Самотній творець: заборонені вистави, особисте життя і цікаві факти про Романа Віктюка

Романа Віктюка не стало 17 листопада 2020 року. Знаменитий режисер, педагог і новатор – осягнути його мистецтво було "справою не для всіх". На його спектаклі шикувалися черги, а світ намагався "зловити" потік майстра, щоб зрозуміти.

Творчий шлях метра зі Львова на московські підмостки, нагороди і головні досягнення, епатаж і популярність Романа Віктюка – усе в матеріалі OBOZREVATEL.

Зі Львова – в Москву: початок творчого шляху Романа Віктюка

Роман Віктюк народився 28 жовтня 1936 року у Львові, який ще тоді перебував під владою Польщі. Батьки Романа були простими вчителями. Війну хлопчик запам'ятав погано, але до кінця життя згадував бомбардування і труднощі. Але жодні світові катаклізми не змогли перебити любов майбутнього режисера до творчості: з дитинства Віктюк виявляв інтерес до літератури та лицедійства, у школі брав участь у гуртку самодіяльності, до того ж відразу визначився, що йому найцікавіше перебувати в залі для глядачів і в кріслі режисера.

У 1952 році 16-річним підлітком Роман Віктюк починає навчання в ДІТІСі, потрапивши туди з першого разу на курс Василя і Марії Орлових. Юний студент був наймолодшим, але одним із найбільш перспективних на курсі, а серед вчителів були легендарні Юрій Завадський та Анатолій Ефрос.

Після закінчення ДІТІСу Роман Віктюк повернувся до Львова, куди його відправили "за рознарядкою", де працював у Львівському театрі юного глядача. Потім одночасно режисер почав співпрацювати з київськими театрами, а в 1960 році відправився в Калінін (Твер) і звідти – в Вільнюс, де продовжив роботу в Литовському російському драматичному театрі. Тут Віктюк став провідним режисером у 1970-74-х роках.

Литва і Москва: перша слава режисера

Працюючи в Литовському російському театрі, Віктюк уперше в СРСР поставив п'єсу Пітера Шеффера "Чорна комедія" в 1971 році, драму Юліуша Словацького "Марія Стюарт", в перекладі Бориса Пастернака. Крім іноземних авторів, Віктюк також ставив і сучасних драматургів – наприклад, із успіхом пройшла прем'єра спектаклю за п'єсою Рощина "Валентин і Валентина" 1971 року, "З коханими не розлучайтеся" Володіна та інших.

У середині 1970-х Роман Віктюк виїжджає до Москви і починає роботу в театрі ім. Моссовєта, але в Вільнюс він ще приїжджає в 1988 році на запрошення керівництва, щоб поставити спектакль "Уроки музики" Петрушевської та "Майстер і Маргариту" за Булгаковим. У столичному театрі Віктюк ставить "Царську охоту" і "Вечірнє світло". Потім режисер став співпрацювати з МХАТом, де став режисером "Украдене щастя" та "Чоловік і дружина знімуть кімнату", а також низку інших вистав.

Потім режисер працював у театрі ім. Вахтангова, Одеському російському академічному драматичному театрі, Театру естради і знову відправився в Прибалтику, де в Талліннському театрі також поставив "Майстер і Маргариту" та "Бульвар Сан-Сет".

До самого розпаду Радянського Союзу знаменитий режисер працював у безлічі провідних театрів країни – "Сатирикон", "Современник", Театр Естради і інших.

Від антрепризи до амфітеатру: Театр Романа Віктюка – справа життя майстра

Роман Віктюк був одним із небагатьох радянських діячів мистецтва, хто виграв від розпаду Радянського Союзу. У 1991 році майстер відкрив власний театр, який спочатку не мав сцени. Антрепризний театр виступав у різних містах із яскравим прем'єрним спектаклем "Мадам Батерфляй" із Сергієм Маковецьким.

За п'ять років, в 1996 році, Театр Романа Віктюка отримав власне приміщення на Строминці, яке було колишнім Будинком культури. Незважаючи на те, що в будівлі були проблеми з опаленням, ще воно вимагало ремонту, театр продовжував діяти, а за два роки Віктюк поставив 18 вистав, які гралися не тільки на "рідний" сцені, а й стали хітами в багатьох містах і країнах.

У театрі йшли вистави: "Служниці", Ж. Жене (1991), "Лоліта" (за романом В. Набокова) (1992), "Двоє на гойдалках" за п'єсою У. Гібсона (1992), "Рогатка "(1993) і" Полонез Огінського Н. Коляди "(1994), "Філософія в будуарі" за діалогами де Сада (1996), "Осінні скрипки І. Сургучова"(1997), "Повії" Н. Манфреді" (1997 ), "Саломея" Уайльда (1998), "Заводний апельсин" за романом Берджесса (1999) та інші.

