"Приїжджали до Києва як на дачу". Семен Горов про бійку з російським актором, зраду Повалій та листування з ексдружиною Єгоровою

У творчому доробку Семена Горова – рейтингові кінокартини та захопливі телешоу. Відомий український режисер свого часу зняв топові новорічні мюзикли з найвідомішими акторами ("Вечори на хуторі біля Диканьки", "Попелюшка", "Сорочинський ярмарок" та інші).

В інтерв’ю OBOZ.UA Семен Горов розповів про своє життя під час війни, переїзд обох дочок до США (телеведуча Стася Ровінська мешкає в Нью-Йорку, а Олександра Єгорова давно перебралася до Лос-Анджелеса, де вийшла заміж за американця). Згадав про їхню маму – колишню дружину Сніжану Єгорову, яка у протистоянні України з Росією стала на бік агресора, а також про свою нещодавню роботу про війну.

– Семене, з початком російської агресії ви взялися за документальну роботу "Спомин про майбутнє" – про що цей фільм?

– На Подолі, де мешкаю, вже в перші дні війни було дуже мало людей – багато хто поїхав, йшов сніг, вили сирени – було непросто це переносити. Я зустрівся з подругою, вона дала мені послухати композицію "Спомин" – це інструментальний твір композитора Ігоря Поклада. Я ніколи його раніше не чув. Згодом пішли новини про окупацію Ворзеля, Бучі, перерізану житомирську трасу. Здавалося, що ось-ось – і ми будемо в оточенні. А потім була історія про те, що Поклад в окупації, його намагаються вивезти. Я увімкнув удома "Спомин", і так мене це вразило. Дістав свою стару рушницю – отакий був настрій, бойовий. І спало на думку, що треба щось про це зробити. І ми почали думати над сценарієм картини, яку назвали "Спомин про майбутнє".

Головний герой – Ігор Поклад та інші митці, які були в окупації або проживають у містах, "поцілованих" війною. Знімали в Харкові, у той період, коли там на околицях ще йшли бої. Потім – в Одесі, Ірпені, Ворзелі. Так склався цей фільм – він документальний, але в ньому багато художнього. Побачити його можна поки лише на показах, приміром, от сьогодні роблю показ на благодійному вечорі в кінотеатрі "Краків", через кілька днів його покажуть у Барселоні.

– Ви поїдете представляти картину?

– Ви знаєте, це може щось містичне, але я ще в лютому для себе зрозумів, що моє місце тут. Я нікуди не виїжджав і якось навіть боюся залишати Київ. Здається, поїду – і тут щось станеться погане. Якась неосяжна загадковість, не можу пояснити, чому так думаю. І ви знаєте, серед моїх знайомих багато таких людей. Важливо зрозуміти, що ти не здався. Я нікого не засуджую, у кожного свої причини на той чи інший крок, але часто думав у ті перші страшні дні: якщо всі поїдуть, то кого ЗСУ тоді захищатимуть? Може, це гучні слова, але я вважаю, що от це, за що ми боремося, і є Україна. На жаль, усі нації саме так міцнішають – через кров, через війну – свобода виборювалася тільки так.

У перші дні було дуже страшно, але не соромно. Я думав, що буду робити, якщо вони зайдуть у моє житло. Ну що робити – стріляти… Тут ще були хлопці з тероборони, ми підтримували один одного. Дружина із сином були якийсь час у Києві, а потім, коли залишилася для виїзду одна дорога одеською трасою, поїхали під Вінницю – там у нас знайомі, а згодом близько півтора місяця жили під Львовом у наших друзів. А я залишався тут, працював над фільмом, волонтерив, як усі кияни тоді.

– Чи телефонували вам друзі-артисти з Росії?

– Дзвінків не було, писали. І не те, що багато людей – декілька. Питали, як справи. Знаєте, ці розмови мені нагадують анекдот. Один знайомий телефонує іншому та запитує: "Як справи?". Той відповідає: "У мене рак". А товариш: "Боже… А справи як взагалі?" Отак само це виглядало. Так і вистачило тих друзів ненадовго: писали-писали, та й перестали. Залишилося кілька людей, які з’являються в месенджерах інколи – і то вони дуже бояться. Буває, пишуть взагалі не зі своїх номерів. Або коли виїжджають за кордон – звідти телефонують.

– Одна з ваших дочок від шлюбу з телеведучою Сніжаною Єгоровою, Олександра, яка вже тривалий час живе в США, на початку великої війни сказала вам, що збирається в Україну. Як відреагували?

