"З мого оточення лише бабуся розмовляла українською". Аніта Луценко – про перехід на мову, кризу середнього віку та голодний Лондон

Аніта Луценко – фітнес-тренерка, натхненниця здорового способу життя, відома телеведуча, майстер спорту й багаторазова чемпіонка зі спортивної аеробіки. З початку повномасштабного вторгнення знайшла тимчасовий прихисток із дочкою Мією у Великій Британії.

В інтерв’ю OBOZ.UA Аніта Луценко поділилася подробицями свого життя під час війни. Зірка телешоу "Зважені та щасливі" приїхала до Києва презентувати книгу "15 вечорів з Хезер", яку присвятила британці, котра на початку великої війни запросила її з донькою пожити у своєму будинку недалеко від Лондона.

– Аніто, як виникла ідея з книгою?

– Ідея з’явилася як щось дуже особисте. Я просто записувала в замітки, що робить моя нова подруга Хезер щодня, які звички формують її енергію, красу та впевненість у собі у 75 років. Саме стільки їй було на той час, коли ми познайомилися. Згодом зрозуміла, що кількість заміток, інсайтів і рецептів у моєму телефоні вже перевищила всі ліміти. Мені здалося, що цей матеріал заслуговує на те, щоб стати чимось більшим.

На саму книгу пішло дуже багато часу – понад півтора року. Цікаво, що останній розділ дописувався буквально на фінальному етапі, коли видання вже було готове. В цій частині я детально описую всі щоденні ритуали британської подруги: крем для рук на тумбочці біля ліжка, перекуси, її підхід до допомоги іншим, фінансові принципи (на що вона готова витрачати гроші, а на що – ні). Як вона обирає партнерів і підтримує гостроту розуму.

Кожна наша вечеря з Хезер – це окрема тема: ліки, їжа, стиль, чоловіки, сім’я та багато іншого. Наприклад, вона лише у 50 років здобула вищу освіту й усе життя працювала менеджеркою в банку. До роботи ставилася спокійно – для неї це був лише спосіб забезпечити нормальне життя. У Британії є традиція: за благодійний внесок в один фунт можна прийти на роботу в будь-якому вигляді. Для Хезер це була піжама з величезними капцями. Вона вважає, що це був її найкращий робочий день. Гумор, без сумніву, допоміг їй пережити чимало складнощів: два розлучення, втрату друзів і навіть 30-річну відсутність спілкування з матір’ю після того, як у 16 років вона пішла з дому. Головний задум моєї книги – енергія, щастя і натхнення доступні в будь-якому віці.

– Високі підбори, побачення навіть у такому поважному віці – так живуть й інші британки? Чи Хезер – це виняток?

– Хезер особлива не лише для мене – вона вирізняється навіть серед британців. Коли я знайомила її зі своїми британськими подругами, усі без винятку були вражені й черпали від неї уроки та натхнення. Вона – проста, елегантна, дуже емпатична й соціально активна. Вміє майстерно відстоювати свої кордони, роблячи це легко та з гумором. Керує автомобілем з механічною коробкою передач і ніколи не користується навігатором. Водночас вона не виходить із душу без зволожувального крему й досі має такий розмір одягу, що може приміряти навіть свою весільну сукню, яка їй ідеально пасувала в 19 років.

– Цікаво, як ви особисто реагуєте на вікові рубежі? Наприклад, на ті ж 40 років, які виповнилося вам минулого року?

– Як і кожна жінка. Криза середнього віку – це нормальний етап розвитку будь-якої особистості, і я не стала винятком. Це період переосмислення: що я роблю, як живу, що транслюю у світ і як взаємодію з іншими. Для мене це стало своєрідним переходом із "я повинна щось робити" до "я хочу це робити". Це крок від спроби бути ідеальною до життя, в якому головне – бути щасливою. І найважливіше питання зараз для мене – що приносить мені щастя, а що ні. У книзі, до речі, є й мої фотографії – зі зморшками, без професійного макіяжу чи спеціального освітлення, бо я більше не соромлюсь себе. Прийняття себе, своїх бажань і віку – це те, що хотілося передати кожній жінці.

– З початку великої війни ви з дочкою знайшли тимчасовий прихисток за кордоном. Чим став для вас досвід переїзду до Великої Британії? Чим відрізняються англійці від нас?

– Я любила подорожі з юності, бо вони значно розширюють світогляд. У 15 років уже відвідала десять країн. Але коли ти живеш у новій країні, ти бачиш багато такого, чого ніколи не помітиш як турист. Мене дуже вражає соціальна відповідальність британців. Вони змалечку привчені до благодійності: щодня на щось донатять, у магазинах і спортзалах стоять кошики, заповнені товарами для менш забезпечених.

У Британії я особливо помітила, наскільки ми, українці, ближчі до європейців, і водночас наскільки європейці відрізняються від британців буквально в усьому. У них свій унікальний підхід до ввічливості, благодійності та сприйняття інших культур. Наприклад, якщо ви замовите чорний чай, майже гарантовано його принесуть з молоком – це опція за замовчуванням, тож варто встигнути уточнити, що хочете без молока. Ще одна цікава деталь – хліб тут завжди подають з розплавленим шматочком масла зверху.

Ще одне, що мене захоплює в британцях, – їхня культура вдячності. Вони дякують за все, зокрема у вигляді листівок. Магазинів з листівками тут сотні, і вони є на всі можливі випадки життя. А ще водії постійно зупиняються, щоб поступитися одне одному дорогою, і кожен дякує жестом за уважність. Це неймовірно надихає: поступатися своїм маленьким его задля спільного комфорту – це те, що вони роблять щодня.

