"Я не можу плакати сім днів на тиждень". Роман Луцький – про "Солодку Дарусю", повістку в ТЦК і таємний бік зйомок у кіно

Роман Луцький – відомий актор і заслужений артист України. Якщо до 2013 року від нього фанатіли мешканки Івано-Франківська, де він служить у місцевому драмтеатрі, то сьогодні цього секс-символа та "українського Бреда Пітта" знає вся країна.

Відео дня

Зірка фільмів "Параджанов", "Сторожова застава", "Секс і нічого особистого" Роман Луцький дав ексклюзивне інтерв'ю OBOZ.UA, в якому розповів, чому був готовий до повномасштабного вторгнення Росії, з якими труднощами зіткнувся при підготовці до ролі військовополоненого у кінострічці "Відблиск" та що допомогло вжитися в образ. Артист також пояснив, чому за півтора тижня вже двічі проходив ВЛК, і поділився секретом подружнього щастя.

– Романе, дякую, що без проблем погодилися на інтерв'ю! До прикладу, кілька місяців тому ваш колега по Івано-Франківському драмтеатру перескерував мене до своєї менеджерки узгоджувати питання, з якою ми так і не домовилися. Вам вдається справлятися без особистого помічника?

– Якби в нас у країні не було війни, то можливо, менеджер і був би потрібний. Зараз я не знаю, чи це актуально. Хіба якщо нарощувати темпи, зніматися в серіалах, не виходити з телевізора, тоді потрібен помічник, який би займався організацією. Я без менеджера, і це трошки хаотично, ви самі бачите (сміється).

– Так, зате у нас із вами "живе" спілкування, а не коли журналісту пропонують висилати запитання на узгодження... Ми перенесли нашу розмову на обідній час через ваш ранковий виклик до військового комісаріату (військкомату). Можете розповісти детальніше?

– Я був на повторній ВЛК (військово-лікарська комісія), оновлював свої дані, хоча десь півтора тижня тому пройшов комісію, але прийшла повістка по місцю роботи, що вдруге викликають до військкомату. Виявляється, знову на ВЛК! Уже на місці з'ясував, що трапилася помилка, мабуть, не узгодили між кабінетами чи не встигли дописати, а розпорядження вже було, я пояснив – і мене відпустили без повторного огляду.

– Розкажіть, а з чого почалася ваша кінокар'єра? Ваші театральні роботи хтось запримітив чи самі шукали шляхи "пробитися до світу кіно"?

– Ще під час навчання в університеті я хотів потрапити в кіно, коли це здавалося майже нереальним. Я йшов до інтернет-кафе, шукав кастинги в соціальних мережах, реєструвався...

Здається, у 2010 році запускався фільм "Брати. Остання сповідь", і кастинг-директорка шукала акторів, здебільшого з заходу України. Потім, коли робив проби вже в Києві, мені запропонували пройти кастинг на ще один фільм – "Параджанов", куди я успішно потрапив. Так склалося, що моя кінокар'єра почалася з двох повних метрів.

– Раніше ви казали, що досить прискіпливо обирали свої ролі, бо бажали, щоб ім'я Роман Луцький асоціювалося у глядачів з якістю, тобто це мав бути фільм, вартий уваги. Чи змінилися ваші погляди з повномасштабним вторгненням в Україну, коли роботи й, відповідно, доходу, поменшало?

– В акторів завжди є спокуса, потреба – зніматися побільше. Я буду говорити за себе. Зрозуміло, що це додатковий заробіток, та іноді виникає внутрішній діалог – піти чи не піти, записати чи ні, а якщо пройду, то що робити далі?

До повномасштабного вторгнення було якось зрозуміліше, можна було збудувати кар'єру. Я знімався не лише в Україні, але й за кордоном, а зараз із виїздом складно, тому не можу стверджувати категорично, бо якщо чекати на хороше кіно – то це не володіти ситуацією, бути в стані очікування. А якщо хороше кіно буде раз у п'ять-десять років? Тому відповідаючи на запитання, скажу, що дотримуюсь, але сумніви іноді бувають.

– Яким вам запам'ятався день 24 лютого 2022 року? Чи думали, що Росія справді розпочне повномасштабне вторгнення в Україну?

– Ще коли росіяни почали стягувати війська та зброю до нашого кордону восени 2021 року, коли накопичилася критична маса цього всього, то виникло запитання –для чого вони це робили? Щоб полякати? Це занадто дорого...

Десь за два-три дні до нападу я внутрішньо відчував, що щось відбудеться, тобто це не стало для мене несподіванкою. Я навіть допускав, що вторгнення відбудеться 23 лютого, але думав, що вони (росіяни) понапиваються в цей день і почнуть вже наступного дня.

