"Слідом за балетом заходять нелюди". Ахтем Сеітаблаєв – про секрети кремлівської пропаганди, росіян у своєму кіно та настрої в Криму  

Ахтем Сеітаблаєв, один із найвідоміших українських митців, з лютого 2022 року перебуває у лавах ЗСУ. Режисер та актор продовжує займатися тим, що вдається йому найкраще – документує та творчо аналізує війну, створює освітні програми і знімає кіно.

В інтерв’ю OBOZ.UA Сеітаблаєв, що походить з родини депортованих кримських татар, розповів про небезпечні тонкощі російської пропаганди, пояснив, чому їхня культура досі привертає увагу закордонного культурного простору. А також перерахував, що потрібно зробити нам, аби переломити ситуацію на свою користь.

– Ахтеме, окрім військової служби, ви встигаєте працювати на іншому фронті. Зокрема, є ведучим військового ток-шоу "Хоробрі серця". Валентина Хамайко, з якою ведете цю програму, розповідала нам, що практично кожен із ваших гостей – це людина, яка реально змінює хід історії.

– Я з Валентиною абсолютно згоден. Окрім того, програма "Хоробрі серця", як на мене, відрізняється тим, що це дуже емоційні, об'ємні, змістовні та здебільшого мотивуючі історії. Виділити якусь одну важко – усі заслуговують на особливу увагу.

Наприклад, історія пілота, який після того, як був збитий та катапультувався, ще декілька кілометрів йшов пішки, щоб потрапити до своїх. А після непростого лікування вирішив повернутися на фронт і зараз знову служить. Або розповідь про двох друзів-танкістів, які з певним часовим інтервалом здійснили фактично одну і ту саму операцію з розблокування Антонівського моста, надавши побратимам можливість не потрапити в оточення. Спочатку один пробив коридор, а потім інший.

– А чи не виникало думки на основі якоїсь із цих історій зняти свій новий фільм?

– Ваша правда, кожна з цих історій може стати підґрунтям для потужної рефлексії на території кіно. І свого часу, коли я вів цю програму в 2014 році, два моїх фільми "Кіборги" і "Мирний 21" якраз отримали своє коріння з циклу передач "Хоробрі серця".

– З 25 лютого 2022 року ви в лавах ЗСУ, на війну пішли добровольцем. Як змінилися за цей час? Євген Нищук, очільник Театру Франка, розповідав нам в інтерв’ю, що коли пішов на фронт, мав заховати в собі управлінські амбіції.

– Напевно, тепер менше йду на якісь компроміси. Можливо, у чомусь став більш емоційним, а в іншому навпаки – спокійним. Мені видається, що зараз я почуваюсь більш цільним. Щодо управлінських амбіцій… Звичайно, це певний експеримент, коли тобі вже майже 50 років і ти багато часу керуєш процесами навколо себе, раптом маєш підкорятися, не сперечатися. Але віддача себе в руки людей, які знаються на військовій справі краще, ніж ти, – це насамперед питання твого життя. Коли ти ще недосвідчений у цій справі, дуже швидко приходить розуміння, що маєш дослухатися.

А все відбувалося дуже швидко. На другий день вторгнення, 25 лютого, я вже потрапив до батальйону. Найдовше було очікування підписання контракту, отримання зброї. А потім якось все понеслося. Вже на третій день мене призначили прессекретарем нашого батальйону. І ми одразу почали фільмувати, знімати, робити репортажі. Потім перемістили на виконання завдань у Миколаїв та область – пів року перебував там. Згодом перевели в штаб бригади пресофіцером. Останні півтора року проходжу службу в управлінні комунікації штабу Командування Сил територіальної оборони ЗСУ. Наше завдання – створення документалістики, освітніх програм, аналітики, художніх фільмів, які показуємо як в Україні, так і за кордоном.

– Як ви ставитеся до появи на світових конкурсних майданчиках російських картин, зокрема, стрічки "Росіяни на війні" на Міжнародному кінофестивалі в Торонто?

