Останнім часом в Україні знову пожвавилися розмови на церковну тему. Безпосереднім приводом для цього стали неодноразові заяви предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату Філарета про намір влади "ліквідувати УПЦ КП до літа". Наскільки реально здійснення даного сценарію?

Відео дня

Спробуємо розібратися. Для початку, під "ліквідацією" не варто розуміти, не дай Бог, фізичне знищення чогось або когось. Насправді, йдеться про реалізацію давньої "рожевої мрії" націонал-демократичної еліти і, особливо, передостаннього президента - створення "єдиної Помісної церкви". Правда, в модифікації, здатної викликати у цієї еліти справжній "зубовний скрегіт". Тобто, про об'єднання церкви з подальшим набуттям контролю над нею в тій чи іншій мірі мріяли практично всі правителі України. Це, взагалі, модно в Європі (та й у світі теж) - як мінімум, після 30-річної війни на початку 17 століття. Коли протиборчі сили католиків і протестантів, для початку изничтожить в окремих областях Німеччини до 80% населення, в кінці кінців сформулювали влаштував всіх принцип: "Кого влада - того й віра".

А через півтори сотні років завдяки зусиллям австрійського імператора Франца-Йосифа була фактично поставлена ??в залежність від місцевої державної влади не тільки протестантська - але і спочатку наднаціональна католицька церква. Втім, церкви православні перебували під контролем місцевих царів практично з часів римського імператора Костянтина, який жив на початку 4-го століття нашої ери.

Ось і в Україні мріяли про повної керованості церковної організації і колишній секретар ЦК КПУ Кравчук, і ще один колишній секретар (але вже заводського парткому) Кучма. Але перший так і не зміг впоратися в обстановці звалилася йому на голову після Біловіжжя незалежності з власним парламентом і опозицією, другий - занадто любив "сидіти на двох стільцях", поки його не спіткало дуже болюче падіння в 2004 році. А умовою сидіння на "російському стільці" було зобов'язання не чіпати УПЦ, що знаходиться в юрисдикції Московського патріарха.

Третій президент рішуче відсунув російський "стілець". Але тут його спіткала напасть попередника номер 1 - завойована з такою працею "булава" після політреформи перетворилася майже на ніщо. А без реальної влади - як же претендувати ще й на владу над вірою підданих?

Та й віра особиста всіх трьох перших президентів залишала бажати кращого. Складатися в керівництві Компартії, сповідався войовничий атеїзм десятки років - це не формальне членство в який-небудь "піонерії". До речі, дружина Ющенка, Катерина Чумаченко народилася в сім'ї американських емігрантів - активних прихожан "РУНвіри", на чолі з неоязичників і переконаним противником християнства Лева Силенка. Юна Катруся в шкільні роки теж "засвітилася" в участі у заходах язичників-одновірців.

Хтозна - з урахуванням попереднього, чи не тому основним проявом релігійних почуттів попередніх "булавоносцев" були "марафонські забіги" по храмах основних конфесій на Різдво і Великдень? І, часом - стрибки через вогнище в ім'я язичницького божества Купали. Як то кажуть - "яка віра - така й єдина церква"

Втрачений шанс УПЦ КП

Тим не менше, робота в цьому напрямку при Ющенко велася повним ходом. Апофеозом цього процесу став візит до Києва Константинопольського патріарха Варфоломія в 2008 році. Однак цю ж дату можна вважати початком кінця і Київського патріархату. Оскільки, за словами самого ж патріарха Філарета, дарувати повну самостійність-автокефалію УПЦ-КП Варфоломій відмовився - а перейти в юрисдикцію Константинополя як простий митрополії відмовилися вже в Києві. Що попутно розвіяло міф і про "всесилля Москви", вирвати з "братніх обіймів" якої українську церкву нібито просто немислимо. Виявляється - дуже навіть мислимо, тільки при усвідомленні стародавньої максими про те, що "політика - є мистецтво можливого", а не тільки максимально бажаного.

