Рабство під покровом Хреста

Днями на сайті Української православної церкви був опублікований проект "Концепції розвитку церковно-державних відносин в галузі соціальної політики". Сам документ гранично компактний, і складається з 7 пунктів, поміщаючись всього лише на одній інтернет-сторінці. На самому початку тексту підкреслюється його "спорідненість" з "Соціальної концепцією РПЦ", прийнятої на Ювілейному Соборі 2000 року.

Дійсно, більшість тез являють собою дуже стислий "конспект" згаданої "Соціальної концепції", не відрізняючись особливою оригінальністю. "Боротьба з бідністю, підтримка незахищених верств, турбота про людей похилого віку, захист дитинства, соціалізація і виховання молоді", - і кілька самих по собі цілком благородних і богоугодних завдань. Правда, для здійснення останніх Церква, не сподіваючись на власні кошти, прозоро натякає на необхідність державної допомоги. Як у вигляді прямих дотацій з бюджету під конкретні проекти - так і у вигляді "альтернативного оподаткування". Що, по суті, мало чим відрізняється від бюджетних "трансферів" - адже гроші, які підприємці захочуть пожертвувати на церковні потреби, повинні автоматично відніматися із суми положеннях для них податків. Для кращого використання вищеописаних засобів священнослужителі навіть готові вчитися самі - "на курсах і семінарах з соціальної роботи для учнів духовних шкіл "та інших представників Церкви. Втім, одночасно декларується зацікавленість і в зворотному напрямку: "можливості сприяти формуванню етичних начал соціальної роботи, вихованню та духовно-моральної підтримки соціальних працівників". Одним словом, розглянутий документ навряд-чи звернув на себе якусь особливу увагу - якби не один -єдиний, останній абзац пункту 4, який розповідає про спільну діяльність по духовно-моральному вихованню та соціалізації молоді. "З цією ж метою має сенс професійний розгляд та громадське обговорення питання про законодавче введення в Україні обов'язкової строкової соціальної (громадянської) служби для молоді незалежно від статі та соціального статусу за зразком військової повинності."

"Почесна громадянська" .... прінудработа

Зауважимо відразу - громадянська (альтернативна) служба особливого поширення в Україні поки не отримала. Вся справа в тому, що специфіка військової служби на українських просторах сильно відрізняється від, скажімо, російської. Українська армія напіврозвалені, а її бюджет (в 1% ВВП) навіть лояльними до влади людьми іменується "бюджетом стагнації і проїдання". До того ж, після всіх скорочень часів незалежності, призовників в неї вистачає з величезним надлишком - незважаючи на загальне "постаріння" населення і однорічний термін служби. Звідси - надліберальній законодавство до "уклонистам" (до отримання "повістки на розрахунок" їм загрожує хіба що невеликий штраф), жорсткі вимоги до здоров'я (медичні комісії бракують юнаків з будь-якого приводу) і безліч відстрочок з купою "військових кафедр" у ВНЗ додачу. І все одно - йде в армію максимум третину від потенційних "захисників Вітчизни". Притому - лише по окремих призовних дільниць. У середньому ж по країні придатно до заклику аж 8% з потенційних призовників - решта мають ті чи інші протипоказання по здоров'ю. Причому, значна частина з юнаків йдуть служити цілком добровільно - через бажання мати армійський стаж зважаючи майбутньої роботи в міліції, МНС, охорони та інших воєнізованих структурах. Зважаючи на це, тільки дуже чесний і совісний "відмовники" вимагає для себе "альтернативку". Замість того, щоб скористатися більш, ніж численними законними "лазівками" - або, ну худий кінець, навіть порівняно невеликий хабарем воєнкома або лікарям. Тому керівні структури "альтернативників" з моменту свого заснування роботою, м'яко кажучи, не завантажені.

Зауважимо, що ніяких формальних перешкод в українському законодавстві для введення даної ініціативи УПЦ МП немає. Правда, в українській Конституції є 43-а стаття, яка забороняє примусову працю. Шкода тільки, її творці, мабуть, керувалися принципом: "Взагалі не можна - але якщо дуже хочеться, то можна". Тому й записали що "до примусової праці не відноситься робота за вироком суду, в умовах воєнного або надзвичайного стану ... під час військової або альтернативної служби", умови яких конкретизуються окремими законами.

