Це завжди результат великої системної роботи: Уляна Ройс розповіла, що приховує індустрія K-pop

Після поїздки до Південної Кореї українська співачка з Маріуполя Уляна Ройс по-новому подивилася на світ шоу-бізнесу – і відверто заговорила про те, що приховує індустрія K-pop. В інтерв’ю для OBOZ.UA артистка розповіла, як насправді працює система айдолів, чому за яскравою картинкою стоїть жорстка дисципліна і великий тиск, а також пояснила, чим корейська модель відрізняється від української і чи можливий подібний прорив у нас.

– Як ти взагалі зацікавилась K-pop і корейською культурою? Що стало "точкою входу"?

– Коли ти зрозуміла, що це не просто музика, а ціла індустрія?

– У мене є подруга – Анастасія Полякова, з якою ми близькі вже понад 7 років. Більшість із вас точно бачили її на моїх виступах. Вона не лише створює майже всі мої хореографії, а й, по суті, відкрила для мене світ корейської культури та K-pop.

Відтоді ми разом дивилися, слухали, спостерігали за різними гуртами. І в якийсь момент я зрозуміла, що мені цікаво не лише слухати пісні чи дивитися кліпи, а й заглиблюватися далі.

Мене почало цікавити, як усе це працює: які лейбли і як просувають артистів, як формуються гурти, хто такі трейні, чому вони можуть роками готуватися до дебюту, і яку роль у цьому всьому відіграє держава. І от саме в цей момент для мене це перестало бути просто музикою – я побачила, що це ціла індустрія, дуже продумана, структурована і, чесно кажучи, неймовірно захоплива.

K-pop як система

– Як виглядає процес створення K-pop артиста зсередини?

– Що таке система трейні і наскільки вона жорстка на практиці?

– Чому K-pop — це більше про систему, ніж про талант?

– Насправді існує два основні шляхи потрапити в K-pop індустрію. Перший – самостійно звернутися до компанії, яка займається розвитком і просуванням артистів, пройти прослуховування і, якщо пощастить, стати трейні.

Другий – коли тебе можуть помітити самі менеджери. Якщо ти відповідаєш певним стандартам — зокрема так званим "корейським стандартам краси" — тебе можуть запросити на кастинг без попередньої заявки.

Є кілька напрямів, у яких можна розвиватися як трейні: вокал, танці, акторська майстерність, продакшн, модельний напрям. Залежно від цього ти роками вкладаєш час у розвиток своїх навичок — займаєшся вокалом, хореографією, працюєш над сценічною подачею. І тільки згодом, якщо компанія вважає, що ти готовий, тобі можуть дати шанс дебютувати – як сольному артисту або у складі гурту.

Щодо системи трейні – ми можемо судити лише з відкритих джерел. Але навіть ця інформація показує, наскільки це складний процес. День може починатися о 6–8 ранку і тривати до глибокої ночі. Майже немає вільного часу, постійний контроль, високі вимоги до зовнішності, дисципліни, витривалості. Тому, на мою думку, це справді надскладне випробування – не лише фізично, а й психологічно.

І саме тому K-pop – це більше про систему, ніж просто про талант. Це дуже продумана "машина", де кожен етап вибудуваний: від навчання до образу, від музики до поведінки артиста.

Талант, звісно, важливий. Але сам по собі він не гарантує результату в цій індустрії. Тут важливі дисципліна, витривалість, здатність працювати в команді й відповідати високим стандартам. І саме тому в K-pop дуже рідко з’являються "випадкові" артисти без продюсерів – це завжди результат великої системної роботи.

Глобальний феномен

– Як Кореї вдалося перетворити локальну сцену на глобальний продукт?

– Яку роль у цьому зіграли соцмережі та фан-спільноти?

– Чому, на твою думку, K-pop так сильно "зайшов" молоді в різних країнах?

