"Навіщо боротися? Треба здатися!" Ірина Федишин – про настрої деяких українців за кордоном, сльози за сценою та новини про загиблого брата

Співачка Ірина Федишин, яка часто буває за кордоном із благодійними виступами, зізналася, як непросто буває їй збирати донати для захисників. Артистка розповіла, з якими непростими заявами інколи приходять українці на їхні концерти.

Про це співачка сказала в інтерв’ю OBOZ.UA. Також Ірина, родину якої не обійшла війна, зізналася, що досі її сім’я не дочекалася тіла брата, який загинув під Соледаром.

– Ірино, ви часто буваєте з концертами за кордоном. Розкажіть, чи справді, як пишуть деякі ЗМІ, гостре ставлення до війни в Україні з часом змінюється?

– Трошки є. Ми навіть тут, в Україні, помічаємо, що люди виснажилися. Спостерігається глибока втома. Зараз на концертах за кордоном просто сказати слово "війна" – цього вже і недостатньо. Але ми стараємось так вибудувати виступи, що навіть, якщо люди приходять з думками трохи розрадитися, протягом виступу занурюються в те, чим живе нині Україна. Ми зі сцени нагадуємо, що війна триває, ціна її дуже висока, кожного дня гинуть люди.

До мене, буває, приходять на концерт українці, які заявляють: "Ну навіщо вже чинити опір? Треба здатися, бо це людські життя". А після виступу підходить така людина і каже: треба боротися. Тоді я розумію, що концерт пройшов недаремно.

Зараз кожен свідомий українець повинен розуміти, що одні хлопці на передовій цю війну не витягнуть. Це протистояння, в яке мають включитися всі. Кожен має постійно щось робити на своєму рівні – допомагати, волонтерити. Якщо ми приганяємо воїнам машину, то хто може – її фарбує, хто може – доганяє до фронту. А інколи нам доводиться стикатися з тим, що називають чималенькі суми за допомогу. Якісь незрозумілі речі – це ж робиться для хлопців. Однак я не розчаровуюся, не акумулюю увагу на таких речах. Нам своє робити – допомагати, надихати і мотивувати інших.

– Які секрети у вас? Як мотивуєте глядачів?

– Ми постійно робимо концерти, на яких організовуємо аукціони з благодійними лотереями. Люди активно включаються, донатять. Проте бувають такі виступи, де це все йде дуже важко. І коли сходиш зі сцени, хочеться часом розплакатися. Ніби і незначна сума коштів заявлена, а люди неактивні. Інколи закидають із залу: тут зібрались усі, хто донатив багато разів. Кажу: "Але війна триває. Вона знищує вашу допомогу. Сьогодні ми купили машину, передали хлопцям, а через три дні телефонують: автомобіль розбомбили". Є такі історії. Принцип перемоги – в єдності. Чому ми спочатку так міцно тримали оборону? Бо всі допомагали. Ми маємо одне одного надихати.

Але я розумію, що не маю жодного права нікого засуджувати, бо справді люди можуть елементарно не мати коштів. У кожного своя історія. Я знаю, що деякі артисти відмовляються від зборів коштів, не привозять лотів. Бо, коли люди не донатять у залі, і їм некомфортно, і в тебе настрій падає. Але робити концерти за кордоном на самих квитках – це дуже важко. Витрати великі – оренди залів, колектив. І якщо мені не вдається мотивувати людей на допомогу хлопцям, то рішуче виходить на сцену мій чоловік: "Так, друзі, зібралися!" Хлопцям треба: вони чекають. Коли бачать, що я в турі, набирають: "Іро, нам треба таке й таке". Машини, дрони – це все коштує шалених грошей.

– У вас була історія із благодійним виступом у Лондоні, організатор якого виявився ненадійним партнером – не віддавав частину коштів, які зібрали на допомогу ЗСУ. Вирішилася ця ситуація?

– Трохи довго все тягнулося. Багато пішло здоров’я та сил, але таки вдалося владнати непросту ситуацію. Чесно кажучи, у нас таких історій в принципі не буває, бо ми самі організовуємо свої виступи – тягнемо всі організаційні моменти. Це великий і важкий обсяг роботи – організовуємо, контролюємо кошти, закупляємо все необхідне хлопцям.

– Як у вас минуло Різдво?

– Насправді, ми собі склали дуже щільний графік, скажу чесно: відчуваю, що трохи запрацювалися. Хоча вдалося на Святвечір повернутися додому, були з родиною. І на Різдво – також. Але в думках роїлася купа робочих моментів. Багато міст, організаційних питань, плюс дата свята помінялася – важкувато. Хоча, чого я жаліюся, так буває кожного року. І особисто за моїми відчуттями справа навіть не в даті. Минулого року в нас ще був якийсь запас позитиву та щасливих емоцій, цього – його менше. Всім важко, але тримаємося.

– Де ви для себе шукаєте натхнення?

– От днями в мене вийшли дві прем’єри – "На сході нині снігопад" і "Не таке Різдво". Це ті переживання, які ми всі відчуваємо. Не таке Різдво, як би хотілося, і ялинка не така, і страви… Не таке Різдво в дитинстві снилося, не таке Різдво, щоб всі зустрілися сьогодні, бо ми розкидані по світу. Але Ісус прийшов, щоб ми зігрілися. Мій настрій – у піснях. Це реалії, які ми проживаємо, гірка правда. Але віримо, що поборемо темряву, настане воскресіння нашого народу. Все у нас буде добре.

Пісня "На сході нині снігопад" – це колядка-звертання від хлопців, емоції захисників там, на передовій. Вони не мають можливості побути вдома, хоча дуже хочеться. Це чергове нагадування українцям, щоб вони не забували, якою ціною вдається зараз святкувати. І як би не було важко, маємо допомагати, тому що наші донати – це життя хлопців. Війна не оминула мою родину – мій двоюрідний брат Роман загинув під Соледаром. 9 лютого вже буде рік, як його немає. Але тіла ми так досі і не дочекалися. Кажуть, що треба чекати. Постійно роблять ДНК-експертизи, але поки нічого не збігається. Ми чекаємо.

– Раніше ви казали, що не розповідаєте своїй бабусі про загибель Романа. Зараз вона знає?

– Ми їй так і не сказали. На жаль, зараз через вік вона має непростий фізичний стан, вже і не знаємо, чи варто розповідати. Рома був її улюбленцем. Ми непокоїмося, що вона не перенесе цю звістку. Раніше весь час запитувала: "Як там Рома?". Ми вигадували всілякі історії, чому він не може зателефонувати. А зараз вона вже не запитує.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучою Марічкою Падалкою: про доньок за кордоном, зміну професії та стосунки з чоловіком-військовим.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!