Тобто, примушувати таки можна - але якщо це зробити за законом, то така праця буде вже як би і не примусовим. Дуже зручний двозначний підхід. Майже як в заповіді "не вбий" в Старому Завіті - який забороняв "індивідуально-побутове" вбивство, але ніяк не таке за вироком суду або ініціативи держави під час війни.

Звичайно, законодавцям тепер треба буде трохи "підрихтувати" вже наявний Закон про альтернативну службу на увазі її передбачуваної "тотальності". Адже "поважних причин" по здоров'ю "альтернативникам" Церква визнавати не бажає. Ну, може бути, за винятком першої групи інвалідності. Так що треба б розглянути "поважні причини" хоча б для дівчат. Чи то видавати їм "білий квиток" лише після народження дитини - чи то вже під час вагітності (і на якому місяці). Направляти на цю службу відразу після школи - або давати відстрочку до закінчення ВУЗу і т.д. Як боротися з "відмовниками"? Штрафувати? Навряд-чи допоможе. Може, садити? Що й сказати - дуже доречне для Церкви починання. Головне - человеколюбивое.

"Невольник - НЕ богомольнік"

Втім, куди цікавіше інше - наскільки зазначена ініціатива взагалі здатна вирішити задекларовані завдання і до яких може призвести наслідків? Звичайно, ситуація з "соціальною роботою" в Україні - "ахова", як, втім і з економікою в цілому. Мінімальна зарплата - близько 100 доларів; та оклади вихователів у дитсадках, нянечок в лікарнях, співробітників "соцзабезів" по ??патронажу інвалідів і людей похилого віку ненабагато перевищують цю сміховинну суму. Від того на таку роботу і знаходиться дуже мало бажаючих.

На перший погляд, дуже заманливо "заткнути дірки" у державній соціальній політиці "цивільними призовниками" - особливо, якщо православних-волонтерів можна перерахувати по пальцях. Та ще під благороднейшими гаслами "морального виховання молоді". Неначе безробітних в кількості декількох мільйонів для виконання таких завдань не вистачає.

Тільки яким буде якість такої "примусової турботи" і "морального виховання за зразком військової повинності"? Чомусь раптом згадалося, що патріарх Кирило часто повторює у своїх інтерв'ю слова: "Невольник - НЕ богомольнік" Взагалі, новозавітне вираз "Де Дух Господній - там свобода" - не тільки красиво звучить фраза, а й фундамент істинного християнства. Вірити можна тільки вільно, любити - теж. В іншому випадку - це буде лише лицемірство і фарисейство.

Світ Церква освячує людські серця. А вже потім людина, за покликом свого серця, в якому живе Бог, йде творити в світі Божу Правду. І єдиний шлях наставити українську молодь "на шлях істинний" - привернути її спочатку до активного церковного і духовного життя, а вже потім просити виконувати заповіді про любов до ближнього. Вимагати того ж (а тим більше примушувати - та ще де-факто "зовнішніх", невоцерковлених людей) - це "не наш метод". Як казав один святий 20 століття: "Ми, християни, відрізняємося від комуністів тим, що закликаємо віддавати своє; а вони - відбирати чуже "

Тільки ж для цього "освячення" треба для початку юнаків і дівчат хоча б до храмів залучити. І не в якості "Захожай", що приходять до церкви "освятити воду, паску, поставити свічку" - а в якості справжніх прихожан. А це поки не дуже виходить. Особливо це помітно, якщо відвідати багато сільських храми в звичайне неділю - виявивши там деколи менше десятка бабусь з декількох сотень, а то і тисяч номінально віруючого населення селища. Куди простіше створити видимість "духовно-морального зростання" за допомогою державного примусу.