Британці дуже швидко й нерозбірливо розмовляють, що особливо відчутно в розмові зі старшим поколінням. Воно, до речі, добре пам’ятає війну, розбомблений, голодний і холодний Лондон, і ця пам'ять значною мірою формує їхню ментальність. З несподіваного: не всі в Британії люблять принцесу Діану, але королеву Єлизавету поважали всі без винятку. Її смерть стала національною трагедією – буквально вся країна плакала.

– У своїх соцмережах ви розповідаєте, що всіляко прищеплюєте доньці за кордоном любов до українського, зокрема вона двічі на тиждень займається мовою. Які в неї успіхи?

– Зізнаюся, мій шлях переходу до української мови був не таким легким, як у Мії. Я завжди любила мову, хоча серед мого оточення свого часу лише бабуся розмовляла нею. Я неодноразово намагалася перейти на українську, але через деякий час знову поверталася до звичного. З донькою все склалося набагато легше, хоча перші шість років життя вона говорила здебільшого російською. Мія чудово сприйняла ініціативу перейти в щоденному спілкуванні на українську, і тепер ми спілкуємося виключно рідною мовою. Вона читає, пише, знайома з українськими традиціями, історією регіонів, письменниками та художниками – я вважаю, що ці знання дуже важливі.

– Які успіхи Мії в школі? Хто її друзі? Чи спілкуєтеся ви з українцями?

– Так, я спілкуюся з українцями – це важлива частина мого життя, і я дуже це ціную. Кожна людина – це цілий світ, і мені цікаво спілкуватися з тими, хто вихований, щирий і відкритий.

Моя Мія – чудова дівчинка, і я дуже нею пишаюся. Вона завжди захищає тих, кого ображають, і це свідчить про її доброту й силу характеру. Цікаво, що вона неймовірно здорова у своїх харчових вподобаннях. Це іноді трохи незручно для мене, тому що я не можу просто сказати: "Давай з’їмо піцу чи картоплю фрі", бо вона цього не схвалить. На відміну від мене, Мія не любить шоколад і п’є виключно воду. А я, порівняно з нею, харчуюся "менш чисто": люблю смаколики, сири та ще й посолити щось зайвий раз не відмовлюсь. Як так сталося, що в неї випрацювалися настільки правильні звички, навіть не уявляю.

– Цікаво, з якими міфами щодо схуднення ви стикалися як тренер у розповідях від клієнток?

– Один із найпоширеніших міфів – це переконання, що схуднути можна лише завдяки тренуванням. Насправді це не так. Ви можете тренуватися хоч щодня, але якщо харчування залишається перенасиченим жирним і солодким, бажаного результату у формі та здоров’ї досягти не вдасться. Ще одна помилка – вважати, що кріпатура є показником ефективності тренувань. І, звісно, міф про те, що для гарного вигляду потрібно харчуватися ідеально. Це неправда: їжа має бути смачною, різноманітною та збалансованою, але найголовніше – помірною.

– Чого немає і ніколи не буде у вашому холодильнику?

– У моєму холодильнику немає жодних табу. Усе може бути. Навіть попри те, що я вже більш ніж рік не вживаю алкоголь – і це одне з найкращих рішень у моєму житті, яке позитивно позначилося на моїй шкірі, але у мене завжди є пляшка вина для гостей.

– Не секрет, що через війну багато хто з нас має потребу в психологічній допомозі. На які дуже незвичні кроки ви йшли, аби підтримувати свою психологічну стабільність?

– Понад десять років тому я наважилася на обітницю: 21 день мовчання. Ціль цієї практики – побачити речі такими, якими вони є насправді – без зовнішніх нашарувань. Це досягається за допомогою самоспостереження, накопичення енергії замість її витрати на розмови та безкінечне поглинання інформації. Цей досвід допоміг мені усвідомити цінність спілкування. Ти починаєш розуміти, наскільки важливі слова: вони можуть надихати, підтримувати, а можуть і опустити, загасити полум’я в людині.

– Чи підтримуєте ви дружні стосунки з тренерами проєкту "Зважені та щасливі" Іраклі Макацарією та Мариною Боржемською?

– Ми не переписуємося регулярно, але між нами залишаються теплі стосунки. Якщо ми зустрінемося, обов’язково обіймемося, і буде багато тем для розмови, повних теплоти й цікавості. Таких людей у житті дуже цінно мати.

– Що вам за кордоном нагадує про Україну?

– У мене є маленький український магазинчик, де я купую гречку, капусту й квашені помідори – такий побутовий ритуал кожного разу мене подумки повертає в Київ. Я живу думками в Україні, створюю та поширюю контент українською, спілкуюсь і ділюсь інформацією про нашу країну. Зароблені кошти доначу й сподіваюсь, що скоро зможу повернутися. Раз на два місяці я стовідсотково буваю вдома, мабуть, найбільш міцно сплю саме тут.

– Як змінилася країна, на ваш погляд, за час війни?

– Я помітила, що на дорогах стало значно менше машин. Мені подобається, що з’явилося електронне паркування замість паркувальників, в яких невідомо куди йшли гроші. Щодо самих людей, то вони стали більш вразливими. Ще помітила, що багато хто використовує алкоголь як своєрідну анестезію. Сподіваюся, що ця тенденція – вимушена й тимчасова. Ще з моїх спостережень: усі вірять у краще, і відчувається, що єдність стала сильнішою. Хоча й нервів стало більше.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з наймолодшою зіркою "Спіймати Кайдаша" Дариною Фединою – про хейт через серіал, несприйняття Києва та свою сім’ю.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!