– Наш ворог дуже добре знається на тому, що таке культура як інструмент впливу. Пропагують так званий русскій мір на міжнародному ринку через засоби масової інформації, театри, кіно. Тому так важко усвідомити багатьом людям за кордоном, що діячі російської культури фактично є промоутерами цього русского міра. І слідом за російським балетом у країну заходять нелюди, які, власне, його ніколи не бачили, і творять те, на що не здатні навіть тварини.

Треба визнати, що пропагандисти дуже професійно підходять до справи, а в російську культуру вкладаються величезні кошти. Створюють ком'юніті, різноманітні фонди, купують емпатиків. Таким способом просувають у світі ідею, що російська культура – це щось вельми величне. І треба сказати, що в цьому немає нічого нового – так діяла і російська імперія, і радянська. А присутність їхніх фільмів на кінофестивалях свідчить лише про те, як багато ми ще маємо зробити для того, щоб це стало неможливим за замовчуванням.

– У 2011 році ви зняли фільм "Чемпіони з підворіття" про українську команду з вуличного футболу. Окрім наших акторів, у ньому знімалися російські, зокрема Дмитро Певцов, який сам себе називає затятим путіністом і публічно підтримує збройну агресію проти України. На той момент відчувалися в ньому такі "таланти"?

– Ну про Путіна ми з ним, звісно, не розмовляли під час зйомок. А якщо брати загалом, то певна зверхність зі сторони деяких акторів дійсно спостерігалася. Десь у фразі, десь у поведінці. Не явно, бо у мене на майданчику таке неможливо, однак підсвідомо проскакувало. Проте не можу цього сказати про абсолютно всіх акторів, які в мене знімалися. Наприклад, приємні спогади залишилися про Валентина Гафта, Світлану Немоляєву.

У нас на той час вироблялося чи не половина всього, чим потім наповнювався російський телевізор. Пояснювали це тим, що тут робити кіно дешевше. І ми вже тільки потім зрозуміли, що це все була теж складова просування "русского міра". І жахалися, що певною мірою брали в цьому участь. Але я ніколи не знімав картин, де був хоч якийсь натяк на російську велич. Загалом зробив стрічок сім, переважно це мелодрами.

– Про який ви фільм мрієте, коли закінчиться війна?

– Уявіть собі кримське узбережжя. Початок осені, він і вона – у них все добре. І сперечаються тільки через одне: яке вино замовити – рожеве чи біле сухе?

– Ахтеме, ви приїхали до Криму з Узбекистану, куди примусово свого часу виселили вашу родину, в 16 років. От яким ви тоді його побачили, що запам’яталося?

– Перші три дні – це було суцільне розчарування. Все своє життя до 16 років я тільки і чув від батьків спогади про Крим: море, гори. Встромиш у землю гілку – дерево майже одразу виростає. Люди в білому одязі, тобто таке собі Ріо-де-Жанейро. Коли малюєш в уяві собі такі картини, то думаєш, що вийдеш з літака і одразу тобі – і море, і гори, і незрівняні краєвиди. Вилітаєш із міжнародного аеропорту в Ташкенті – величезної споруди, дуже сучасної на той час – і прилітаєш до дуже маленького аеропорту. Виходиш з літака – гір немає, моря немає, краєвиди мало пов'язані з тією фантазією, яка малювалася тобі в думках.

Зустріли мене родичі, які на рік раніше переїхали туди. Вони мешкали тоді і продовжують жити біля Сімферополя. Мені було дуже сумно. Здавалося, що батьки трішки мене обдурили. Допоки на третій день мій брат не повіз мене показати, який будинок у Бахчисараї планує купувати мій батько. Ну і заразом подивитися трішки самі краєвиди. Липень, спека. Коли ми вже проїхали Сімферополь, на під’їзді до Бахчисарая відмічаю для себе, як стрімко змінюється ландшафт, відчиняю вікно в "Жигулях" – і в салон вривається густющий аромат лаванди. От зараз вам розповідаю, і, здається, знову переживаю ті відчуття, чую запахи.