– Мені здається, перший великий крок до глобальної сцени стався у 2012 році з виходом пісні PSY – Gangnam Style. Це був справжній феномен, адже пісня про дуже локальне явище – стиль життя району Каннам, який можна порівняти з Беверлі-Гіллз, – раптом стала зрозумілою і близькою людям по всьому світу.

Наступна хвиля, яка серйозно сколихнула індустрію, відбулася приблизно у 2016 році — зокрема з релізом BANG BANG BANG гурту Big Bang. А далі вже прийшло третє покоління артистів – Blackpink і BTS, які не просто закріпили цей успіх, а зробили K-pop глобальним явищем.

І тут дуже важливу роль відіграли соцмережі та фан-спільноти. У K-pop фан-база – це фактично основа всього. Лейбли вкладають величезні ресурси в те, щоб постійно підтримувати інтерес до артистів: камбеки, нові релізи, EP-альбоми, мерч, фотобуки, колекційні картки, lightstick — це вже частина культури.

Наприклад, на концертах BTS фанати можуть під’єднувати свої lightstick через QR-код до єдиної системи, і тоді весь зал буквально "живе" світлом під кожну пісню. Це створює дуже сильне відчуття спільності й причетності й підносить фан рух буквально на новий рівень.

Щодо того, чому K-pop так сильно "зайшов" молоді в різних країнах – мені здається, тут працює кілька факторів. По-перше, це дуже енергійна музика, яка поєднує в собі різні жанри – від попу до хіп-хопу й електроніки. Вона звучить сучасно і водночас зрозуміло для різних культур.

По-друге, це сенси. Попри яскраву форму, багато пісень говорять про дуже близькі речі: самопошук, внутрішню боротьбу, тиск суспільства, мрії.

І, звісно, візуал. Кліпи в K-pop – це окремий рівень. Вони дуже продумані, насичені деталями, динамічні. Іноді це виглядає як ідеально змонтований, дуже естетичний TikTok, але довжиною у три хвилини — і ти просто не можеш відвести погляд, бо боїшся щось пропустити.

Особистий досвід Кореї

– Що тебе найбільше здивувало під час поїздки до Південної Кореї?

– Чи відчувається там культ айдолів у повсякденному житті?

– Мене найбільше здивувала… відсутність смітників. Це звучить дивно, але це правда. Вони є, але їх не так багато, як ми звикли бачити. І при цьому дуже важливо правильно сортувати сміття — тобто розуміти, що і куди викидати. Але найцікавіше, що попри це на вулицях дуже чисто. І ти розумієш, що це не про кількість урн, а про культуру людей і відповідальність кожного.

Також не менше здивування викликало те, що національні пам’ятки можна відвідувати безкоштовно навіть туристам — за умови, що ви вдягнете національний одяг. Його, до речі, можна орендувати неподалік приблизно за 20 $, а далі — гуляти серед старовинних будівель, відчуваючи автентичну атмосферу.

Щодо культу айдолів у повсякденному житті — мені здається, він дійсно існує. І я це відчула на собі. Коли гуляєш містом, ти постійно бачиш інфлюєнсерів та відомих людей на білбордах, у рекламі, у магазинах, навіть у дрібних деталях. І що важливо — це виключно саме корейські артисти й обличчя. Там дуже відчувається, як країна підтримує і просуває своїх. Ти навряд побачиш іноземних інфлюенсерів у міському просторі — і це, якщо чесно, дуже надихає. Бо це про повагу до своєї культури і про бажання розвивати власну індустрію.

І саме тому цей "культ" не виглядає нав’язаним — він природно існує в повсякденному житті, де артисти стають його невід’ємною частиною.

Закулісся індустрії

– Яку "темну сторону" K-pop ти побачила або дослідила?

– Я не можу сказати, що маю особистий досвід із цією стороною індустрії – усе, що ми знаємо, здебільшого базується на відкритих джерелах і спостереженнях. Але навіть цього достатньо, щоб зрозуміти: у цієї системи є і складні сторони.

