"У мене не буде пенсії". Надія Матвєєва – про нову професію, сімейну драму та найдорожче, що залишилося в Криму

Ведуча телеканалу СТБ Надія Матвєєва (проєкти "Все буде добре", "Неймовірна правда про зірок", "Щасливі за сім днів", "Позивний Надія") стала студенткою – здобуває професію психологині. В інтерв’ю OBOZ.UA Матвєєва не приховує сподівань, що з часом ця спеціальність стане її основною.

Телеведуча також розповіла про стосунки з рідними під час війни. Та пояснила, чому зараз уникає запитань про близьких – коханого чоловіка, який молодший на 20 років, і дорослого сина.

– Надіє, де вас застало вторгнення? Як ви пережили перші дні?

– У мене спрацював якийсь величезний захисний механізм під назвою "Все буде добре". Це і моє життєве гасло, і назва програми, яку вела багато років на СТБ. Згадую перші дні... Вибачте, якщо буду плакати... Коли ходила з собакою біля свого будинку і всім подругам повторювала: "Все буде добре, все буде добре" (довго мовчить). І людям, яких зустрічала, казала: "Все буде добре". Зараз, коли вже минуло два роки, я розумію, що це було, можливо, якесь безглуздя з мого боку, але не жалкую, вірю, що комусь хоч на хвилинку тоді стало легше.

Далі зосереджено займалася тим, чим потрібно було: запаслася ліками (моя мама – гіпертонік), подбала про харчі. Я стояла, як і всі, в довжелезних чергах, бачила обличчя – схвильовані, налякані. І разом з тим такі вперті, мовляв, зможемо, будемо жити. От такі в мене відчуття перших днів. Зараз я мамі кажу: бачиш, тепер і ти, і я розуміємо, що стоїть за словами "головне, щоб не було війни". Але, з іншого боку, те, як українці проживають війну, – це вражаюче.

Минула вже друга зима, яка могла бути ще страшнішою, ніж перша. Однак ми пройшли її, дякуючи службам з надзвичайних ситуацій, енергетикам, які працювали під обстрілами, під постійними тривогами. Я часто з вікна спостерігаю за нашими двірниками. Це чоловік і жінка, які кожного дня метуть, гребуть, чистять. І коли викидаю сміття, думаю: боже, в країні війна, а все налагоджено. Люди начебто просто роблять свою роботу, а насправді разом – потужну справу.

Або, наприклад, Ірпінь – героїчне невеличке місто, яке дуже постраждало під час оборони Київської області. Коли зараз там буваю, бачу людей, у яких зруйновані домівки, а вони самотужки метуть, прибирають, відновлюють, усвідомлюючи, що знов може прилетіти. Оце Україна і оце українці.

– Ваша мама – жителька Ірпеня. Зараз вона мешкає з вами?

– Повернулася до себе одразу після деокупації. Я просила почекати, але: хочу додому. Коли заїхала, в будинку ще не було ні газу, ні нормального водопостачання. І це теж приклад, як сусіди згуртувалися, допомагали одне одному. Коли сталися блекаути, разом придбали генератор. Чоловіки провели до кожної квартири живлення, щоб по черзі одним генератором підключати газові котли, аби не перемерзли труби.

– Вам вдалося вивезти її в перші дні вторгнення?

– Ні, вона категорично відмовлялася. І тут треба звернути увагу на важливий нюанс. Є таке поняття в психології, як регрес літніх людей. Під час стресу їхнє мислення може перетворитися на дитяче. Згадайте історії немолодих людей, які казали: нікуди не поїду. І їхні діти ніяк не могли на це вплинути. І є куди виїхати, як-от у мене було. А мама: не поїду. Мені вдалося її вмовити за день до того, як зруйнували міст… Потім, коли стрес трохи минув, казала: яка ж була дурна! Вона пояснювала, що через нервування не усвідомлювала небезпеки. Отак мозок сприйняв страшний стрес.

– Так сталося, що вам довелося не один раз залишати влаштоване життя і починати спочатку. Що б ви порадили людям, які зараз проходять подібний шлях?