Ми приїхали в Бахчисарай, я побачив будинок, за який тато вже практично домовився. Житло мені сподобалося. А потім брат повіз мене далі – у напрямку Великого кримського каньйону, де відкривається дуже красивий краєвид на гору Крокодил. Зупинив автівку, налив мені келих сухого домашнього вина, ми вийшли. Він сказав: "Дивися, це твоя батьківщина". І тоді я зрозумів, що все те, що розповідали батьки, правда.

А через кілька місяців мене, вже студента акторського курсу училища, відправили на сільгоспроботи. В Узбекистані ми школярами збирали бавовну. А тут – фрукти та овочі. Повезли нас у Судак. Поруч селище Капсихор (зараз Морське) – це батьківщина моєї мами. Місця фантастичні: ось тобі море, ось тобі сонце, ось виноградники. Ми своєю групою робили денну норму за півдня. Поспішали відпрацювати, щоб залишався час на важливу справу: ми йшли в гості до своїх. Кримськотатарські родини якраз почали повертатися на рідні землі, і було відомо, що, наприклад, у такому-то селищі, яке розташоване за 3-5 кілометрів від нас, поселилася сім’я. І ми прямували горами до них, зустрічалися, пили каву.

На момент активного повернення кримських татар на історичну батьківщину можна було споглядати такі картинки. Їдеш по дорозі, бачиш автівку з номерами з середньої Азії або з Краснодарського краю, де теж мешкало багато кримських татар. За замовчуванням зупиняєшся, знайомишся. Що ви? Чи маєте, де жити? Якщо немає – забираєш до себе. Радиш будинки, які можна придбати, тому що це було проблемою. Кримських татар не хотіли селити, не брали на роботу – це окрема історія. Але коли люди єднаються, підтримують одне одного, безумовно, у них все складається.

– Отаке єднання – це властиво вашому народу чи набута риса через обставини, коли потрібно підтримувати одне одного?

– Народ, який багато років перебував під загрозою знищення, якщо хоче вижити, має триматися одне одного. Це складова ДНК. Зараз мені важко казати за всіх, бо не перебуваю в Криму, але сподіваюся, що так все і є досі.

– Батькам було важко ухвалити рішення відриватися від місця, де багато років прожили? Які у вас залишилися враження про Ташкент?

– Ташкент – це велике, дуже старе місце. Йому понад дві тисячі років. Кажуть, що зараз він дуже сильно розбудувався. Ми жили за 16 кілометрів від нього, у містечку Янгіюль, яке складалося із депортованих, політичних засланців, ув’язнених на вільному поселенні та власне місцевого населення. Цікава така суміш. Атмосфера доволі сувора, але справедлива. Якщо раптом виникало якесь глузування щодо національності, це дуже жорстко присікалося. Ми всі були людьми, які обпалені владою, – кримські татари, поволзькі німці, далекосхідні корейці, чеченці, інгуші.

Що ще пам’ятаю з того періоду? Багато сонця. У мене було щасливе дитинство. Велика родина, батьки працювали, було, як-то кажуть, і де жити, і що поїсти. Але не думаю, що тато і мама важко ухвалювали рішення про повернення до Криму, бо про мрію повернутися додому я чув кожного дня.

Наприклад, збираєш яблука в саду, а дід каже: "Хороші, але в Криму кращі". Мої обидва діди, повертаючись з фронту Другої світової, звісно, поїхали додому, а їм сказали: "Ваших тут немає, їх депортували, тому що зрадники. І у вас є 24 години, щоб виїхати з Криму, інакше теж посадимо". Вони потім три роки шукали свої сім’ї.

Один із дідів домігся виділення клаптика землі, щоб розбити город. І з того часу жодного дня не працював на державу – така сильна була образа. Осушував болота довкола, носив туди землю, садив дерева. Виростив сад, який по території був як половина футбольного поля. Там було все, окрім бананів (сміється). Яблук було стільки, що вистачало на всю велику родину.

