УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

"Перед боєм благословляю не на вбивство - на захист". Як священик з Луганщини став капеланом і українцем

'Перед боєм благословляю не на вбивство - на захист'. Як священик з Луганщини став капеланом і українцем

З Дмитром Луценком, капеланом 21 батальйону "Сармат" (56 бригада), що виконує бойові завдання в секторі М, ми познайомились в Маріуполі. Чесно кажучи, високий, з майже військовою виправкою молодий чоловік в камуфляжі з першого погляду нічим не нагадував священнослужителя – радше, був схожим на учасника АТО, що всього на пару годин вирвався з промерзлого окопу в мирне місто, аби пригадати, що життя без війни – не вигадка, а реальність, задля збереження якої тисячі українських чоловіків і воюють на Донбасі.

Коли ж ми почали розмову, виявилося: ця ротація для капелана Дмитра Луценка перша, але, як він сам сподівається, не остання. А його шлях з рідної Луганщини до зони АТО виявився аж надто тернистим. Бо війна змінила життя 29-річного священика повністю, фактично відібравши родину і змусивши приймати радикальні рішення, які для багатьох його колег, куди поважнішого віку, виявилися б непосильними.

Про початок війни на Луганщині очима священика, про те, що найбільше болить нашим хлопцям на війні, про причини, що змусили отця Дмитра перейти з Московського патріархату до Київського і забути рідну з дитинства російську мову, а також про свою власну життєву драму на фоні всеукраїнської трагедії, він і розповів "Обозревателю".

Про сепаратизм на Луганщині

До війни я був священиком у Станиці Луганській. І знаєте, на Луганщині ніколи не було такого, щоб люди були аж так сильно проросійськи налаштовані. Тих, хто тягнувся до Росії, було не більше 10-15%. А решта – все більше за Радянським Союзом ностальгували.

Я досі часто думаю над тим, чому ж тоді весь цей жах почався… Зрозуміло, якби Росія не вторглася на нашу землю – війни б не було. Але не менший тягар провини лежить на владі і на Церкві.

Один з моїх родичів в той час, коли спалахнула війна на Донбасі, був начальником Станично-Луганської міліції. Він розповідав, що з моменту втечі Януковича і встановлення майданівської влади все керівництво Луганської області десь з місяць напружено чекало, аби представники нової влади приїхали туди, на Луганщину наводити порядок. Не дочекалися. На тому і почала потроху закріплятися російська влада. І чим далі – тим більшою підтримкою заручалися сепаратисти.

А нічого ж цього могло б не статися. Був принаймні місяць на те, аби представники нової влади звернули увагу на Луганщину. Показали місцевому люду, що країна не обезголовлена, що вона не тоне в анархії, що після втечі Януковича ми зможемо і будемо нарешті будувати світле спільне майбутнє України. Але ніхто цього не зробив…

Тому зерна російської пропаганди, що майстерно підігрівала і без того існуючу ностальгію за радянським минулим, впали на родючий грунт. А анексія Росією Криму без жодного, як люблять казати російські пропагандисти, пострілу, фактично, без опору взагалі спричинила сплеск антиукраїнських настроїв на Луганщині.

Після втечі Януковича все керівництво Луганської області десь з місяць напружено чекало, аби представники нової влади приїхали туди, на Луганщину наводити порядок. Не дочекалися

Що ж стосується відповідальності Церкви… За рік до початку війни у нас був старенький єпископ Іанікій Кобзев, якого відправили вже відпочивати. А на його місце прислали архієпископа з Києва. Причому, не аби-кого, а одного з провідних єпископів УПЦ (МП) Митрофана Юрчука, котрий очолював комісію по об’єднанню церков Київського і Московського патріархату. Нам всім було дивно, що церковний діяч аж такого рівня – і раптом їде на Луганщину. Все гадали: до чого б це?

