на дорозі лежали розстріляні мирні жителі, серед яких діти, люди похилого віку... На автомобілях були білі прапори та написи "Діти", але склалося враження, що ворог спеціально їх розстрілював... Стояли на трасі 13 хвилин, які здавалися вічністю, бо в цей час колону перед нами розстріляли. Та й тій, що їхала після нас, теж не пощастило", – трагічно згадує пані Лариса.

Так ірпінці опинилися в Івано-Франківській області, де знайшли свій прихисток і тимчасово оселилися. Всі, крім зятя: він лишився в самообороні Житомирської області. Та й Лариса Костянтинівна не змогла сидіти без діла на заході України: організувала дистанційне навчання учнів ліцею.

"Увесь цей час ми пильно стежили за подіями на фронті та ситуацією в рідному Ірпені. Ще 20-го березня побачили відео, що рідний будинок стоїть. Хвилювання були постійні, адже наше прекрасне місто стало останнім форпостом на підступах ворога до столиці. І росіяни лютували: обстрілювали безперестанку наш ліцей, магазини, аптеки, будинки – серед яких опинилася і наша оселя".