"Зараз небеса відкриваються і Бог чує кожне слово". Анжеліка Рудницька – про напівзабуті традиції Нового року та правильну візуалізацію бажань

'Зараз небеса відкриваються і Бог чує кожне слово'. Анжеліка Рудницька – про напівзабуті традиції Нового року та правильну візуалізацію бажань

Співачка та телеведуча Анжеліка Рудницька, яка є співробітницею Центру фольклору та етнографії Інституту філології КНУ ім. Тараса Шевченка, багато знає про напівзабуті традиції та стародавні символи новорічних свят. Кожного року Рудницька організовує мистецький проєкт "Територія Різдва", де відомі артисти виконують щедрівки та колядки.

Про це та багато іншого вона розповіла в інтерв’ю OBOZ.UA. Артистка пояснила, чому колядки виконують переважно хлопці, а щедрівки – дівчата, яка страва є головною на різдвяному столі і як раніше можна було зрозуміти, що перед вами багата наречена, лише за однією деталлю її гардеробу.

Кожного року Рудницька організовує мистецький проєкт "Територія Різдва". Джерело: instagram.com/anzhelikarudnytska

– Насамперед хочемо запитати про ваші особисті відчуття через нову дату Різдва.

– Читаю в соцмережах, як люди діляться відчуттями про своє перше Різдво в кінці грудня. Для мене ця дата цьогоріч не стала дивом. Я і торік відзначала Різдво за сучасним календарем. У моїй родині вже давненько вшановують це свято саме 25 грудня. До речі, попередній випуск "Території Різдва" був в ефірі на Святвечір 24 грудня. Наша країна поки перебудовується. І тут питання не релігійного характеру, не традицій, а звички, бо раніше офіційні вихідні були в інші дні. І ми до Нового року працювали, аж падали, потім святкували і мали трохи різдвяних канікул. Зараз інакше – і ми ще не навчилися розплановувати по-новому час. Але звикнемо, переключимося.

Ба більше, я не прихильниця того, щоб зараз ганьбити тих, хто святкуватиме 6 січня. Не треба забувати, що людина за своєю природою консервативна, їй важко перелаштуватися швидко. Але поступово будемо переходити. І хвилюватися за це абсолютно не потрібно, тим паче в нас є приклад 23 лютого. Багатьом було дискомфортно відмовитися від чужого свята. А потім, коли з’явилося офіційне – День захисників і захисниць, все, 23 лютого зникло з нашого повсякдення. Ніхто не згадує про нього. Тому рік-два витримки і все стане на місця і з Різдвом. Ми цьогоріч, як і з 2014 року, в родині скромно відзначали. Відкрили баночки з домашніми закрутками: грибами, томатами, огірками, ніяких надмірностей та делікатесів. Бо Різдво – це не лише застілля, це насамперед добрі справи.

– Але якщо ви не проти, трошки запитаємо і про застілля. На знімках у соцмережах на багатьох столах примітила різдвяні калачі, раніше не так активно, здається, вони були присутні.

– Не у всіх регіонах пекли калачі, наприклад, моя волинська бабуся завжди на Різдво виставляла на стіл пироги. На Львівщині і Закарпатті пригощають гостей пампухами з начинками. В інших регіонах печуть калачі. Але найважливіша страва на це свято все ж таки кутя. Хоча в деяких районах Закарпаття традиційну кутю не робили. Основа їхньої куті – також каша, але за іншим рецептом, не пшенична. Колись на Луганщині мені розповідали, що в одному селі на Різдво готують гарбузову кашу. На Святвечір українці завжди накривали стіл з 12 пісними стравами, а на Різдво пригощалися мʼясними наїдками.

– А я бачила у Facebook фото куті з одеського регіону – рис із вишнями.

Рис теж варили. Проте традиційна кутя – з пшениці. Але ж українці часто люблять, щоб було по-модному. Рис біленький, та ще й з червоненькими вишнями – краса. Я завжди в традиціях шукаю прагматику. Чим крута традиційна кутя? В ній є і мед, і горіхи, і родзинки, і сухофрукти, пшениця – це дуже поживна їжа, яка добре насичувала і давала безліч вітамінів та мікроелементів. Це важливо, бо в давнину не було аптек і баночок із вітамінами. А працювали люди важко і багато.