– Там вона дуже хотіла щось знімати, допомагати. Я не те, що її відмовляв, – не радив. По-перше, складна дорога, по-друге, є що робити і там. Старша дочка з родиною залишалася якийсь час у Києві, вона мешкала з родиною на Святошині. Там були прильоти, а в них маленькі діти… І вони виїхали сім’єю спочатку до Італії, а потім до США. Зараз вони в Нью-Йорку. Ми переписуємося часом навіть кожного дня, а ще робимо відеоконференції з обома дочками, десь раз на тиждень.

Цього літа сина Ваню (дитина від другого шлюбу з відомою PR-менеджеркою Яною Помазан. – Ред.) забрали на канікули до Америки. У дівчат із ним добрі стосунки. Він ходив там трошки в школу, їздив у табори. Були думки, щоб залишався, але він твердо сказав, що хоче додому, бо тут його друзі. І на початку осені повернувся. Ним опікувалася Стася – в неї діти, а там, де троє, там і четверо.

Моя Стася – боєць за характером, дуже сильна. Багато працює, веде благодійні концерти, збирає гроші, викладає українську мову в школі. Спочатку було складно. Для будь-якої людини переїзд до іншої країни – непросто, а для неї особливо: тут вона була телезіркою, її всі знали, мала гарну роботу. Все налагоджено: дитячі садки, школа. А там інша країна, менталітет, невідомо, де брати гроші на життя… Треба десь жити, влаштовувати дітей. І найголовніше – треба кимось бути. Вона почала все з нуля, але молодець, справляється. І Ярослав, її чоловік, знайшов роботу. Я дуже вірю в їхню родину, впевнений, що все в них буде добре.

– Що ви порадите українцям, які зараз, як ваша Стася, починають усе з нуля?

– Це дуже складно. Пораджу бути сильними і шукати приводи для усмішок. Всі оці негаразди – їх краще переносити, коли усміхаєшся. Займайтеся фізкультурою, за можливості більше гуляйте, спілкуйтеся з людьми, не тримайте проблеми в собі – довіряйте друзям, рідним. Шукайте себе, щось нове навколо себе. Можна подивитися гарний фільм, прочитати книгу – це безкоштовно. І так швидше прийде рішення складних моментів. Одним словом, треба продовжувати жити. Будинок, гроші – це важливо, але життя – не лише це.

– Як сталося так, що ваші Стася і Саша не бачилися цілих шість років і зустрілися нарешті лише нещодавно?

– Далеко жили – Лос-Анджелес та Київ. Саші було складно приїхати в Україну, бо що не рік, то коронавірусні обмеження, а тепер війна. І коли Стася переїхала до Нью-Йорка, Саша нарешті навідалася до неї на тиждень. Ми розмовляли утрьох по відеозв’язку – вони гуляли, показували мені вулиці. Це було так зворушливо, просто до сліз.

З чоловіком Саші особисто ще не бачився. Його звати Том, він американець. Пише музику, фотографує. Тривалий час вони жили в Лос-Анджелесі, а зараз купили будинок у передмісті. Думаю, що взяли на виплату, там всі так роблять. Тепер мешкають у мальовничому місці – каліфорнійській пустелі. Там дуже красиво, і я мрію, що колись обов’язково все це побачу на власні очі. Хоча б на два тижні поїхати, щоб насолодитися краєвидами та спілкуванням. Саша знімається в кіно – поки у невеликих ролях, працює як модель, займається фотозйомкою. Але ще вона з головою поринула у своє кохання – ну, як всі жінки вміють. Я питаю часто в неї, чи вона щаслива, каже, що так. І це для мене головне. Вони з чоловіком – творчі людини. Мають свою студію в будинку, Том пише альбом, Саша йому допомагає. Поряд їхня собака.

– У дитинстві ви також були з дівчатами близькі?

– Так склалися обставини, що ми розійшлися з їхньою мамою. Бачився з дітьми кілька разів на тиждень. Звичайно, я хотів би бути кращим татом, але минулого не повернути. Який я дідусь? Хотілося б бачити малих частіше, а так тільки по телефону. Переписуємося зі старшим Еваном, він мені висилає свої ролики з ТікТок.

– Як людина, яка знає професію акторства зсередини, не відмовляли дівчат від цієї професії?

– Вважаю, що відмовляння – це безглуздо і непродуктивно. Стасі я колись відверто казав, що не бачу її артисткою. Вона ображалася. Мені здавалося, що їй більше піде режисерський шлях, вона дуже поміркована, розумна. А акторам треба бути простішими.

На мій погляд, найголовніше, щоб людина була в балансі, а для цього не можна займатися лише однією справою. Треба мати і хобі, і навіть змінювати професію, чому б ні? В мене була така історія: якось зустрів однокласницю, яка ще в школі говорила, що хоче співати. Запитую: "Співаєш?" "Ні, працюю бухгалтером", – відповідає. "Ти щаслива?" – "Ні! Я хочу співати". А вже стільки років минуло… Я потім думав: навіщо бути нещасною, життя ж одне! Я ще запитав, що, може, там якісь особливі гроші платять тим бухгалтерам. Ні, звичайна зарплатня. Такі вона могла б заробити і не дуже відомою співачкою. Та навіть працюючи бухгалтером, можна знайти час, щоб піти з друзями в караоке чи записати пісню на студії. Мені шкода людей, які заганяють свої мрії кудись у підвали. Знаєте, страшно не померти, страшно так і не спробувати жити.