– Мені важко щось порадити, тому що коли я виїжджала з Криму, це було пов’язано з навчанням. З Кременчука, тому що в мене з'явилися професійні можливості у Києві. Це був свідомий вибір у мирний час, а зараз війна. Які слова знайти, щоб підтримати людину, яка втратила будинок, рідних? Я можу тільки сказати, що кожен має право прожити горе так, як може це робити, зі своєю швидкістю. Не треба вимагати від себе: я маю терміново опанувати себе.

У мене є знайома, яка дуже багато робить для країни. В Україні в неї не залишилося нічого, знайшла тимчасовий прихисток у Великій Британії. І переживає страшне почуття провини, бо, як їй здається, недостатньо допомагає. Зараз вона прийшла до усвідомлення, що їй не вистачає доброго ставлення до себе. Пильнуйте за собою, щоб не сталося руйнування. Тому що є період, коли горюємо, а є, коли повертаємося до життя. Багато людей жаліються на те, що ніби завмерли. І на цьому тлі вже забули, як радіти по-справжньому. Болючі емоції швидше і легше проявляються – ми так створені. А от емоції радості можемо не помічати, тому треба давати собі завдання фокусуватися на них. Плекайте маленькі паростки радості. Ранкова чашка кави – прекрасно. Пташки співають за вікном – чудово.

– Надю, у вас був період у житті, коли ви мешкали в Москві.

– Я закінчила школу в 1986 році. Планувала вчитися в Києві, навіть приїздила сюди, приходила до університету Шевченка, закохалася в його червоні стіни. Але сталася катастрофа на ЧАЕС. І було ухвалено рішення, що поїду до Москви. Склала перший екзамен на "відмінно", і оскільки закінчила школу з золотою медаллю, мене зразу зарахували. В інституті я вийшла заміж – мій чоловік із Горішніх Плавнів. І ми повернулися в Україну.

Цікаво, що під час навчання мене ідентифікували як студентку з України. Крим – це було "з України". Стався лише один неприємний випадок, який згадую. Я запросила на весілля подругу, однокурсницю, яка родом з російського Орла. І вона сказала, дослівно: "В Україну? Я не поїду!" Для мене це стало образою. Мабуть, таке ставлення було у них завжди. Але нічого не з'ясовувала – просто припинила спілкування. А оскільки переїхала одразу з чоловіком в Україну, то і зв'язки всі обірвалися.

Знаєте, я неймовірно вдячна долі, що моє життя склалося саме так. Що мене оточують люди, з якими маю міцне спілкування. Є декілька людей, яким принаймні на день народження або під час зустрічі завжди кажу: вдячна вам на все життя. Це моя подруга, яка запросила свого часу до Києва, це і Володимир Бородянський, колишній керівник СТБ. Загалом працюю в ЗМІ вже 27 років, тобто половину свого життя. У мене великий досвід, але канал СТБ, коли прийшла сюди, – це було щось надвелике. Я вдячна, що мені довірили "Все буде добре". В моєму професіональному житті, можливо, це найкращий проєкт. З одного боку – він масштабний (над ним працювало близько 200 осіб), а з іншого – корисний у своїй доброті. Вдячна, що одного дня наважилася зібратися з силами і звернутися до керівництва по матеріальну допомогу. І мені виділили безпроцентну позику на житло. Я купила двокімнатну квартиру в 52 метри, яку дуже люблю. Коли згадую себе дівчинкою зі звичайної робочої родини, думаю: хіба могла вона мріяти тоді, що так складеться?

Під час війни я неодноразово собі повторювала, особливо коли було важко: ти жива. Мамі нещодавно казала: два роки війни, стільки жахів, а ми живі, можемо розмовляти. Дуже важливо зараз підтримувати одне одного, бачимо ж, як багато відбувається непорозумінь між близькими, розлучень, втрачаються зв’язки з родичами.

– В одному з інтерв'ю ви розповідали, що відбувся розлом у стосунках з мамою через те, що вона не сприймала вашого коханого, який молодший на 20 років.

– Так, це важливий момент у моєму житті, тому що я усвідомила, будучи дорослою вже людиною, що в мене своєчасно не відбулася сепарація – відділення дитини від батьків. Якщо подивитися мої інтерв'ю, які давала від початку свого публічного життя, завжди говорила, що моя найкраща подруга – мама. Людина, з якою раджуся, – мама. І для мене це було природним процесом. І це дійсно класно. Але деякою мірою – пастка, тому моя мама, яка живе одна, після розлучення з татом не мала більше стосунків, у певний момент свого життя стала сприймати моє життя як своє. І їй потрібно було включатися у все.