Відповідь на це питання для мене з’явилася згодом. Спочатку новопризначений єпископ на одній із служб в Станиці Луганській, де я був присутній, почав розповідати, що луганські козаки – то наші захисники, оборонці віри православної. Мене це дуже здивувало. Щоб ви розуміли, цих "уславлених" козаків було не більше 60 чоловік. І відношення місцевого люду до них було переважно негативним. Тому що все їхнє "козакування" обмежувалося гучними бенкетами на Покрову і розмахуванням шашками в нетверезому стані.

Я був присутній на зібранні та "присязі" козаків Станично-Луганського району. В православ’ї є дві "головні" молитви – "Символ віри" і "Отче Наш". І людина, яка не знає цих молитов, за православними мірками не може вважатися християнином. А тим більше, це неприпустимо для тих, хто називає себе "захисниками віри". А з них "Символ віри" знав аж один чоловік, а "Отче Наш" - десь половина. І це ще – оптимістичні прогнози. Та що там молитви – певна частина "захисників віри" навіть хреститися не вміла і благословення у священика брати…

Я до чого це все розповідаю… Коли ще тільки починався Майдан, новий єпископ офіційно заявляв, що Церква – поза політикою і не буде втручатися в те, що відбувається. А священики нашої єпархії в цей же час вже служили молебни за об’єднання з Росією в храмі навпроти луганського СБУ і в інших місцях Луганської єпархії… І архієрей, який був "проти політики", не докоряв цим священикам. А розмови в присутності єпископа про те, що "скоріше б прийшла Росія", стали нормальним явищем. Саме цей дисонанс між офіційною і кулуарною позицією церкви став причиною того, що я вирішив перейти в Українську православну церкву Київського патріархату. Бо я звик завжди прислухатися до голосу совісті. А вона не давала мені ні зрозуміти того, що коїлось, ні прийняти це.

Каюся. Якийсь час я ніяк не міг усвідомити, наскільки все серйозно. Вірив сам і людям розповідав, що все якось налагодиться з Божою поміччю. Намагався не ставати на чиюсь сторону. Поки не почалася війна.

І поки я не зрозумів, що, як українець, не можу більше залишатися в Станиці Луганській.

Про самоусвідомлення і родинні конфлікти

Українство в нашій сім’ї заклала прабабуся, яка була родом з Полтавщини. Батько й мати в мене – луганчани. По материній лінії дідусь мій народився в Тамбові, а бабуся – родом з Білорусі, а познайомились вони взагалі в Москві, звідки, побравшись, і перебралися до Луганська. Тобто української крові майже не було. Але ми з сестрою завжди позиціонували себе як українці. І мама моя, дай їй, Боже, довгих літ життя, теж Україну дуже підтримує. А от брат мій зараз живе в Росії, в Підмосков’ї – і повертатися не збирається. Подав документи на отримання російського громадянства. Ми з ним спілкуємося, бо досі нам в телефонних розмовах вдавалося обходити гострі кути і не торкатися розбіжностей у переконаннях.

Коли починався Майдан, новий єпископ офіційно заявляв, що Церква не буде втручатися в те, що відбувається. А священики нашої єпархії вже служили молебни за об’єднання з Росією

А от з дружиною в мене так не вийшло. Коли почалася війна на Луганщині, з’ясувалося, що вона все більше схиляється до проросійських поглядів. Хоча в її родині завжди якось більше до Росії хилилися. Наприклад, її батько, азербайджанець родом з Баку завжди дотримувався проросійських поглядів. Дивився здебільшого російське телебачення. За кілька років до Майдану взагалі майже не вмикав українських каналів. Все Путіну в рота заглядав. А мама все за Радянським Союзом ностальгувала.