"Тимурівці" - наші і не наші

А адже праця не за велінням свого серця (або хоча б з бажання добре заробити) за визначенням - рабська. І саме таким буде сприйматися і молодими людьми, та їх батьками. Ну, право, нині ж не радянські часи "тимурівців" і "бригад комуністичної праці" - коли "світле комуністичне майбутнє" хоча б декларувалося як ідеал. Тепер ідеали, на жаль, інші - і виражаються в першу чергу кількістю зароблених грошових знаків. До речі, вже в другій, маловідомої широкому глядачеві, частини фільму "Тимур і його команда", знятого в 1942 році на Алма-Атинській кіностудії, з убивчою переконливістю показано, як експлуатація ентузіазму і "постановка його на потік" призводить до профанації спочатку благородної ідеї допомоги нужденним. У даній серії Тимур перетворився на чиновника, який відповідає на листи з місць "з обміну досвідом" і роздає підлеглим "наряди" на допомогу стареньким та членам сімей червоноармійців. Тільки бажаючих надавати цю допомогу, що перетворилася з веселої гри з елементами конспірології в убогу "примусові" знаходиться все менше. Чому "тимурівська команда" і розпадається - сенс їхньої праці повертає хлопцям лише почалася війна. Втім, в післявоєнний час фільм благополучно сховали на полицю - щоб не спокушати піонерію на гомеричний сміх численними "штабами тимурівського руху" з їх бюрократичними звітами та приписками цілком у дусі "Тимура-2". Звичайно, "квазі-тимурівські" організації є і за кордоном. Найзнаменитіший з них - "Корпус миру" в США. Юнаки та дівчата з цієї організації працюють по всьому світу - в гуманітарних місіях. Допомагаючи місцевому населенню країн, що розвиваються - а заодно ненав'язливо допомагаючи проводити у свідомості цього населення ідею про те, що "Pax Americana" - кращий з соціальних порядків на земній кулі. Тільки тут є ось які відмінності від проекту УПЦ МП. Перший - ВСЕ учасники "Корпуси" - ДОБРОВОЛЕЦЬ. Чи як це прийнято говорити в англійському стилі - волонтери. По-друге, їх добровільно-майже-безкоштовна служба таки заохочується - нехай і не прямо. Бо такий "стаж" - відмінна рекомендація і для наступної держслужби, і для роботи в комерційних організаціях. Адже колишній "корпусники" довів свою здатність жити в некомфортних умовах (нерідко - з прямою небезпекою для життя і здоров'я), приймати відповідальні рішення і т.д. Ну і, нарешті, ні про яку "тотальності" такої служби мова взагалі не йде. Будь це так - день прийняття цього рішення став би останнім днем існування уряду США, який висунув таку самовбивчу ініціативу.