Одна з них – це дуже сильний акцент на зовнішності. У Південній Кореї існують певні стандарти краси, які формуються як індустрією, так і суспільством загалом. І важливо, що на це звертають увагу не лише в медіа, а й у повсякденному житті – у школі, серед однолітків, у соціальному середовищі.

З відкритих джерел відомо, що такий тиск іноді може призводити до серйозних наслідків — зокрема булінгу серед підлітків і, на жаль, навіть до трагічних випадків. Також часто говорять про те, що пластичні операції тут сприйматися як щось нормальне і навіть іноді стають подарунком на повноліття.

Якщо говорити про айдолів, то там цей тиск ще сильніший. Постійна увага, оцінка зовнішності, коментарі в соцмережах і очікування від лейблів створюють дуже високий рівень навантаження. Є багато історій про жорсткі дієти, контроль ваги і виснажливий графік. Мені здається, важливо розуміти, що за яскравою картинкою стоїть велика ціна. І саме тому, коли ми захоплюємося цією індустрією, варто бачити її цілісно – і з її красою, і з її складністю.

Фан-культура

– Чому фанати K-pop настільки віддані та організовані?

– Як саме фан-бази впливають на успіх артистів?

– Чим ця культура відрізняється від української?

– Мені здається, ключ у залученні. У K-pop індустрії все побудовано так, щоб ти хотів бути частиною цього світу – не просто слухачем, а учасником.

Просування постійно тримає тебе поруч із артистом: це прямі ефіри на спеціальних платформах, це чати, де ти умовно, через підписку, можеш ніби спілкуватися зі своїм улюбленим айдолом. Це різні активності, конкурси, нагороди за прослуховування альбомів. Ти постійно відчуваєш зв’язок.

Дуже важливо й те, що фан-бази мають свою ідентичність: у них є назви, історії, пояснення, чому саме так. У BTS, Blackpink та багатьох інших є офіційні мембершіпи – фактично членство у фан-клубі, яке дає додаткові можливості та привілеї. І це ще більше підсилює відчуття причетності.

Саме тому фан-бази мають величезний вплив на успіх артиста. Насправді все дуже просто: жодного артиста не існує без слухачів. Якщо немає людей, які тебе слухають, підтримують, поширюють твою музику – тебе просто не почують.

Щодо відмінностей з Україною – мені здається, тут багато про менталітет. Але водночас я бачу, що ми вже рухаємося в цьому напрямку. Є сильні фан-спільноти: у MELOVIN, Тіни Кароль, Наді Дорофєєвої, Артема Пивоварова. І з’являються цікаві ініціативи – офіційні фан-клуби, членство.. Я, наприклад, часто бачу фанів Наді Дорофєєвої з бейджами офіційного фан-клубу на заходах – і це дуже круто. І що важливо – в Україні вже є премії для фан-клубів, і це дуже класний крок, який підсилює цю культуру.

Єдине, що мені хочеться – щоб це розвивалося ще більше. Бо іноді в нас є відчуття, що бути фанатом – це ніби соромно: стояти під сценою з плакатом, відкрито підтримувати артиста. Але це зовсім не так.

Я як артист можу сказати: ми дуже любимо своїх фанів і цінуємо цю підтримку. І мені здається, що про це потрібно більше говорити – щоб ця культура в Україні виходила на новий рівень.

Корея vs Україна

– У чому головна різниця між корейським і українським шоу-бізнесом?

– Чого нам найбільше не вистачає — ресурсів, системи чи мислення?

– Які елементи корейської моделі реально можна адаптувати в Україні?

– Мені здається, головна різниця між корейським і українським шоу-бізнесом — у наявності системи.

В Україні ти можеш починати й розвиватися самостійно, і це, з одного боку, дає свободу. Але водночас у нас майже немає лейблів, які б саме створювали артистів – навчали, формували, вкладалися в них на початкових етапах.

Проте з початком повномасштабного вторгнення Україна стала значно більш помітною і конкурентною на міжнародному ринку. І, якщо чесно, це трохи парадоксально – але саме в умовах війни наша культура і музика не зупинилися, а навпаки почали ще активніше розвиватися.