І от через конфлікт, непорозуміння я усвідомила, що в якихось моментах маю захищати маму від новин. Вибірково давати їй інформацію. Було важко, якийсь час вона навіть відмовлялася зі мною розмовляти. Я періодично просто дзвонила, перевіряла, чи хоче мама повернути наші добрі стосунки. І в якийсь момент це сталося. Свого часу вона пережила онкологію, і зараз потрібно постійно перевіряти стан здоров'я. Ми поїхали під Чернівці, там є медичний заклад при монастирі. І там відбулося диво – мамине серце відтануло. І з того часу в нас почалося нове, я би сказала більш доросле спілкування. Я вдячна мамі, бо вона знайшла в собі сили прийняти мою позицію.

– Чи підтримуєте ви зараз зв’язки з рідними та друзями з Криму?

– Так сталося, що з родичами, які там залишилися, ми давно не спілкувалися близько. А коли померла родичка, з якою підтримували зв'язок (а це сталося задовго до великої війни), то все обірвалося остаточно. Маму я перевезла ближче до себе. І щастя, що зробила це вчасно. У Криму в мене залишилися тільки могили дідуся з бабусею і тата.

З однокласниками… Скажу, як є. Коли закінчила школу, поїхала з Керчі, більше з ними не спілкувалася. Один раз була на зустрічі випускників – і все. Якось мені вже було не дуже цікаво. Розумієте, дружба та навіть стосунки з родичами – це має бути через близькі погляди на життя, спільні цінності. Я знаю, що є родини, у яких дуже тісні стосунки. З повагою до цього ставлюся, але в мене в житті не так. Я як людина без коріння, виходить… Але подивимося, як буду про це думати, коли стану більш старшою. Зараз – так.

– А є місця в Криму, за якими сумуєте? Що би хотіли побачити, коли повернетеся туди?

– Сподіваюся, що ми всі приїдемо туди, до улюблених місць. Я пам'ятаю вулиці Керчі, де провела дитинство. Наш будинок був так розташований, що з балкона видно море. В дитинстві любила бувати там сама. Навіть моменти пам'ятаю, коли пливу і співаю щось. А співаю я погано – не для людей, для себе (сміється). Але продовжувала виводити голосно – і так мені було добре. Зрозуміло, що таке хочеться повернути. Це емоційний стан, з яким сумую. Знаєте, я навіть уявити не можу, як радітиму, коли повернуся в український Крим.

– Ви не приховуєте факту, що в паспорті ваше ім’я – Людмила. Хто вас так зараз називає?

– Давно не чула такого звертання. Зміна імені сталася, коли приїхала до Києва. Моє публічне ім'я на радіо, де працювала, було Надія. І всім людям, з якими знайомилася, так представлялася, щоб не пояснювати. А зараз для мене це вже настільки природно, що сама себе, внутрішньо, називаю саме так.

Єдине, в мене був період під час війни, коли зверталася до психолога, який підмітив, що в мене немає з'єднання з собою маленькою. А коли в стресі ми живемо через проблеми, боротьбу, наша "внутрішня дитина" допомагає відчувати радість. А вона ж у мене "Людочка". Після того сеансу у психолога я йшла додому і плакала, згадувала її, яка вона життєрадісна була. Незважаючи на те, що бачила в родині не дуже радісні речі.

Я інколи замислююся над тим, що якби мені в дитячі роки не було так важко (а я не могла впливати на шкідливі звички тата), то, можливо, не було б мене зараз такої загартованої. Але я пробачила татові. З часом зрозуміла, що він прожив життя, яке зміг. Алкоголізм – це хвороба, в якийсь момент батько вже не міг з цим впоратися. Але я точно знаю, що він мене любив, як умів. Так, я його пробачила.

– А скажіть, будь ласка, чому ви зараз відмовляєтеся говорити в інтерв'ю про особисте – сина та коханого чоловіка?

– Мої близькі – дорослі люди. І вони мають право хотіти, щоб я говорила про них, або навпаки. Інакше – ні. Це як ми з вами зараз спілкуємося, а потім піду і почну комусь без вашого дозволу про вас розповідати. Мені близькі кажуть: можна спокійно жити і не обговорювати мене? От з цього я виходжу: життя інших людей не є моєю власністю.