От якось так воно і склалося. В сім’ї дружини всі ці події на початку сприйняли, як зайву можливість приєднатися до східного сусіда. І лише потім, коли, як і більшість населення Луганщини, зрозуміли, що допомога з Росії не прийде, що так, як було з Кримом, з Донбасом не вийде – почали маневрувати…

Коли я вирішив переходити до УПЦ (КП) і мене направили в Полтавську область – дружина і маленька донечка через певний час приїхали до мене. Перший час жили там. Але потім дружина зібралася, забрала дитину і повернулася у Станицю. Я особливо не розпитую, що там і як. Станиця Луганська дуже близько до лінії фронту, а там – моя дитина. Тож мене цікавить лише одне: хоч би там не стріляли…

Зараз дружина викручує мені руки, аби я дав дозвіл на вивезення дитини за кордон, до Росії. А я не можу. Я дружину кохаю, але, так склалося, що не можу зараз їй повністю довіряти. Боюся, що як дам дозвіл – вона забере доньку, і я її більше ніколи не побачу.

Тяжко, чесно кажучи… Кожна ж людина тягнеться до своєї половинки. Чекає на підтримку. Це ж так важливо – коли тебе підтримує людина, яку ти любиш… А коли так – страшенно важко…

Станиця Луганська дуже близько до лінії фронту, а там – моя дитина. Тож мене цікавить лише одне: хоч би там не стріляли…

Про перехід до Київського патріархату

Насправді, це рішення далося не легко. Я спочатку просто їздив, дивився на службу. Але через оте вкорінене ледь не в підсвідомість поняття правильності, благодаті московської церкви довго не міг переступити. Тепер я розумію, що це все – дурниця. Що це – тільки політика.

Коли зважився – мене підвели до Філарета. А він і питає: звідкіля ти? "З Луганщини", - кажу. Філарет поцікавився, чи хочу туди повернутися. Я відповів, що не хочу, але, якщо треба, то поїду й туди. І мене направили до Полтавської єпархії. А потім до мене дійшло, що це, певно, знак. Бо мої пращури – з Полтави. А тут, серед скількох областей, саме на батьківщину предків направили мене. Це було дуже приємно.

Про рішення відмовитись від російської і почати спілкуватися виключно українською мовою

Я, власне, вирішив, що маю спілкуватися мовою предків ще коли був на Луганщині. Там, правда, це було тяжкувато. У Луганську ти постійно відчуваєш наче внутрішній спротив тих, хто з тобою розмовляє. Якусь напругу. Буває, людина навіть нічого не каже, але ти майже фізично відчуваєш, як вона напружується. Як їй не подобається, що з нею українською говорять. І відповідно, сам починаєш відчувати дискомфорт. Навіть тут, в Маріуполі мені трошки важкувато. Інколи пориває на російську перейти.

А от на Полтавщині дуже легко переходити на українську. Тому що там люди не зважають на те, якою мовою ти говориш – українською, російською, суржиком…

До суржика, до речі, ставлюся спокійно. Для мене це така мова. Ніхто ж не дорікає українцям з західних регіонів України тим, що вони розмовляють мішаною говіркою з великою частиною слів західного походження. А на Полтавщині суржиком спілкуються дуже багато людей. Всі кажуть: це суржик, це не українська. Насправді, це українська. Просто воно так склалося під час імперій. Добре, за 300 років хоч таке збереглось. В Луганську і того не лишилось…

Там з цим легко. То я спочатку суржиком-суржиком, а зараз намагаюся розмовляти виключно літературною мовою.

Українською розмовляю з усіма. Навіть з донькою, хоча раніше весь час спілкувався з нею російською. Мала, правда, у мене російськомовна. З нею так мама розмовляє, дідусь з бабусями. Але поволі і вона починає вчити українську…

Про капеланство

У нас це за бажанням. Священнослужителів закликають іти в капелани, тож поїхати до війська може будь-хто, хто має таке бажання.

У мене бажання було. Я збирався ще в серпні минулого року їхати, але довелося на благо парафії залишитися. Однак щойно з’явилася можливість – я зібрався і поїхав. Бо не міг вже сидіти вдома.

Вже на другий день по моєму приїзді в зону АТО нам довелося хлопців відправляти. Броньовик з військовими на фугасі підірвався. 4 поранених, 1 загиблий. Його від вибуху відкинуло і зломило шию… Так що моє капеланство відразу почалося з проводів загиблого вояка… Відслужили заупокійну службу, попрощалися з ним, погрузили в автобус і відправили додому. Він з Хмельниччини родом. 1970-х років народження.

