Хочу подивитися в очі тому, хто таке зробив з моїм чоловіком: доброволець з Прикарпаття загинув за загадкових обставин

Телефонний дзвінок у квартирі родини Костюків з Прикарпаття пролунав о 6 ранку. Невідомі, що представилися волонтерами, поклали край дев`ятиденним пошукам зниклого по дорозі до Києва добровольця Андрія Костюка. Його понівечене тіло було знайдене біля залізничних колій неподалік від Жмеринки. Вже об одинадцятій страшну звістку дружині Андрія Марії підтвердили телефоном міліціонери…

Оунівець з 22-річним стажем, Андрій Костюк завжди ставив державу понад усе. Не дивно, що чоловік і під час Революції Гідності був в епіцентрі подій від першого до останнього дня. А коли почалася війна, не вагаючись, записався до добровольчого батальйону.

- Як не просила його – він твердо на своєму стояв. Каже: "Розумієш, що ти мене не спиниш? Я вирішив. А як всі будуть вдома сидіти, ніхто захищати не піде – що буде? До хати ж прийде ворог. Хіба буде краще?"… То я й заспокоювала себе. Он інші ж вертаються. Такого, як сталося, я навіть подумати не могла!..

9-річний син Марії та Андрія, якого батьки ласкаво звали Станіславчиком, змалку був кволою дитиною. Мав постійні проблеми з перепадами тиску та слабкий шлунок. Тож батьки за найменшої нагоди намагалися оздоровити малого.

Ось і перед від`їздом Андрія до Маріуполя, де той мав нести службу після місяця підготовки в Вінниці, Станіслав якраз відпочивав у санаторії. Тож батько вирушив до сина, аби попрощатися. Потім мав наздоганяти побратимів в дорозі.

Читайте: "Перед боєм благословляю не на вбивство - на захист". Як священик з Луганщини став капеланом і українцем

- Поїхав він 8 жовтня 2014 року. Ми з ним разом купували квиток на потяг до Києва. Вже звідти мав їхати до Маріуполя. Пам`ятаю, ввечері я ще подзвонила до нього біля десятої години, він ще взяв трубку, каже: не переживай, все добре, я в поїзді. Ось і все… Це була наша остання розмова.

Потім, скільки не дзвонила – "абонент недосяжний", "абонент недосяжний"… Спершу думала, напевно, не можна йому говорити. Напевно, вже доїхав туди, на війну… Але непокоїлася.

Зрештою не витримала, подзвонила до його друга Дениса, прошу, щоб він набрав – може, чоловік зі мною не хоче говорити… Але й Денис додзвонитися не зміг. Каже, будемо дзвонити до хлопців. Подзвонили – ті кажуть, що Андрій так і не приїхав…

Тоді почали бити на сполох. Я ще спершу втішала себе – може, чогось йому так треба десь було затриматися. Може, й правда щось сталося. Це ж війна, що далі говорити…

І Андрієва мама на мене кричала, що я на порожньому місці паніку розводжу. Що все має бути добре. Щоб не брала дурного в голову. І головне – щоб нічого не казала Станіславчику, не лякала. Най дитина добуде спокійно в санаторії...

Станіславчик теж не раз дзвонив до татка. Марія каже, хлопчик дуже ображався, що той не відповідає. І все допитувався у матері, чому, прощаючись, батько наказував йому шануватися, бо ж лишається в родині за чоловіка.

А за півтора тижні Марії подзвонили. Сказали, що в Вінницькій області знайшли тіло. Запросили приїхати на впізнання. Жінка у страшну звістку не повірила. Каже, спочатку навіть подумала, що хтось вирішив так страшно з нею пожартувати. Або випробовує на міцність.

Але до Вінниці поїхала – в компанії з другом родини Денисом і чоловіком сестри Андрія.

- Тіло не можна було пізнати. Але, щойно побачивши, я вже знала: то мій чоловік… Він був страшно побитий. У него не було на тілі жодної цілої кістки, вони аж тако стирчали назовні. Лиш руки неушкоджені лишилися.

Ми в труну його ледве вклали. Щоб одягти на нього сорочку і штани, довелося їх повністю розпорювати…Неможу згадувати те страхіття, що з ним сталося… Навіть судмедексперт, який розтин робив, сказав, що за 20 років, що працює, такого жаху ще не бачив…

І голова… У Андрія не було півголови. Міліція все казала: то лиси з`їли. Але вони мені показували фотографії, як його знайшли. У Андрія на голові була кепка. То як – лиси її зняли? Чи зсунули?..

Вони так всі кажуть, що Андрій стрибнув з поїзда. Перше казали, що тягнувся за ним. Але хто це бачив? Чого у него весь одяг цілий? Чого, як він так страшно побитий, ні на одязі, ні на землі, де його знайшли, не було жодної краплі крові? Чого всі його документи і гроші, які при ньому були, виявилися залиті чимось чорним?