– Дозвольте зробити комплімент: ви маєте дуже гарний вигляд. У чому секрет?

– Cтосовно генетики, не можу сказати, що родичі передали мені спадковість, з якою можу розслабитися. І я завжди віддаю шану в цьому сенсі проєкту "Все буде добре", ведучого якою була. Там щоденно давалися якісь цікаві поради. Я щось пробувала, бачила результат, і поступово це ставало звичкою. Поділюся двома секретами. Перше – не забуваю зранку випивати води, бажано – побільше. І протягом дня не забуваю про воду. Друге – довгі прогулянки. За це я завдячую своїм собакам, з якими хочеш-не-хочеш, а треба гуляти. Але я й сама дуже люблю ходити пішки. Зараз професійні лікарі вже кажуть, що за світовими протоколами ходьба – це ліки. Фізична активність впливає і на здоров'я, і на самопочуття, і на стан психіки.

– Ви захоплюєтеся психологію і здобуваєте професію за цим фахом. Сісти за парту після 50 було важко?

– Професійно я коуч, маю сертифікат за стандартами ICF. Пройшла навчання в Українському міжнародному коучинговому університеті CoachingUp. А для того, щоб посилити базу, вступила до університету Григорія Сковороди в Переяславі, там дуже потужна психологічна кафедра. Зараз у процесі написання магістерської роботи про емоційний інтелект. Буду дипломованою практичною психологинею. Мрію, що колись ця професія стане основною.

В якийсь час я усвідомила, можливо, ви теж це відчуваєте, що для сучасних жінок моменту, коли ми припинимо працювати, так званої пенсії, найімовірніше, не буде. От дивіться, жінка хоче бути здоровою, енергійною, мати гарний вигляд, так? Для цього логічно, що чим старшими ми ставатимемо, тим більше маємо вкладатися в здоров'я, емоції – цікаві справи, подорожі. Зараз я кажу більше про мирний час, але в час війни теж надважливо дбати про емоційний стан. А для цього потрібні сили, енергія і гроші. Виходить, я маю і далі, щоб себе забезпечувати, працювати, розвиватися – і так без кінця.

Не лукавитиму, інколи виникає в голові запитання: а коли ж відпочину? І тоді з'являється сенс робити життя настільки цікавим, щоб робота не сприймалася як тягар. От в процесі цього я і перебуваю. І коучинг, і психологія – це про те, що дає відчуття щастя.

Друге питання: де для цього всього знаходити час? Плюс, що в мене вже немає малих дітей, бо пройшла цей етап, але є телебачення, громадська діяльність, волонтерство, коучинг. А ще треба знайти ресурс на навчання. І час, і дисципліну, яка кульгає, тому що у постійному стресі, в якому перебуваємо, мозок намагається відкинути будь-яке навантаження. Основна енергія йде на те, щоб пережити війну. І на інші справи організм не залишає багато ресурсу.

– До великої війни у вас була собака, а зараз, як видно з фото в Іnstagram, дві.

– Собак люблю з дитинства. Семі з'явилася в мене під час карантину – знала, що буду менше працювати, а значить, залишиться більше часу для тварини. А вже після вторгнення познайомилася у ветеринарній клініці з Люсі. Всю в ранах собаку знайшов військовий і врятував. Я вирішила взяти тварину на перетримку і знайти їй родину.

Зараз йде останній фінал нашого життя разом – зроблено щеплення, стерилізацію, зібрано всі документи, знайдено родину і наприкінці березня (дасть Боже, все складеться!) я повезу Люсі в Німеччину. До українців, які вирішили її взяти. В житті Люсіньки виходить так: спочатку її долею опікувався військовий, потім ветеринари клініки, згодом – телеведуча, і потім – українська родина за кордоном. Розлучатися буле важко, що казати. Іноді навіть уявляю той момент, коли повертаюся без неї. Поплачу, звичайно, але потім за неї порадію. Оскільки в Європі високий рівень пошани до тварин, там є певні правила, обов'язки до господарів створювати належні умови, то те, що потрапить Люсі за кордон, – це добре. Сподіваюся, на неї чекає щасливе життя.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з відомим українським телеведучим Костянтином Грубичем – про колег-втікачів, колишню дружбу з Данилком та причини шаленої популярності Марченко.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!