Спочатку було важкувато. Хоч виріс я у військовій частині, але військового внутрішнього життя не знав. Потихеньку пізнаю. Знаєте, в чому основна складність? В тому, що, коли ти приїздиш в частину, основне, чого від тебе чекають військові - що ти будеш проводити роботу з "аватарами". Мовляв, ми нормальні, а ось з "аватарами" щось робіть. Намагаюсь трошки змінювати напрямок, тому що призначення Церкви не лише в тому, щоб людей пити відучувати. Для цього є психологи. Ми, капелани, маємо забезпечувати хлопцям загальну підтримку. А вона їм потрібна, як повітря. Я сюди й приїхав тому, що розумів: звичайна людина подивиться новини по телевізору, поплюється – і спати ляже. А хлопцям життя віддавати за це.

Я сюди й приїхав тому, що розумів: звичайна людина подивиться новини по телевізору, поплюється – і спати ляже. А хлопцям життя віддавати за це

Про "аватарів"

Війна – сама по собі лихо. Люди тут можуть загинути чи скалічитися у будь-який момент.

Але не менше шкоди роблять і самі військові. Багато хлопців випивають. Не всі, але багато. І роблять потім нехороші речі. І місцевим шкоду роблять, і своїм же побратимам.

Це війна. Не треба розповідати, що всі ідеальні. Один їде воювати, інший - гроші заробляти. Не без того, звичайно.

Про забезпечення військових

Скоро після мого приїзду ми поїхали по частинах. Заїздили в різні роти. У розвідників були – нагороди, подяки вручали. Я молебен відслужив, хрестики з іконочками роздавав хлопцям… По можливості розпитував, хто звідки родом. Знайшов хлопця, який сам з Сум приїхав, а його мама – родом з того ж села на Полтавщині, що й моя прабабуся… Ми з ним довго проговорили. Приємно було – наче родича зустрів.

Щодо побуту – я, звісно, не військовий, можу помилятися… Але мені здається, це не дуже гарно, коли хлопців викидають в полі чи в посадці, і вони мусять собі самі намети з плівки споруджувати… Хлопці потроху обживаються, а потім трохи змінюють позиції – і знову все доводиться починати спочатку. Гнітюча картина, якщо чесно… Добре, волонтери допомагають. Ту ж саму плівку возять. А її, як і решти розхідних матеріалів, ніколи не буде вдосталь.

Скільки ми їздили – гарне укріплення я бачив лише в одному місці. А в решті – якось воно не доведено до ладу…

Забезпечення їжею гарне, принаймні, там, де я бачив. Форма і взуття теж є, хоча й не такі суперякісні, як хотілося б. Я коли отримав по приїзді форму – зразу ж мусив в кількох місцях підшивати. Там нитки бавовняні використовують. А в натівській формі – шовкові. Тканина, з якої форма пошита, вже більш-менш – бо раніше те, з чого шили форму для військових, більше нагадувало не тканину, а поліетиленові пакети, як на ринках. Зараз значно краще. Але ці нитки… Та й загалом одяг продуманий погано. Де не треба – воно саме відстібається. А де треба – в мороз не розстібнеш того ґудзика…

Про різницю між місією священика і капелана

Напевно, найважче мені було звикнути до того, що сенс служіння священика і капелана дуже відрізняються.

До священика люди йдуть самі. Якщо не йдуть – ти маєш їх навертати у свою віру.

А капелан – навпаки. Завдання капелана – не нав’язувати, а толерантно ставитися до будь-якої віри. І в жодному разі не переконувати: ці вірування – правильні, а ці – ні. Людина має сама вирішувати, охреститися їй чи обряд обрізання пройти.