Наприклад, в Естонії частина парафій знаходяться в юрисдикції Московського, а частина - Константинопольського патріархату. Правда, ця пострадянська прибалтійська республіка ніколи не була "православної" по переважному віросповіданням її населення - там більше католиків і протестантів. Тому після жарких церковно-дипломатичних сутичок середини 90-х років Москва і Константинополь прийшли до мовчазної згоди не ятрити без особливої ??потреби болюче питання.

Ні, звичайно, по завіреннях Філарета, причиною його відмови від переходу під константинопольський омофор стало аж ніяк не небажання змінювати престижний патріарший "кукіль", яким володіє менше десяти чоловік у світі, на куди більш скромний митрополичий "білий клобук" - а відомий резон "за державу прикро ". Тобто - як це так, незалежна держава - і без повністю незалежної церкви? Те, що Україна - ні за часів Київської Русі, ні Речі Посполитої, ні козаччини - свого патріархату не мала, підкоряючись якраз Вселенському Патріарху, в розрахунок не бралося.

До речі, якби якимось дивом "турецький гість" таки дарували Україні повну автокефалію - в предстоятелі нової церкви пророкували ... Петра Ющенка, брата президента. У всякому разі, Петро Андрійович постійно "світився" у піар-церковних акціях, на манер доставки благодатного вогню з Єрусалиму на літаку. Тобто, патріарху Філарету - як саме патріарха - нічого "не світило" при будь-якому розкладі. Хоч у разі утворення в Києві канонічної митрополії в Константинопольської юрисдикції, хоч автокефального канонічного патріархату. Але це так - інформація до роздумів, тим більше, тепер уже носить більш, ніж гіпотетичний характер.

Це солодке слово - канонічність

Одне можна сказати точно - шанси на легітимізацію Київського Патріархату після 2008 року близькі до нуля. Звичайно, Філарет може втішати себе і паству історичними прикладами довгого шляху до автокефалії інших церков. Так, Москва йшла до неї 150 років, Болгарія - 70. Тільки ж Московська митрополія, відмовилася підкорятися Константинополю (і то, після його Унії з Римом, що було сприйнято, як зрада православ'я навіть ревнителями у Візантії) в 15 столітті. Тоді і час йшло дуже неспішно - не те, що зараз. До того ж, іншої церкви в Московії тоді просто не було - на відміну від сучасної України, де для бажаючих постійно присутній альтернатива як УПЦ митрополита Володимира.

А автокефалія Болгарської церкви в 19 столітті (тим більше, що існувала до завоювання країни турками) була миттєво визнана канонічною Російською православною церквою. Нині ж шансів на набуття канонічності у УПЦ КП не видно навіть у принципі - як мінімум, при збереженні існуючого церковно-політичного розкладу.

Але канонічність (звичайно, для віруючої людини) важлива куди більше, ніж здається тим, для кого церква - тільки інструмент великої політики. Це як абстрактні міркування про те, що "наші ліки нітрохи не гірше західних, ну може, на кілька відсотків". Але варто виявитися серйозною болячки у себе, коханого - і заради цих начебто малоістотних "кількох відсотків" ефективності більшість готова переплачувати в аптеці втридорога. А то, не рівна година, раптом саме з цієї "дрібниці" проходитиме грань між життям і смертю ...

Таїнства ж і обряди неканонічною церкви - як "аналоги відомих брендів" китайського походження або "контрабанда". Жоден офіційний "сервіс" (у вигляді позиції світового православ'я) "гарантії" не дасть. Інших, звичайно, можна втішати розхожою думкою, що "Бог один". Але "один Бог" і у мусульман, і у католиків, і у протестантів. А якщо мова йде про молитву про серйозно хворому - або поминании гаряче улюбленого родича? Упевненості в істинності хрещення новонародженого?

Позиція канонічних церков (і не тільки Московської патріархії) - "таїнства розкольників недійсні". У самій Україні нерідкі ситуації, коли, скажімо, люди, які запросили поховати померлого батюшку з Київського патріархату, вже не можуть подати за нього записку в храмах патріархату Московського. Потрібно повторне відспівування - нехай заочне. Часом доходить до трагікомічних випадків, коли священики "альтернативних юрисдикцій" просять відспівати померлих рідних у "колег" з УПЦ МП, в глибині душі сумніваючись у дієвості власних чинопоследований.

