Блог | Бої за Луганський аеропорт були справжнім пеклом
В ці дні, коли ми вшановуємо пам‘ять розстріляних російськими покидьками в коридорі смерті під Іловайськом українських воїнів, маємо пам‘ятати про ще одну страшну сторінку серпня 2014- битву за Луганський аеропорт. Масштаби трагедії ми з колегами усвідомили саме 31 серпня, коли вилетіли в два польові госпіталі, що знаходилися на лінії фронту. Ніколи не забуду жах побаченого. В цей день обстрілювали Маріуполь, загинули наші морські прикордонники, було справжнє пекло.
Посадка в кількох кілометрах від Маріуполя, замінована по периметру для захисту від ДРГ, ворог в кількох кілометрах. 61 польовий мобільний госпіталь, укомплектований кращими лікарями Одеського військового госпіталю. Виснажені медики розбитими машинами (вантажівками, швидких просто не було або не вистачало) три дні привозять понівечені тіла. Поранені в такому стані, що не можуть вимовити своє ім’я... їх кладуть на ноші під деревами, пишуть номери на руці й на чолі, чорним фломастером й заносять в операційний намет.
Саме сюди одна за другою машини привозили виживших в Іловайському пеклі. Ми були шоковані побаченим, перехоплювало горло від усвідомлення біди і характеру поранень хлопців: обпалених, з перебитими кінцівками, відкритими страшними ранами. В лікарів - зеленка, бинти, найпростіший хірургічних інструмент і ... золоті руки. Вони плачуть, падають з ніг від втоми, й рятують. Без інструменту, без апаратури, руками. Спека, задуха, поранених стільки, що вони кілька годин мають чекають місця в наметах на вулиці, під деревами. Вночі - евакуація на старезному гелікоптері, який здається розвалиться в повітрі. Ми летіли так низько над землею, стрибаючи і змінюючи швидкість та висоту, бо гелікоптер, забитий пораненими, які лежали навіть в нас на руках, обстрілювали.... В той політ всіх вдалося перевезти живими в Харків, ми були щасливі, бо кілька хлопців були у вкрай важкому стані, без свідомості.
Й о 6 ранку, прямо з Харківського госпіталю, тим самим сорокап‘ятирічним гелікоптером ми вилетіли в смт Побєда, там тоді розміщувався штаб сектору. А в старенькій школі - 59 польовий госпіталь, укомплектований лікарями Вінницького військового госпіталю. В коридорах на ношах лежали важкопоранені, евакуйовані з Луганського аеропорту, в двох класах були операційні і там, прям на ношах, видаляли кулі, осколки, робили перев‘язки. Раптом оголосили повітряну тривогу й ми почали перетягти хлопців в шкільний підвал. Ті, хто міг говорити, показували відео і фото зі своїх мобільних - там були зафіксовані ними військові квитки кадрових росіян, в основному з курдської танкової дивізії - саме ці покидьки розстрілювали Луганськ і аеропорт.
Вперше в підвалі ми тоді зрозуміли, що таке обстріл, й по поверненню в Київ влаштували справжню бучу в МО з вимогою негайної евакуації госпіталю. Слава Богу, встигли, бо за 3 дні Побєду розбомбили, а школу зрівняли з землею... Потім я просила тодішнього керівника СБУ В.Наливайченка й керівництво МО негайно приставити до наших двох польових госпіталів прес-офіцерів, аби вони могли копіювати всі ці носії, цю інформацію, цей фактаж і артефакти, що були в наших військових в телефонах - як майбутню доказову базу проти росіян. Хлопцям, що вийшли і вижили, часто вдавалося зафіксувати на телефон російські шеврони вбивць, російське маркування техніки, російські військові квитки. На жаль, ця наша правильна ідея не була підтримана...
Й наступний шок - це евакуація важкопоранених під Іловайськом і з Луганського аеропорту в військовий госпіталь в Дніпрі. Облуплені стіни, пліснява, відвалені шматки штукатурки, стеля, що буквально падала на голову. Ми з Ірою і Машою дізналися, що військовий госпіталь був проданий в 2006-2007 РР тодішнім міністром оборони і тепер в заставі у Внешторгбанку Росії. Й нашим пораненим просто немає де надати першу допомогу. Слава Богу, працювала лікарня ім Мечнікова, й опіковий центр, зовсім важких евакуювали туди. А лікарі військового госпіталю в Дніпрі працювали на ентузіазмі і професіоналізмі, без апаратури і в екстремальних умовах.
Ми направили десятки звернень в суди, в різні інстанції, аби повернути вкрадений військовий госпіталь державі. Й завдяки спільним зусиллям місцевої влади Дніпра, мера Філатова, нас, інших нардепів, волонтерів, через суди, за кілька років повернути - таки військовим і МО вкрадений в них госпіталь... В Дніпрі добре знають, хто його продав за три копійки росіянам, й які то були "видатні" міністри оборони. Армія була в страшному стані - гола, пограбована, без їжі, одягу, техніки. Не дивно, що колишні міністри оборони боялися і з‘явитися а фронті, бо там було гаряче, там було пекло й треба було дивитися в очі тим, хто з голими руками пішов захищати розхристані країну.
Ми з дівчатами тоді були перші і єдині депутатки, хто моталися по госпіталям, допомагаючи потім укомплектовувати їх обладнанням і технікою, переводячи в більш пристосовані приміщення. Була ще й Оксана Корчинська, але тоді ще в статусі волонтера. Інших в ті страшні дні 2014 на фронті ніколи не бачили. Ми потоваришували з лікарями польових госпіталів і навіки будемо захоплюватися їх мужністю й золотими руками, які врятували сотні важких бійців. Й навіки слава і вічная пам‘ять всім, хто загинув під Іловайськом, Лутугіно, Луганським аеропортом. Довгих років життя героям, що вижили.