Кожен священик має бути трошки психологом. Капелан має опанувати мистецтво психології ідеально. Бо він мусить бути своїм серед своїх. Не підлаштовуватися, але шукати компроміси. Не сліпо йти за волею натовпу – а підтягувати натовп під те, як має бути. І коли ти станеш для хлопців своїм – не батюшкою, не святим отцем, а своїм, коли вони відчують, що ти хочеш і можеш їм допомогти – вони тобі повірять. І відкриються. І ти зможеш комусь з них допомогти…

Та й відношення до війни у священика і капелана різне. Священик, по суті, змушений плавати в цьому відношенні. А капелан навпаки має займати чітку конкретну позицію. Або це правильно, або неправильно.

Поясню на прикладі. Якщо священику в миру сказати, що боєць напився і залишив позицію – священик скаже: це погано, звісно, але що ж… Бог простить! А капелан так сказати вже не може. Бо це буде зрада по відношенню до інших бійців. Капелан має більш жорсткіше ці всі питання сприймати – і підтримувати більш-менш розумні засоби для переконання, або й покарання того, кого відправили на пост, а він напився, залишив варту і пішов собі на кілька днів – чи навпаки, кому з перепою скрізь сєпари почали ввижатися, яких відстрілювати треба…

Кожен священик має бути трошки психологом. Капелан має опанувати мистецтво психології ідеально. Бо він мусить бути своїм серед своїх

Так що пияцтво в нашому війську – досить відчутна проблема. Хоча говорити про це самі військові не дуже люблять. Як і про випадки суїцидів, які рідко – але бувають. Але ж якщо проблему просто замовчувати – вона сама собою не зникне…

Важко від того, що я мушу повертатися через місяць тут, в АТО. За цей час люди тільки починають до тебе звикати. Тільки починають привідкриватися – а ти мусиш їхати…

Коли ти живеш в колективі – ти починаєш себе ототожнювати з ним, стаєш його частиною… Мені пощастило, що я не був в гарячих точках. Але капеланам доводиться інколи робити речі, про які вони й помислити не могли в мирному житті. Один знайомий капелан розповідав, що після серйозного обстрілу, коли декількох хлопців у буквальному смислі розкидало по полю, розірвало на частини, він мусив збирати їх останки. Ніхто більше не зміг цього зробити.

Не скажу, що готовий до такого. Та хіба й можна до такого підготуватися? Але, якщо треба буде, робитиму і це. Хтось має це робити…

Про зраду на війні

Мені здається, найважче хлопці сприймають зраду. Причому, не зраду командування чи можновладців – а зраду побратимів. Тих, кому довіряєш на всі 100%. Такою зрадою можна вважати і "аватарство", і безвідповідальність, коли раптом (інколи в критичній ситуації) з’ясовується, що ти зовсім не знав людину, яка стоїть з тобою пліч-о-пліч… Коли твій товариш напився – і їздить, стріляє в усі боки, капості робить людям – це гірко. Коли хтось задля розваги ганяє по околицях на КрАЗі, розбиваючи і без того паскудні дороги – а ти потім ризикуєш застрягнути в одній з ям під час обстрілу – це гірко…

Важко хлопцям і тому, що вони чекають змін на краще. Навіть в мирному житті усвідомлювати, що очікуваних змін немає, досить складно. А коли ти щодня ризикуєш життям – і не бачиш конкретних результатів цього, не бачиш, заради чого ти стоїш – важко надзвичайно. Особливо, восени чи взимку, коли навіть сама погода наганяє смуток, ці занепадницькі настрої здатні підкосити навіть найбільших оптимістів. І підкосили би – якби не було й інших прикладів.