Попри складні обставини, з’явилося чимало артистів, які виходять на міжнародну арену і просувають українську музику, мову і сенси далеко за межами країни. Світ почав більше слухати, цікавитися і відкривати для себе Україну саме через творчість. Щотижня виходить велика кількість релізів, і це лише підтверджує, наскільки жива й динамічна сьогодні українська сцена.

У Кореї ж лейбл – це ключовий елемент старту кар’єри. Там існує чітка система підготовки: від навчання до повноцінного дебюту. І ця структура дуже відчувається.

Якщо говорити про те, чого нам не вистачає — ресурсів, системи чи мислення — я не впевнена, що нас варто напряму порівнювати. У нас різна культура, різний контекст. Але точно можна переймати досвід, дивитися на кейси й адаптувати те, що працює.

Наприклад, мені дуже імпонує їхня система музичних програм під час релізів. Коли артист виходить із новою піснею, його запрошують на різні шоу – і це не завжди залежить від рівня популярності. Усі мають можливість бути почутими, показати себе й позмагатися за звання найкращого релізу в певний період.

Це не лише про конкуренцію, а й про розвиток індустрії загалом – бо з’являється більше можливостей для артистів і більше контенту для слухачів.

І, якщо чесно, мені як співачці й представниці молодого покоління української музики дуже хотілося б бачити такі програмиі в нас.

Перспектива

– Чи можливий "український K-pop" або аналогічний прорив?

– Які сильні сторони вже є в української сцени?

– Що має змінитися, щоб українські артисти стали глобальними?

– Я думаю, аналогічний до K-pop прорив цілком можливий. Чому б ні? У нас класна музика, дуже багато сильних артистів, які створюють щось нове й цікаве.

Мені здається, наша головна сильна сторона – це щирість і сенси. Українська музика зараз дуже жива, дуже емоційна. У ній є правда, є досвід, є глибина – і це те, що відчувається. І, мабуть, важливо те, що ми поступово формуємо власну ідентичність. Ми не намагаємося копіювати, а шукаємо свій голос – через мову, культуру, досвід. І саме це робить українську сцену перспективною.

Найкраща музика, як на мене, – це та, яка зроблена якісно і від якої кайфує сам артист. А далі найважливіше — знайти свого слухача. Бо не існує "музики для всіх", є музика, яка знаходить своїх людей.

Якщо говорити про глобальність, то, можливо, K-pop частково вийшов у світові чарти завдяки використанню англійської мови. Але я не впевнена, що це потрібно нам сьогодні. Мені здається, важливіше зберігати свою ідентичність, свій звук, свою мову.Бо саме це робить тебе унікальним. І саме так, на мою думку, українські артисти можуть стати глобальними – не копіюючи когось, а залишаючись собою і говорячи про важливе.

Особистий погляд

– Чи змінило твоє ставлення до K-pop після глибшого занурення?

– Ти більше захоплюєшся цією індустрією чи ставишся до неї критично?

– Я не можу сказати, що воно кардинально змінилося, але точно стало глибшим. З’явилася ще більша повага до людей, які стають айдолами. Бо коли ти починаєш розуміти, скільки за цим стоїть роботи – років підготовки, дисципліни, постійного тиску – ти вже дивишся на це зовсім інакше. І, мабуть, навіть більше захоплення. Не лише картинкою, а саме процесом і тим шляхом, який вони проходять.

Мені здається, у мене вже присутня така собі професійна деформація. Я вже майже не можу просто дивитися і кайфувати, не аналізуючи. Нещодавно я була на концерті Blackpink – і замість того, щоб просто насолоджуватися шоу, я ловила себе на думці: "А як би я це зробила?", "Чому тут такий екран?", "А тут можна було б трохи інакше".

Тому я не можу сказати, що це тільки захоплення або тільки критика. Це скоріше своя призма, через яку я дивлюся на все – як артистка, яка постійно думає про сенси, подачу і деталі.