Свята – це час, коли стоншуються межі між світами. Наші предки вважали, що зараз небеса відкриваються і Бог чує кожне наше бажання та кожне слово. Мудрі люди радили в ці два тижні свят концентруватися на всьому хорошому. Продукували правильні мрії, бажання, будувати плани на рік. Недарма в новорічні свята наші предки співали колядки та щедрівки, в яких описувалося життя, яке реально ніхто не бачив – золоті двори, розкіш, багатство. Цього всього люди не мали, але бажали такого одне одному, в такий спосіб створюючи правильну візуалізацію кращого, заможного життя. Бажали здоровʼя і достатку.

І кози мали котитися, і корови телитися, і бджоли роїтися, і родити жито-пшениця – всього мало бути багато. На Різдво, до речі, пригощали чимось дуже смачненьким і домашніх тварин, бо вони теж заслуговують на часточку свята. Їх теж спонукали множитися і бути максимально корисними господарям.

З актором Олексієм Гнатковським, який цьогоріч читав радіодиктант. Джерело: instagram.com/anzhelikarudnytska

Колядки виконують на Різдво, а щедрівки – на Новий рік, правильно?

– Так-так. Зійшла перша зірка, повечеряли з рідними – і пішли по хатах колядувати. І наступного дня обов’язково навідувалися до своїх хрещених, носили кутю. У деяких регіонах колядували лише на Різдво. На Святвечір залишалися вдома. Вважалося, що колядники – це провісники доброї долі та щастя. Їх гарно приймали, обдаровували смаколиками, давали гроші, за традицією треба, щоб обов’язково хоч один колядник зайшов у хату, аби рік був багатим і щасливим.

Колись колядували тільки хлопці. Згодом до цих ватаг почали долучатися дівчата, але все одно існує традиція, що першим до хати має зайти таки хлопець. А от щедрувати ходять з піснями переважно дівчата. Щедрівки співають із побажаннями врожаю, здоров'я і достатку на майбутній рік. Хто символізує родючість? Звісно, жінки. А ви послухайте наші щедрівки – це ж ніжність і краса неймовірна. Для мене щедрівки – це гімн життю, оди радості.

Хлопці з самого раночку на Василя посівали – колись 14 січня, тепер – 1 січня. Бажали щастя, добробуту, здоров’я і примноження роду. На Маланку (святкують 31 грудня, раніше – 13 січня) переодягалися, ходили з вертепами.

Рудницька: "Наші скарби потрібно вносити до списку нематеріальної спадщини України і ЮНЕСКО". Джерело: instagram.com/anzhelikarudnytska

Україна – велика країна, тому в кожному регіоні є якісь невеликі відмінності, але в усіх куточках однаково люблять різдвяно-новорічні свята. Звичайно, зараз вони проходять не з таким розмахом, не так яскраво. Вже з 2014 року ми не святкуємо, а відзначаємо ці свята. Не даємо зникнути традиціям, бережемо їх, цінуємо. Зараз у нас дуже багато болю, багато незагоєних ран, йде виснажлива війна. І свята допомагають підживлюватися енергетично, набиратися тихої радості й ділитися добром з іншими людьми. І зокрема – із захисниками.

Рудницька: "Треба жити, працювати, але крім звичайної роботи, робити щось для армії". Джерело: instagram.com/anzhelikarudnytska

Будь-яка допомога Силам оборони України та праця зараз важливі – пекти хліб, охороняти порядок на вулицях у мирних містах, прибирати. Виконувати роботи – але не ті, без яких можна обійтися, приміром, як дорожніх кругів у Києві понароблювали в таких закапелках, де три машини в день проїжджають. Без цього не просто можна, а й треба обійтися. Але якщо в нас провалюється в якихось місцях асфальт, бо під ним старі труби поіржавіли, то на це треба витрачати гроші, ремонтувати на совість. Щоб не сталося так, що за час війни тил перетвориться на руїни, бо ми нічого не робили і чекали перемоги. Треба жити, працювати, але крім своєї звичайної роботи, робити щось для армії.

Хтось може місити енергетичні батончики, хтось різати тканину, щоб плести маскувальні сітки, в'язати шкарпетки та килимочки для бліндажів, хтось – готувати окопні свічки чи розпалювачі. Є безліч простих, але крутих можливостей підтримати захисників, робити це можуть навіть люди, в яких немає надмірних можливостей. Наприклад, я знаю громаду, яка зібрала понад 350 "коробок тепла". Поклали туди все, що вважають за потрібне передати захисникам – теплі шкарпетки та рукавиці, грілки, термобілизну, газові балончики, окопні свічки, смаколики. І відправили на фронт через військових волонтерів. Це гарна нова різдвяна традиція.

Вишита сорочка – це не лише краса, це цінність і гордість. Джерело: instagram.com/anzhelikarudnytska

– Ви дуже гарно знаєтеся на вишиванках. На новорічні свята одягають якийсь особливий одяг?