Так що від очікування набуття автокефалії не те, що через 70 або 150 років - але просто відсутності на неї виразної перспективи, паства і священноначаліє Київського патріархату навряд-чи буде у великому захваті. Інша справа, що об'єднання з УПЦ МП їх теж мало влаштовує. Просто тому, що воно в Православ'ї може мати один-єдиний вид: "злиття і поглинання". Ні про яку "федерації", "союзі", із збереженням хоча б елементів структури колишніх церковних утворень мови не йде в принципі.

Тобто, в об'єднаній церкві на даній території мислимо лише один предстоятель, єдині в кожній окремій єпархії архієреї і т.д. Точно також, як в єдиній державі не може бути двох або більше президентів, Кабінетів міністрів, Генеральних прокурорів, губернаторів областей. Тобто, де-факто, в нашій країні налічується вже більше півдесятка конфесій, які вважають себе "православними", частина з яких продовжує "розмножуватися діленням", як це відбувається в періодично розколюється на все дрібніші юрисдикції Української автокефальної православної церкви.

Але згідно з церковними канонами, істинна церква - єдина, і лише та, яку визнають такою її "колеги", інші Помісні церкви. А такої в Україні нині формально є лише одна - УПЦ Московського патріархату. Відповідно, що має такий собі "міжнародний сертифікат якості". Решта церкви, знову ж таки, з міжнародної православної термінології - вважаються "розкольницькими утвореннями". Що й визначає вищезгаданий єдиний канонічний механізм їх легітимізації - входження до складу церкви канонічної.

"Троянський подарунок" Москві?

На жаль, для пастви Київського патріархату остання міцно асоціюється з "імперською політикою Москви". Що вірно - але лише частково. Дійсно, московський патріарх Кирило багато б дав, щоб відновити повний контроль над УПЦ МП, нині користується "широкою автономією". Але поки ці зусилля особливим успіхом не увінчалися - обидва візиту "московського гостя" не привели ні яким помітним кадрових перестановок в Києві. Судячи з усього - не в останню чергу завдяки позиції президента, який, звичайно, не проти дружити з Москвою - але віддавати їй у повне розпорядження ні Україну в цілому, ні її церква не має ні найменшого бажання.

А без таких перестановок доля "російського світу" в Україні висить на волосині - нинішня церковна еліта в Києві відноситься до цієї доктрині без особливого ентузіазму. Найбільш же активна її частина, зазвичай пов'язують з найближчим соратником митр. Володимира єп. Олександром (Драбинко) взагалі дуже симпатизує ідеї повної автокефалії. Дійсно "промосковським" є лише "південне крило" УПЦ МП, олицетворяемое митрополитом Одеським Агафангелом і знаходяться під його заступництвом навколоцерковних організаціями. Але Одеса - ще не вся Україна.

Так що, гіпотетичне поглинання пастви і священиків Київського патріархату УПЦ МП може привести до парадоксального результату - коли частка прихильників автокефалії в ній зросте настільки, що перевищить якусь "критичну масу". До речі, всупереч розхожій думці про те, що "служби у москальській церкви ведуться виключно російською мовою", богослужіння в УПЦ давно дозволили вести мовою, більш кращим для пастви. Інша справа, що дотепер український замість церковнослов'янської затребуваний більше на Західній Україні - в іншій частині країни переважають консервативні уподобання. Які, знову ж, диктуються бабусями-прихожанками з багаторічним стажем при майже повній відсутності регулярних прихожан з числа інтелігенції, що більше характерно для УПЦ КП.

Але після легімітізаціі колишніх парафій Київського Патріархату їх парафіяни і священики, просто не знають іншого служби, окрім як на мові Шевченка, нікуди не зникнуть. А адже чимало людей, нині віддають перевагу УПЦ виключно через їх канонічності, а не через малозрозумілого церковнослов'янської, можуть почати ходити в "україномовні" храми, після об'єднання також стали канонічними.