Та хоча для мене це й було очікуваним, звісно, що все одно був шок, бо внутрішньо все-таки залишалася надія, щоб сказати собі –ок, я помилився.

Зранку того дня ми зібрали з дружиною речі, відвезли нашого сина в село до моїх батьків і повернулися до Івано-Франківська, бо потрібно було допомагати.

– У травні цьогоріч у кінотеатрах відбулася прем'єра фільму "Відблиск" режисера Валентина Васяновича, де ви зіграли головну роль, який увійшов до основної конкурсної програми на здобуття "Золотого лева" 78-го Венеційського кінофестивалю у 2021 році. Якими були відчуття та чи сподіваєтеся взяти участь у фестивалях такого рівня в майбутньому?

– Я не можу сказати, що це була несподіванка, але, пригадую, була дуже приємна хвилина, коли оголошували онлайн, хто ввійде до конкурсної програми.

Знаєте, це "не впало раптово з неба". Ми знали, що будемо подаватися, ми подалися, ми вболівали та відчували, що за цей фільм має дуже багато шансів – так і сталося!

Звісно, що сподіваюсь! Ба більше, зовсім скоро український фільм за моєю участю – "Медовий місяць" – побачать на кінофестивалі у Венеції, а також відбудеться світова прем'єра фільму "Під вулканом" польського виробництва у Торонто.

– Можете назвати роль цивільного, а згодом – військового хірурга, який потрапляє до російського полону, тоді повертається додому за обміном і по-новому вчиться бути людиною, батьком та чоловіком, – найважчою?

– Взагалі не можу навіть добрати слів, щоб передати, наскільки класно було працювати з режисером Валентином Васяновичем! Щодо ролі, то вона була складна. Звісно, я не був у полоні, тому потрібні були консультанти. Консультувався навіть у медсестер, які працювали в реабілітаційному центрі та розповідали про колишніх полонених, як вони ходили, опустивши голову в підлогу...

Це все, звісно, пригнічувало, але допомагало доторкнутися до того стану. Бо в ізоляції інший вид страху, ти там зовсім не знаєш, що буде далі. Я ізолювався у квартирі, виходив лише на репетиції та зйомки, був увесь час "у матеріалі" – переглядав відео, інтерв'ю з військовими після полону, читав літературу.

– Що це була за література?

– "Я змішаю твою кров з вугіллям" Олександра Михеда, "Світлий шлях": історія одного концтабору Станіслава Асєєва, також купував різну літературу, потрібну для ролі, – про війну, про полон із 2014 року. До прикладу, коли б'ють електричним струмом, як він проходить, що відчуваєш, які м'язи стягує, чи можеш кричати, бо є певні нюанси, коли іноді не можеш кричати від того, що струм спазмує зв'язки. Тому все, що глядач побачить у фільмі, не вигадано для більшого драматизму.

– А пригадуєте, як відреагували на звання заслуженого артиста України у 2018 році та коли за різними рейтингами входили до топ-10 найсексуальніших і топ-15 найпопулярніших українських акторів?

– Ну, як відреагував? Дали звання – то добре! (усміхається) Але пригадую, як це було. Я був на зйомках фільму "Секс і нічого особистого" в компанії оголених танцівниць. Вони першими мене привітали з заслуженим артистом України! (сміється)

А за рейтинг... Звісно, що приємно, коли про тебе пишуть, але, якщо чесно, був здивований.

– Цікавий факт, що саме на третьому курсі навчання у студентів відбувається певна трансформація – одні міняють курс, інші все ж закінчують університет заради диплома для батьків, та зрештою обирають свій шлях. Як гадаєте, чому усвідомлення приходить саме в цей період? От ви в юності мріяли стати художником і вступили на режисерський факультет. На третьому курсі перейшли на акторський, до видатного, у майбутньому, режисера та художнього керівника драмтеатру – Ростислава Держипільського.

– Уявімо, що я б себе не знайшов, закінчив би спеціальність, яка б мені не знадобилась і не приносила задоволення, то що тоді, з того диплома? А так добре, що я в процесі, у тому самому університеті, знайшов себе. Хоча до того акторство видавалось мені залежною роботою, і мені це не дуже подобалося.

Щодо конкретного віку, то мені здається, що це не про містику, а просто готовність людини, ну це біологія. Звісно, бувають випадки, коли людина з дитинства знає, ким хоче бути в дорослому житті. До прикладу, я не був упевнений, навіть просив у батьків рік зачекати, але якось усе понеслося так, як мало бути.

– Чи будете підтримувати вибір професії вашого сина, коли виросте, навіть якщо він не збігатиметься з вашими вподобаннями?