А у батька було чотири брати, сестра, їхні діти – всі мешкали поруч. І всі їхні розмови так чи інакше були пов’язані з Кримом. "Хороші помідори цьогоріч вродили" – "Так, але в Криму кращі". І мені здавалося, що Крим – це суцільний рай на Землі.

– Є місця в Криму, за якими сумуєте? Що б хотіли побачити, коли повернетеся туди?

– Я б дуже хотів потрапити на батьківщину своєї мами – в селище Капсихор. І в Мамашай (зараз – Орловка) – село, де ріс мій батько. А потім потрапити до Ханського палацу в Бахчисараї, згодом – у місто-фортецю Чуфут-Кале. Це мої місця сили.

– Акторка Світлана Косолапова, мама якої мешкає в Криму, розповідала нам в інтерв’ю, що там нині багато чого змінилося. Мовляв, наїхало людей з різних відсталих регіонів Росії, більшість мешканців – зашорені, бояться щось сказати. Однак багато тих, хто чекає Україну, але про це теж говорять пошепки.

– Так і є. З того, що мені відомо, атмосфера така, що не тільки про Україну згадувати заборонено, а взагалі своє невдоволення потрібно тримати при собі, якщо не хочеш потрапити до слідчого ізолятора. А якщо ще про тебе відомо, що ти навіть мовчки, але не підтримуєш так зване повернення Криму до рідної гавані, то тим більше. Про це свідчить і та кількість арештів, які відбуваються майже кожного дня, переважно серед кримських татар, тому що добре відомо, що абсолютною більшістю вони не сприймають цю окупацію і вважають та відчувають себе громадянами України.

Звісно, я пропонував батькам, яких вже, на жаль, немає, виїхати. Вони відповідали: "Сину, ми не для того приїхали, щоб знову виїжджати. Нехай їдуть вони". Моя мама – актриса, але ніколи не працювала за фахом. Я її знімав у своїй картині "Хайтарма" – це була її перша роль. Вона мені довіряла як режисеру, вже на той момент вірила, що її син професіонал (усміхається).

– Розкажіть, будь ласка, трошки про своїх дітей. Де вони зараз?

– Старша донька два роки тому вийшла заміж за кримського татарина, родина якого багато років мешкає у Бельгії. Весілля відбулося в Туреччині для того, щоб я теж зміг приїхати. У мене вже є онука. Син мешкає в Криму, молодша донька – у Польщі.

– Не секрет, що багато хто з українців має родичів у РФ, які в більшості своїй категорично відкидають правду про війну. В нещодавньому інтерв’ю нашому виданню телеведуча Габліелла Массанга зізналася, що її мама, яка мешкає у Москві, вірить не їй, а Скабєєвій з телевізора. Чому так?

– Ви знаєте, там логікою пояснювати щось дуже важко. Тому що як тільки закінчуються аргументи, вмикається: "Все одно це неправда". І для того, щоб якось змінити ситуацію, потрібно дуже багато часу. Я вам наведу такий приклад. Німців після закінчення Другої світової війни примусово возили у місця, де розташовувалися концтабори. Показували документальні стрічки про звірства нацистів. Але при всьому цьому десь до початку 70-х років у Німеччині залишалося дуже багато прихильників Гітлера як державника. А концтабори, на думку його симпатиків, – це "було конче потрібно". А якщо цей аргумент не спрацьовував, то був інший: це неправда, не було ніяких концтаборів. Ну це, як ми чуємо зараз, що не було ніяких звірств у Бучі. Що нам робити? Активно просувати свою культурну політику. І вірити та робити все для того, щоб ті, хто вчиняють ці злочини, розуміли, що кара буде невідворотною.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з провідним актором Театру Франка Олександром Печерицею, який півтора року провів на фронті – про "совок" у головах родичів, нову професію та найважчі моменти на війні.

А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучим та актором Геннадієм Попенком – про відомих колег на фронті й свою роботу в ЗСУ.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!