Чого на його окулярах від сонця і на мобільному (повністю зарядженому) не було жодної подряпини? І хто повидаляв з телефона всі фото, навіть Станіславчика, і забрав карту пам`яті? Значить, не був він один, правильно?..

Читайте: "Я должна встать на ноги - ради дочери!" Невероятная история любви и стойкости киевлянки с ДЦП

Обставини загибелі Андрія Костюка і дійсно викликають аж надто багато питань. Слідчі сказали вбитій горем дружині загиблого добровольця, що смерть настала 16 чи 17 жовтня. Де ж був весь цей час чоловік, який виїхав з дому ще 8 жовтня? Чому він опинився в день смерті в поїзді, якщо ще 9 жовтня мав бути в столиці і повертатися додому не мусив? Куди, зрештою, поділася його відзнака від УНА-УНСО – хрест, з яким він ніколи не розлучався?

Якщо мав місце нещасний випадок – чому ніхто так і не заявив про те, що з поїзда зник пасажир і не приніс Андріїв військовий рюкзак, який йому збирали побратими і який, якщо трапився нещасний випадок, мав лишитися в купе?..

На жодне з цих питань слідство відповіді не дало. Принаймні, ніхто не вважав за потрібне пояснити жінці, що трапилося з її чоловіком. Коли зверталася до міліції – у відповідь чула сухе "чекайте".

Лише після того, як про трагедію родини Костюків дізналися місцеві волонтери, які допомогли Марії знайти адвоката, вона змогла добитися від міліції хоч якоїсь відповіді.

Виявилося, що справу про загибель Андрія Костюка було закрито. Слідчі не побачили в його смерті ознак кримінального правопорушення і кваліфікували її як "порушення правил безпеки руху або експлуатації залізничного транспорту, яке призвело до смерті"…

Коли Андрія ховали, малий Станіслав все ще був у санаторії. Марія так і не зважилась сказати синові, що він став сиротою.

- Син на похороні не був. Не змогла йому сказати, що тата вже нема. Він тоді захворів дуже, ми боялися, як він відреагує. Але Станіславчик наче відчував. Все дзвонив мені у той день. Ми Андрія оце ховаємо, а дитина мені дзвонить і дзвонить… Я трубку не брала. Взяв друг. Каже: "Станіславчику, не дзвони, бо мама зайнята"…

А коли ми малого забрали і привезли додому – якраз було дев’ять день. Станіславчик питає: мамо, а чого це в нас вся родина зібралась? Та, дитино, - кажу, - просто приїхали відвідати… А він каже: не може бути. До нас родина ніколи не приїжджає просто щоб провідати. Хіба на свято. А зараз – ні свята, нічого…

На другий день знов питає: мамо, чого гості не їдуть? Не змогла йому нічого відповісти. Він тоді до чоловікової мами. Питає: бабусю, чого в тебе на шиї чорна шаль пов`язана? А ми, хоч і в чорному були вдягнуті, жалобні хустки намагалися не одягати.

То бабуся повела його на кухню, розповіла, що тата в нього нема вже. Не повірив. Прибіг до мене. А я й кажу: Стаску, я не могла тобі, дитино, нічого сказати... Винуватиш мене – най так, най мама буде у всьому винна… Він збілів весь, на оченятах сльози виступили. Зуби зціпив, кулаки стис – і вибіг…

Днів з десять взагалі ні слова не казав. Не розпитував, нічого. А тоді каже: відвезіть мене на цвинтар. Коли приїхали, побачив багато вінків – аж тоді в нього істерика почалась. Плакав, кричав на мене. І на бабусю кричав, що не хоче її знати… Але після того вже хоч розмовляти почав. І все питає: мамо, а може, не тато там похований? Це в него постійне питання…

Марія розповідає: після потрясіння, викликаного смертю батька, Станіслав так повністю і не відійшов. Час від часу його давні проблеми зі здоров`ям виливаються в напади з кровотечею і втратою свідомості. А ще в малого з`явився непереборний страх темряви.

- Він не боявся у нас у хаті після похорону, нічого – всьо так добре було. А цього року після свят оце зайшов у хату - і світло одразу скрізь включає. Він заходив - у нас постійно подушка була тепла, там, де чоловік спав…

Тепер він боїться темноти. Чому – не хоче розказувати. Чи він щось побачив, чи, може, хтось гримнув, а його страх узяв… Не буду казати, бо не знаю. Але він дуже боїться темноти…

Дуже складно прийняв. Каже: я не вірю. Мені ото кажуть, треба було труну відкрити, сфотографувати – може, побачив би, і легше б йому було… Але там не було що відкривати, що фотографувати. То дуже страшно…

Він був один час замкнув сі. І казав мені: "Я не вірю вам більш… Ви мене обманули. Ви мені не сказали. Ви по мене не приїхали". А я й кажу: Станіславчику, коли підростеш, все зрозумієш… Зараз він наче й розуміє, але підсвідомо, відчуваю, винуватить мене. Деколи каже мені: я в свого тата рідного навіть на похороні не був, розумієте?..