1997 року Віктюк отримав премію Інституту італійської драми і став першим іноземним режисером, який удостоївся цієї нагороди. Також у скарбничці метра – "Київська пектораль", театральна премія "Maratea" Центру європейської драматургії. У 2015 році Театр Віктюка пережив серйозну реконструкцію, але вже в 2016 знову відкрив свої двері для глядачів і здивував: зал для глядачів перетворився на подобу античного амфітеатру на 500 місць.

Цікаві факти і головні досягнення Романа Віктюка

Що говорив Роман Віктюк про Україну – читайте на OBOZREVATEL

Впливова людина і народний артист

У середині 1990-х років Віктюка в США внесли в список 50 людей світу, які вплинули на другу половину ХХ століття. Однак це – не останні нагороди режисера. У 2006 він отримав звання народного артиста України, в 2009 – народного артиста Росії.

Викладач і його учні

З акторами Роман Віктюк взаємодіяв не тільки на сцені: за своє життя режисер встиг побувати і викладачем. Так, у Московському естрадно-цирковому училищі Віктюк працював з Геннадієм Хазановим і Юхимом Шифріним. Також метр випустив три курси в РАТІ-ДІТІС, серед його учнів – Павло Карташев, Ростислав Колпаков та інші відомі артисти.

Віктюк багато їздив із лекціями та майстер-класами містами Росії, України та Італії, викладав в Інституті театрального мистецтва і вів тренінги на курсах при Польському театрі в Москві.

Особисте життя майстра

Про особисте життя Романа Віктюка завжди ходили чутки, до того ж часто – досить неприємні. Режисер, за однією з версій, був одружений лише один раз – зі співробітницею "Мосфільму", що не мала стосунку до театрального середовища. Однак, за офіційною інформацією, знаменитий режисер ніколи не був одружений і дітей також не мав. А в інтерв'ю він зізнався, що був закоханий у Людмилу Гурченко, але раннього шлюбу цілком вистачило, щоб зрозуміти: самотність – єдина доля творця.

І хоча Віктюк залишив нам велику театральну спадщину, власних спадкоємців у нього не було. Дітьми для нього були актори з його театру і улюблені студенти.

Скандальні служниці

Уперше про Романа Віктюка заговорили всі й не тільки в театральному середовищі, коли майстер поставив на сцені театру "Сатирикон" знаменитий спектакль "Служниці" за п'єсою Жана Жене в 1988 році. Прем'єра стала справжнім успіхом і одночасно – скандалом, адже в сюжеті, де дві служниці вирішили отруїти свою господиню, переплелися еротика, пристрасть і жорстка постіронія. Всі ролі, зокрема й служниць, у цьому спектаклі зіграли чоловіки, що справило ефект вибуху бомби.

"Я – Роман": Похвала від Марчелло Мастроянні

Роман Віктюк був одним із перших театральних режисерів у СРСР, про кого не просто дізналися, а по-справжньому заговорили за кордоном. Він не боявся епатувати публіку, і хоча багато його спектаклі раз по раз забороняли до показу, Віктюк не здавався і шукав нові способи самовираження.

У 1969 році зірка італійського кіно Марчелло Мастроянні, який приїхав на Московський кінофестиваль, оцінив талант молодого Віктюка, подивившись його "Підступність і любов" за Шиллером у Калінінському (нині Тверському) драматичному театрі. За легендою, у фіналі спектаклю вражений Мастроянні закричав італійською "Geniо!" ("Геній!"). Правда, сам Віктюк вирішив, що його назвали Женею і лише скромно відповів: "Я – Роман!".

Заборонений спектакль

"Майстер і Маргарита", "Служниці" – все це спектаклі, які побачили світ, оскільки з'явилися вже в час Перебудови, що стала для Віктюка ковтком свіжого повітря. Але на зорі кар'єри майстру довелося працювати в задушливій атмосфері худрад, стверджень, нарад і "лінії партії", що вбивчо для драматургії театру.

У 1978 році в студентському театрі МГУ Роман Віктюк поставив спектакль "Уроки музики" за п'єсою Людмили Петрушевської. Глядачі стояли в чергах за квитками, а керівництво інституту, а потім і комісія, були незадоволені. Врешті спектакль був заборонений, як той, що несе в собі ідеологічну небезпеку.

Роман Віктюк за життя був режисером із Космосу – так його охрестили не тільки артисти його театру, а й багато колег по цеху. Він завжди тримався відокремлено, намагаючись нікого не зачепити, нікому не докучати і дотримуватися своєї чіткої лінії. Його не стало 17 листопада 2020 року і нам на пам'ять залишаються новаторські постановки, зухвалість і безмежне мистецтво майстра, якого світ ловив, але так і не спіймав.

Раніше OBOZREVATEL розповідав про життя, цікаві факти, великі втрати і головні ролі Армена Джигарханяна.