– Коли родина збирається у вишиванках за столом, це створює святкову атмосферу. Люди інакше поводяться, аніж у домашніх футболках чи светрах. Бо вишита сорочка – це не лише краса, це цінність і гордість. У кожному регіоні одягалися по-різному, але святково.

Цьогоріч у містерії "Територія Різдва" ми використали багато автентичного одягу – як старовинного, так і сучасного, створеного за давніми технологіями. Ми дуже вдячні нашим друзям і партнерам, які передали з Карпат гуні (гуцульський верхній одяг із довговорсого саморобного сукна, що накидається на плечі), створені вручну. В нашій програмі можна побачити і гуцульські сердаки (старовинний верхній сукняний одяг). Колекціонери віднайшли два однакові поліські вбрання, в яких ми співаємо з моєю сестрою. Багато старовинних прикрас і традиційних елементів одягу і побуту.

Що стосується вишиванок, то найцінніші – вишиті своїми руками. Зараз, коли хтось закидає, що вишитий одяг дуже дорогий, раджу: нині є безліч можливостей зробити собі сорочку чи сукню власноруч. Є курси вишивання. Також продають заготовки, де все вже намальовано, підібрані нитки, слідкуйте за схемою – та й усе. Можна довгими зимовими вечорами вишити вбрання собі та коханому. Чоловічі речі – це взагалі просто, бо там небагато деталей.

На жаль, зараз багато вбрання потрапляє в Україну з Китаю і Туреччини. В них немає українського духу, це просто суміш традиційних орнаментів і дизайнерських ідей. Звісно, це можуть бути дуже гарні речі. Але вони не українські. Тому важливо зберігати свої традиційні сорочки, щоб не згубити їх у потоці речей.

Мені приємно, що цьогоріч українці більше почали цікавитися і поясним одягом – плахтами, запасками. Зараз багато жінок почали шити традиційні спідниці, а не лише сорочки. Ще на свята завжди надівали прикраси. Дівчата мали бути такими гарними, що очей не відірвати! Проте прикраси – це не лише краса, а демонстрація статусу. Намисто – це завжди було дуже дорого. І якщо в дівчини воно є, це означає, що вона багата наречена. Істинні коралі могли коштувати як корова.

– Що казати людям, які стверджують, що зараз зміни, наприклад, Різдво за новим календарем, не на часі?

– Люди, які так кажуть, мислять точково, а треба – стратегічно. Коли ми стаємо українцями? Коли стаємо носіями культури, традицій, мови. Саме це робить нас відмінними від інших. Наш культурний код – багатющий. Я переконана, що якби ми більше 30 років тому стали масово розвивати українську культуру, то жили б в іншій країні. Якби разом із проголошенням незалежності України відмовилися від радянського викривленого ідеологією розуміння світу, може, й війни не було б. Бо не було б підстав у покидьків вважати, що ми з варварами – один народ.

Так сталося, що в нас нині ціле покоління виховане на цінностях неукраїнських. Все, що несла російська попса, більшість наших артистів тупо мавпували. А зараз познімали кокошники, косоворотки, і їх продовжують показувати по всіх телеканалах. Перевзулися – і вже щирі українці. Вони несуть цінності? Сумніваюся. Ще й сподіваються, що люди не бачать і не памʼятають, які вони насправді. Це суспільство тільки дратує.

Анжеліка Рудницька за часів "Території А". Джерело: studioofmydreams.com

– Анжеліко, ви авторка легендарної музичної програми "Територія А". Правду розповідають, що коли ви приїжджали з концертами в українські міста, то росіяни мусили скасовувати виступи, бо всі глядачі йшли до вас?

– Це була стандартна ситуація, наприкінці 90-х українське у нас було значно популярнішим за російське. У росіян квитки не продавалися, а ми були змушені робити по два концерти на день – так багато людей приходило. Згадую, після одного з виступів та роздачі автографів наш автобус оточили прихильники, які не встигли поспілкуватися з артистами – стукали-стукали, а ми все намагалися від’їхати. А вони підняли автобус і переставили на інше місце. Тоді ми змушені були відчинити двері – і знову роздавати листівки з автографами.

Я не можу говорити про "Територію А" в минулому, бо ми продовжуємо працювати, просто не в телеефірі і змістили акценти. Якби зараз зайнялися лише попмузикою, то змушені були б показувати всіх перевзуванців, а мені б це було неприємно. Як і колись, ми активно спілкуємося, проводимо багато мистецьких заходів, створюємо великі проєкти.