А якось Станіславчику сон наснився. Ніби йому вже 13 років, як тато вернувся. І купив йому дуже багато морозива (він у нас дуже любить морозиво). Простягає йому те морозиво – і мовчить. Лиш починає листа писати. "Станіславчику, вибач мені за всьо. Я не можу тобі усно сказати – мушу листа писати. Ти до мене прийдеш. А я до тебе вже не прийду"…

Лиш після того сну син якось наче змирився зі смертю батька. Але все ще не повністю. Десь вірить, що батько живий. Ходить сам до нього на цвинтар щонеділі. І чекає, що колись тато верне до його…

Читайте: Доброволец из Владивостока: нужно отдать российский паспорт? Да забирайте

Нині хлопчик вже майже відійшов від страшного удару. Нормально спілкується з однолітками. Вчителі хвалять його за успіхи в навчанні. Дякуючи франківським волонтерам Станіслав навіть здійснив давню мрію – почав вивчати китайську мову. І готується записатися до журналістського гуртка. Якби не його не по-дитячому сумні очі і не ірраціональний страх перед темрявою – можна було би сказати, що дитина забула про те горе, яке звалилося на їхню родину півтора роки тому.

Зараз же, як розповіла "Обозревателю" франківчанка Віра Гаврильців, яка опікується родиною, волонтери кинули клич на збір коштів для того, аби відправити Станіслава в санаторій до Моршина, оскільки хлопчик має проблеми зі шлунком.

Слідчі, як уже згадувалося, вирішили закрити справу, бо не побачили в смерті здорового молодого чоловіка, що їхав в зону АТО, нічого дивного. Щоправда, це рішення ще можна оскаржити в прокуратурі, що Марія, певно, і зробить. Хоча й каже, що вже страшенно стомилася комусь щось доводити.

З іншого боку, Андрій загинув, лиш їдучи на війну. А значить, його родина не може розраховувати ні на визнання його учасником бойових дій з боку держави, ні на жодну матеріальну підтримку. З точки зору закону ніби й справедливо. Але чи так само справедливо з точки зору моралі?

Нині Марія зі Станіславом, якому нещодавно виповнилося 11 років, мешкають удвох в невеличкій квартирці. Живуть скрутно, бо лікування Станіслава потребує немало коштів, тож мізерної зарплати жінки, яка працює прибиральницею, не вистачає майже ні на що. Втім, сама Марія скаржитись на долю не звикла. Каже, і чоловікова родина дуже підтримує, і навіть сторонні люди.

"Живемо як живемо… Здається, інші й гірше живуть… Ну, що я зроблю? Я й не надіюся на розкішне життя. Треба жити - та й усе", - знизує плечима жінка. І все дякує за небайдужість волонтерам, місцевій владі, простим людям, які допомагають родині, як можуть. Єдине, що просить – молитися за неї з сином.

Читайте: "Где он взял силы, чтобы не сломаться?": история поисков убитого террористами подростка

- То лиш зовні здається, що хтось сильний… Важко… Дуже мені важко… Тільки коли сходжу до церкви - тільки тоді спокій. Отак у хаті лежу, тільки очі заплющу – і бачу понівечене тіло чоловіка. Може, воно пройде колись. Хоча здається, що це ніколи не закінчиться…

Мені здається, мені би полегшало, якби я знала, що тоді сталося. Якби знала, за що хтось так познущався над моїм Андрієм. Якби могла подивитися в очі тому, хто це з ним зробив… Я ніколи і подумати не могла, що є люди, які здатні так вчинити з людиною. Може, я би й простила. Але я мушу подивитися вбивці мого чоловіка в очі.

А Андрій… Хоч би приснився мені, сказав що - але ж ні… Страшно жалкую, що не зможу йому вже сказати, як сильно ми його зі Станіславчиком любимо, як пишаємося ним і що він назавжди лишиться в наших серцях… Казали священики служби наймати, я наймала. І нічого. Не сниться ні мені, ні свекрусі. Так пішов…

Що з ним сталося – ніхто не знає. Хіба лиш Бог один. Але я вірю: рано чи пізно правда викриється. Скільки років тому Гонгадзе вбили – а все ж поховали його зрештою… Я дуже Богові дякую, що дав можливість хоча б поховати чоловіка. Хоча б за це…

P.S. Бажаючі підтримати родину Костюків морально чи матеріально можуть звертатися до волонтера Віри Гаврильців.