Все це може призвести до дуже несподіваним і небажаним для Москви процесам. Якщо не зараз, то в самій найближчій перспективі. Віддаленій аналогією може служити включення Західної України в 1939 році до складу УРСР і Союзу в цілому. З приводу чого московські спікери нині все більш явно висловлюють жаль, закликаючи надати Галичині незалежність.

Правда, спікери УПЦ КП, які відмінно знають всю цю "кухню", в чисто утилітарних цілях збереження власної ідентичності, воліють порушувати тезу про "неминучому поневоленні українського православ'я Москвою, як тільки впаде остання цитадель української церковної незалежності"

А навіщо це треба взагалі?

Втім, повної ліквідації Київського патріархату, як "бренду", швидше за все, і не буде. Власне, це і не потрібно. Релігійні конфесії в Україні не є юридичними особами - такий статус лише у їхніх "первинних організацій", місцевих громад. Саме вони і володіють храмами. Тому досить "явочним порядком" забезпечити перехід громад "альтернативного православ'я" в "лоно УПЦ МП" - і від цієї "альтернативи" залишаться лише майже ніким не керуючі патріархи, митрополити і єпископи. Якраз в їх повернення в "справжнє православ'я" Київська митрополія зацікавлена ??не дуже - у неї і так на 25 областей (з Києвом і Севастополем) налічується вже 43 єпархії і понад півсотні архіеереев. Як "працевлаштувати" ще майже стільки ж з Київського патріархату в разі їх гіпотетичного "покаяння" і подальшого прийняття "в сущому сані" - розуму незбагненно.

Зате на общинному рівні влада, якщо, звичайно, добре захоче - може досягти чималих успіхів. Справа в тому, що громади УПЦ КП спочатку будувалися на дещо іншому "фундаменті", ніж УПЦ МП. "Кістяк" останнього, як зазначалося вище, здавна складають в першу чергу непохитні бабусі, які не боялися невдоволення навіть атеїстичних влади СРСР. Ну що взяти з малограмотних пенсіонерок - НЕ пенсію ж відняти?

А ось "двадцятки" "національної церкви" частіше організовувалися з представників націонал-демократичної інтелігенції. Які, до речі сказати, в масі своїй виявилися "спринтерами" - їх релігійних почуттів рідко вистачає для регулярного вистоювання довгих православних богослужінь, на відміну від вищезгаданих бабуль. Чому і багато парафій КП нерідко функціонують лише на папері - їх батюшки займаються тільки "требоісполненіем", зазвичай похоронами і хрестинами. Та й "натиснути" на осіб працездатного віку - вчителів, культпрацівників, навіть бізнесменів - з метою прийняття "правильного вибору юрисдикції" набагато простіше.

Таким чином, чисто "технічні" умови об'єднання православних конфесій "у добровільно-примусовому порядку" в Україні з початком президентства Януковича присутні майже в повному обсязі. Сильна і Нерозколоте державна влада, відсутність реально впливової опозиції, слабкий облік думки Заходу, і, нарешті, щира релігійна віра "першої особи", спрагла проявитися в церковному будівництві, характерна для православних держав "візантійського" типу.

Однак не варто забувати, що в сучасній політиці прагматичні резони часто беруть гору над міркуваннями духовного характеру. А, якщо добре подумати, впливовість над умами громадян України і УПЦ МП, і УПЦ КП, як мінімум, сильно перебільшена. Досить подивитися на постійну явку прихожан в переважній більшості храмів обох конфесій, особливо в сільській місцевості, щоб переконатися в цьому. А якщо число "контрольованих душ" всіх православних церков "як кіт наплакав" - чи варто витрачати зусилля на створення повністю підконтрольною вже єдиної церкви, що вимагає чималих сил і, як не крути, але чреватого можливими скандалами? Так що питання: "Бути чи не бути Київському патріархату?" Як і раніше залишається відкритим ...