– Обов'язково, бо все-таки це його вибір. Якщо він запитає поради, то так, але "натягувати" на нього щось своє, нереалізоване, я не буду. Моя знайома, з якою разом навчалися, казала, що закінчує університет, віддає мамі диплом, а далі вступає туди, куди хоче вона. Або, коли я навчався, в тренді були юристи, економісти, ну і медакадемія, то пам'ятаю цих юристів-економістів із Прикарпатського (Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. – Ред.) – це страшна картина. Тому що обере мій син – то його. Звісно, як батько спонукатиму, щоб здобув освіту, підтримуватиму, допомагатиму, але свій вибір хоче – зробить після школи, а ні – пізніше. Це його життя.

– Ви з дружиною разом уже дуже багато років. Поділіться секретом подружнього щастя?

– Кожен має бути реалізованим. Ось це, мабуть, секрет. Один за одного не тягнеться, не відтягує, в кожного є своя робота, своя дорога. А побутові конфлікти, сварки – це нормально. Біда, якщо їх немає, мені здається.

– А як роками грати ті самі ролі з однаковими партнерами? До прикладу, "Солодка Даруся" (за романом письменниці Марії Матіос), з успіхом іде вже понад 15 років! Немає внутрішнього вигорання чи навпаки – завчені ролі даються "за інерцією"?

– Іноді справді, буває, що "заносить" за інерцією, тому що актори – це також люди. Я – людина, і мені не завжди хочеться грати. Є таке. Але тут у дію вступає техніка – це те, чого тебе навчали. До прикладу, ти не можеш вичавити із себе сльозу сім днів на тиждень, все одно, в тебе є свій настрій, свої справи, проблеми, які також впливають на якість виконання ролі.

Є різні методики, як досягнути того чи іншого стану, бо глядачам твоє приватне життя нецікаве –вони купили продукт, а я як професійний актор маю їм цей продукт дати. Тому вибір у мене невеликий – я можу зіграти погано або добре. Це можна зробити або завдяки таланту або, якщо сьогодні не твій день, то за допомогою техніки. І якщо ти добре нею володієш, то глядачі нічого не помітять. Це і є специфіка акторської роботи. Я, наприклад, намагаюся шукати якісь нові нюанси, якщо вона грається вже 10 чи 15 років. Іноді нічого не шукаю, іноді просто виходжу і граю.

Та все-таки я люблю щось більш динамічне, як у кіно – ти приходиш, у тебе завжди новий колектив, нові тексти, і після зйомок з'являється відчуття закритого гештальту. Елементарна внутрішня винагорода та спокій. А коли виходить прем'єра, то на 100% завершуєш.

У театрі, у виставах, такого нема. Тому не можу сказати, що завжди отримую величезну насолоду, що біжу на виставу. А іноді, знаєте, хочеться виходити на сцену! Думаю, от "Дарусю" 15 років граю, а зіграв би ще –такий настрій сьогодні, такий настрій (усміхається)!

– Раніше Івано-Франківський академічний музично-драматичний театр імені Івана Франка багато гастролював Європою та за океаном. А як зараз?

–Є гастролі. Нещодавно відіграли виставу "Дзяди" на основі поеми Адама Міцкевича на фестивалі в Катовіце (Польща). До цього колектив їздив у Румунію. У нас хороша історія в театрі – ми виїжджаємо та повертаємося.

– З ким із режисерів мріяли б попрацювати?

–Знаєте, не хочеться когось виділяти – хочу з тим, тим і тим. Бо насправді класних режисерів дуже багато, хочеться працювати з хорошими, іменитими, бо це дає знак якості – з нимиити завжди береш щось для себе й зростаєш як актор.

За минулий сезон я двічі працював із польською режисеркою Маєю Клечевською над виставою "Дзяди" і ще раз переконався, що це моя на 100% режисерка. Працював з Іваном Уривським, про якого мріє кожен актор, і мені це вдалося. Співпрацював із литовським режисером Йокубасом Бразісом. Це я до того, що в мене минулий рік був плідний на дуже крутих режисерів, хотілося б так і надалі.

– Яким є Роман Луцький за межами сцени та коли вимикається камера?

–От такий, як я зараз (усміхається). Але, звісно, що для всіх по-різному – для когось добрий, для когось злий. Себе вважаю непоганою людиною, щоправда, зі своїми приколами! Тільки давайте не списувати це на самозакоханість. Я абсолютно тверезо себе оцінюю, вже немає часу на якісь сумніви, прибідняння чи скромність (сміється).

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з Павлом Алдошиним – актором, який не відчуває ненависті до ворога: про російську мову на фронті, "ракову пухлину" України та зрадників із рідного Генічеська.

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з актором Богданом Бенюком – про воїнів ЗСУ, Володимира Зеленського й те, чому російськомовних українців потрібно називати загарбниками.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!