– Чи змінилося у вас ставлення до колеги Віталія Козловського після того, як він пішов у ЗСУ? Раніше ви багато його критикували.

– Я ніколи не чула від нього вибачень – ні за виступи на Красній площі в Москві на 9 травня, ні за квіти, які він повіз зрадниці Нелі Штепі, яка приймала загарбників з розкритими обіймами. Ще й виклав у соцмережі фото з нею із підписом: "Своих не бросаем". Це був плювок в обличчя усім нашим захисникам, нівелювання подвигів воїнів, які стали на захист країни з 2014 року.

Чому я повинна йому це пробачати? У той час мій рідний дядько і ще тисячі українців гинули під Луганськом. Як можна це забути? Я не знаю, чи він зараз воює. Виставляти селфі у військовій формі і воювати – це різні речі. Але якщо він переосмислив вчинки і реально готовий брати на себе відповідальність за долю країни, то, звичайно, це багато чого міняє. Кожній людині треба давати шанс змінитися. І зараз не час між собою сваритися, нині треба використовувати будь-яку можливість для об’єднання, триматися одне за одного і берегти та популяризувати наші традиції та красу культури.

– На вашу думку, як складеться подальша доля двох народних артисток України – Ані Лорак і Таїсії Повалій, які, незважаючи на війну в Україні, продовжують жити та працювати в Росії?

– Вони самі вибрали таку долю. Думаю, що в них вже немає шансів повернутися в Україну і сказати "ми насправді хороші, навіть підпільно допомагали Україні". Цим Мата Харі ніхто не повірить. Такі зради українці не пробачать. Хоча, знаєте, багатьом забули їхні вчинки, але таки не всім. Окрім того, до деяких артистів, які не зраджували Україну, виїхали з РФ із війною, досі вимогливо ставляться. Кажуть, що не вірять їм.

Артистка каже, що її вражає, що українці майже нічого не знають про своє минуле. Джерело: instagram.com/anzhelikarudnytska

– Анжеліко, що особисто вас вражає, коли занурюєтеся в неймовірний світ українських традицій?

– Мене вражає, що українці майже нічого не знають про своє минуле. Ми багато їздимо з благодійними концертами. Пропоную глядачам зі сцени: давайте співати разом. Наприклад, "Нову радість" – вона, мені здається, така вже відома. А люди не знають слів – мені прикро до сліз. Співають "Jingle Bells" – все що завгодно, окрім власного. До речі, на Донеччині та Луганщині "Червону руту", яку ми виконуємо на кожному концерті, знають від початку до кінця, а в Києві (от нещодавно був концерт) – співали лише приспів. От "Щедрик" нарешті став популярним – про нього заговорила вся Україна.

Цьогоріч журналістка Неллі Ковальська знайшла колядку, якій нібито 400 років. Її співають тільки в одному селі на Франківщині. Цього року її виконала Тіна Кароль. Сподіваюсь, потихеньку-помаленьку вона буде обростати якимось новими нюансами. І ми будемо мати ще одну гарну обрядову пісню, яку до цього не знали. Взагалі я впевнена, що нас чекає ще багато відкриттів. Українці знайомляться самі з собою. Наші скарби потрібно вносити в список нематеріальної спадщини України і ЮНЕСКО. Нам треба берегти своє, а ми безпечно до цього ставимося.

Чому я взагалі займаюся популяризацією традицій? Могла б спокійно будувати свою кар’єру, але намагаюся популяризувати і примножувати все українське. Бо це основа всього. Дуже багато десятиліть і навіть століть українська культура була в позиції оборони. Ми були змушені захищатися від зовнішніх ворогів і внутрішніх колаборантів. Навіть своїх громадян переконувати, що потрібно цінувати своє, наприклад, співати "Многії літа", а не "Happy Birthday to You". А якщо ми не будемо захищати своє, то за що боремося? Якщо ми готові бути і надалі частиною російської імперії (не дай Боже!), то вже треба скласти ручки і нічого не робити… Нам треба переходити в іншу позицію – активну.

Світ повинен про нас знати не тільки як про країну героїв і титанів, які стали на захист своєї землі, – безумовно, честь і хвала за це нашим військовим. Але ми повинні ще й знайомити світ з нашими багатющими тисячолітніми традиціями. Ми маємо навчитися вражати культурою і заробляти культурою. Не тільки повагу і любов, але й гроші, щоб допомагати країні вистояти у цій кривавій війні.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв’ю зі співачкою Іриною Федишин – про настрої деяких українців за кордоном, сльози за сценою та новини про загиблого брата.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!