Тоді, коли перед моїм приїздом в роту броньовик підірвався з тими хлопцями, про яких я розповідав – з ними ж була група підтримки, 5 чи 6 бійців. І ця група підтримки, побачивши, як броньовик заїхав на мінне поле і підірвався, просто втекла. Залишивши поранених, не забравши тіло загиблого…

Мені здається, найважче хлопці сприймають зраду. Причому, не зраду командування чи можновладців – а зраду побратимів. Тих, кому довіряєш на всі 100%

Поранених і загиблого витягала інша група підтримки. Такі самі хлопці, які не побоялися – і пішли на те мінне поле. І медики не побоялися – розвернулися і по мінному полю поїхали. Бо хлопців треба було забрати звідтіля…

Думаю, це найважче – коли тебе зраджують. Особливо, на війні. Особливо, коли ти, місяцями воюючи, перестаєш розуміти, навіщо це все. Бо не бачиш жодних позитивних змін в країні. Думаю, якби була конкретна ціль – заради чого це все, якого кінцевого результату ми маємо досягти – хлопцям було би значно легше воювати. Якби вони бачили, що поза їхніми спинами в країні лад – вони би не втрачали бойового духу. Але ні ладу, ні цілі вони поки не бачать. І все менше вірять в те світле майбутнє, за яке варто було би воювати.

Про те, де пролягає межа між захистом і вбивством

Коли хлопці йдуть у бій - я їх благословляю. Благословляю не на вбивство – на захист.

Уявіть, що до вас в квартиру вдерлися сусіди, вас випхали – і поселилися в вашій оселі. Про які мир і любов можна говорити, поки вони у вас у хаті хазяйнують? Ти їх вижени – а потім про мир і любов розмовляй.

Як я можу казати хлопцям про те, що зброя – це зло, якщо цих хлопців вигнали з їх хати? Та треба всіма можливими способами ворога вигнати зі своєї землі!

Наші хлопці, які беруть до рук зброю, вони ж не на чужі території нападають. Вони на своїй землі. І захищають свою землю. Це їх святий обов’язок. Як не благословити їх на виконання цього обов’язку? Це все одно, що забрати в них зброю і сказати: іди й домовляйся з озброєним агресором. Хіба це можна робити?

Звільнимо свою землю – тоді можна і про любов розповідати. Якби православна церква при Сталіні почала розповідати про мир і любов, і про те, що не можна за зброю братися – православної церкви взагалі б не було. І, до речі, це нормальне явище. Подивіться на Сербію: там є картини на тему боротьби з турками, де зображені митрополити, які воювали нарівні з солдатами. Бо свою землю треба боронити.

Чи зміг би я взяти зброю? Зміг би. Якби йшлося про реальну загрозу для життя людей. Якби, приміром, я приїхав на позиції наших хлопців – а їх раптом оточили. Й іншого варіанту, крім як відстрілюватися, просто нема. Тоді я взяв би зброю – аби допомогти хлопцям вижити.

Вони на своїй землі. І захищають свою землю. Це їх святий обов’язок. Як не благословити їх на виконання цього обов’язку? Це все одно, що забрати в них зброю і сказати: іди й домовляйся з озброєним агресором

Задля розваги ж – ніколи.

І навіть якби переді мною стояв Путін, а в мене в руках був би пістолет – я би не натиснув на гачок. Чому? Дуже просто. Я не суддя. І, тим більше, не Бог. Я – капелан. Я не можу судити. Навіть перед своєю совістю.

Капелан – це підтримка. Ми - не зброя нападу. Ми – зброя захисту.

Про те, коли закінчиться війна

Я вірю в те, що все може закінчитись за тиждень. Але коли цей буде тиждень, я сказати не можу. Це виключно питання політичної волі.

Гірко те, що, коли би не закінчилась війна – завтра чи через десятиріччя – ставлення місцевого населення залишатиметься таким же ще багато років. Біблійний Моїсей водив свій народ по пустелі 40 літ, поки не помер останній з тих, що знали рабство. Так і у нас – нічого не зміниться, доки не повмирають всі, хто марить "совком". Хоча як марять?.. Не пам’ятаю, хто саме, але хтось з письменників сказав пронизливо точно: наші люди радянську владу хочуть не для себе, а для сусіда. Для себе вони хочуть ковбасу по два двадцять. А Сталіна вони хочуть для сусіда…

І поки так буде – війна, явна чи прихована, у нас триватиме…