Печалованіе навпаки

Доречно згадати, що в історії Русі Церква традиційно виконувала функцію "печалування" - клопотання перед владою за скривджених. Яскравий приклад тому - священномученик митрополит Филип (Количев), що загинув від руки опричників Івана Грозного через заступництва співвітчизників, які стали жертвами царського гніву. Та й кілька років тому РПЦ недвозначно виступила проти надто вже радикальної "монетизації пільг" для росіян, що межує з фактичною їх скасуванням. І в української Церкви є найширше поле діяльності для реального поліпшення допомоги "сірим і вбогим" - через вплив на державу і бізнес. Ну, наприклад, замість пропозицій віднімати допомогу бізнесменів "на храми" із суми положеннях для них податків - закликати тих же бізнесменів платити дійсно ВСЕ належні збори до держскарбниці. Пояснивши, що "відхід від податків", обкрадання держави нічим принципово не відрізняється від загальновизнано-гріховного грабежу або примітивного "гоп-стопу". А у держави попросити витрачати ці додаткові гроші підвищення жебрацької зарплати в соціальній сфері. Або, хоча б, на підвищення до рівня "мінімалки" (з нинішніх 120 гривень) суму допомоги людям, несучим тяжкий хрест догляду за інвалідами першої групи і престарілими, які не мають через це можливості працювати. У тому числі - і молодим людям, яких для початку непогано б було залучити до допомоги власним немічним членам сім'ї - перш ніж змушувати допомагати чужим людям. А найкраще - перш, ніж змушувати державу вводити тотальну "трудову повинність" для молоді - продемонструвати власну готовність і здатність до соціальної роботи. На манер бодай організації чисто церковних благодійних організацій - як у католиків з їх "Орденами". Ну, право - яка з українських лікарень відмовилася б від працюючих за велінням свого серця достатньої кількості черниць-санітарок? Якість їх роботи, як показує досвід монастирських шпиталів у Європі, значно вище найманого медперсоналу. А вже якщо такому "персоналу" не платитимуть навіть жалюгідних українських восьмисот гривень, замість цього погрожуючи Кримінальним Кодексом - про яку якість "турботи" можна взагалі вести мову?! У розглянутій же ситуації УПЦ МП, навпаки, закликає державу "закрутити гайки" за відношенню до значної частини власної пастви. Навіть якщо сама влада її про це неофіційно попросила, в обмін на якісь преференції - справи це не змінює. Адже Церква часто підкреслює, що вона "мати". (Крилатий вислів із церковних "листків" і проповідей: "Кому Церква - не мати, тому Бог - не батько") А матерям більше личить ніжність, ласка, оберігання своїх дітей навіть від деколи заслужених покарань - а не вимога у "батька", скажімо, "прочуханки" недбайливому чаду та інших строгостей. Тим більше, що Україна, незважаючи на перемогу Віктора Януковича, по колишньому розколота майже на дві рівні половини. І в "тій" половині, яка на президентських виборах голосувала за Тимошенко, УПЦ МП і так не користується особливою популярністю - там воліють "Київський патріархат" Філарета, "автокефалів" або "греко-католиків". Патріарха Кирила радикальні націоналісти під час останніх двох візитів і так зустрічали гаслами: "Геть московського попа!". Які ж будуть написи на плакатах під час нового приїзду владики в Київ, наміченого на липень? До речі, Тимошенко раніше регулярно підвищувала свої рейтинги обіцянкою ввести повністю контактну армію (тобто - повністю скасувати навіть військову "повинність", не кажучи про "громадянську") . Скільки ж мільйонів голосів Партія Регіонів, яка симпатизує Московському патріархату, може втратити на найближчих виборах - з урахуванням того, що перемогу на них останні роки вирішував порався в лічені відсотки? І наскільки затишно почуватиметься УПЦ після перемоги радикальних націоналістів, сплячих і бачать, як би скоріше позбутися "московської церкви"? Так якою ж буде реакція населення на спробу "припахати" молодь "на халяву", нехай навіть на рік-півтора - замість того, щоб дати їй можливість вчитися або пристойно заробляти? І яке буде ставлення до головного ініціатору цієї спроби? Пам'ятається, в смутні часи Громадянської війни дореволюційні "вірні чада Церкви" з люттю руйнували храми і вбивали священиків, пам'ятаючи і про куди менших образах - начебто примусового вивчення "Закону Божого". Дивна річ - на Заході для компрометації Церкви тамтешні секулярні кола змушені посилено шукати "полуничку", на кшталт "священиків-педофілів". Які, звичайно, є - але, яких, як мінімум, не більше, ніж чиновників-хабарників або поліцейських-беззаконників. Але на цій же підставі начебто поки ніхто не закликає до ліквідації державних інститутів? А тут доморощені церковні "чиновники" з благословення вищого священноначалія самі "пхають голову УПЦ в петлю", наражаючись на дуже серйозний скандал. Звичайно, оприлюднення вищеописаних новацій синодального відділу з благодійності та соціального служіння Української Православної Церкви не означає, що вони вже завтра стануть частиною законодавства. Куди більш імовірно, що у влади вистачить здорового глузду ввічливо проігнорувати "ревнощі не по вірі" своїх церковних союзників. Хоча б, виходячи з дійсних, а не декларативних батьківських і материнських почуттів стосовно власних дітей, яких згаданий проект теж зобов'язує відтрубити на соціально- необхідних "прінудработах" "без відмінності статі та соціального статусу". Раптом у депутатів в голові промайне думка, що для їх вісімнадцятирічних синів і дочок знайдуться заняття важливіші (ну там, наприклад, в Кембридж вступити на рік раніше) - ніж виносити "качки" з-під старих, які залишилися без належного догляду в силу депутатської ж економії бюджету на зарплатах санітарок? Але неприємний "осад" у суспільства все одно залишиться. Так що, незалежно від результату, можна з великою часткою впевненості сказати - малопродуманний ініціатива співробітників Київської митрополії здорово "підставила" і їх власну ієрархію, і Церква в цілому.