– Ви народилися в Росії, мабуть, досі маєте там родичів?

– Вже не залишилося нікого. Тато давно помер, вони з мамою були розлучені. Ми з ним не спілкувалися практично. Бабусі теж на тому світі. Я українець. І вважаю, що в ХХІ сторіччі розмірковувати, що ти на 25 відсотків тієї національності, а ще скількись іншої – неправильно. Українці – це люди, які мають український паспорт.

– А яке у вас ім’я та прізвище в паспорті?

– Єгоров Сергій Сергійович. Сергієм мене називала мама, але вона, на жаль, вже не з нами. Звідки взявся Семен? Це давно почалося, ще з школи. У нас був свій рок-гурт, придумували псевдоніми. Сеня, Семен – так мене називали. А коли на третьому курсі підробляв у Театрі Лесі Українки асистентом режисера, на афіші підписав себе С. Єгоров, а всі інші вказували і по батькові. Завліт вирішив, що я не поставив крапку, і написав С.Є. Горов – мені це сподобалося. Так і пішло. Труднощів із цим не відчуваю жодних. Інколи даївці дивуються, коли беруть у руки мої документи. Кілька разів було, що квитки мені купували на Горова, але на кордоні до цього ставилися з розумінням. Мабуть, вони з таким стикаються частіше, ніж ми думаємо.

– Свого часу ви знімали кінокартину "Пригоди Вєрки Сердючки", багато спілкувалися з Данилком, добре його знаєте. Вас не здивувало, що він у перші місяці війни залишився в Києві – практично один у будинку на Хрещатику?

– Я так скажу: Андрій більший українець, ніж багато з тих, хто кричить на всіх каналах про свій патріотизм. Він дуже хороша людина. Мене абсолютно не здивувало, що він залишився. Ми не так часто зараз спілкуємося, лише іноді, коли якісь події – день народження або не стало когось із спільних знайомих. Раніше багато працювали разом, то, може, вже і наговорилися досхочу, зараз ні, немає тих розмов.

– У ваших новорічних мюзиклах знімалися практично всі російські топ-артисти. З кимось із них нині підтримуєте зв’язок?

– З кількома переписуюся – з тими, що залишилися при розумі. Мені шкода, що таке трапилося з їхньою країною. Що допустили людей до влади, які захопили їхній розум. Те, на що зараз перетворюється РФ, – це страшно. До чого вони прийдуть? Або закриються від усього світу, або самознищаться. Треба, щоб ця імперія впала. А люди всього світу – це просто люди. Хочуть жити, народжувати дітей та дружити з сусідами. А коли їм у голову насаджують оці хибні ідеї, що вони якісь виняткові, суперлюди… Оцей "русскій мір" мені дуже нагадує вислів "советские люди", застав таке в дитинстві. Це ж не національність – якесь хибне, монстроподібне. Придумане, а це завжди страшне, неживе.

– Кіркоров, Басков, Лоліта – всі вони були акторами ваших постановок. Що з ними сталося?

– Мені не цікаво, як люди стають чудовиськами. Кіркоров як артист непоганий, як людина виявився не дуже.

– А наші артисти, які зрадили Україну, – Таїсія Повалій та Ані Лорак, з якими ви теж працювали. Що про них думаєте?

– З приводу Повалій, впевнений, що на неї вплинула пропаганда. Вони з чоловіком свого часу більше працювали там, ніж бували тут. Імперська сутність залазить людям у голову і виїдає всю людяність. І залишаються тільки гроші і можливість бути наближеними до влади. Я думаю, вона щиро вірить у те, що розповідає. Там вже інше серце й інший мозок, якщо він залишився. А я не лікар-психіатр, щоб це досліджувати. Ані Лорак… Востаннє, коли я працював із Кароліною, вона вже теж більше часу проводила в Москві, ніж у Києві. І я в розмові з нею почав помічати, що постійно говорить не дуже хороше про Україну та українців. От просто на очах відбувалося перевтілення.

– А пам’ятаєте, як росіяни постійно лізли до нас з дружбою? От взяти, приміром, навіть телепроєкт "Зірка+Зірка", який ви режисирували, де російські виконавці виступали в парі з українськими.

– Це буда дуже складна робота, бо ми постійно сперечалися з продюсерами: навіщо сюди стільки росіян набігло? А канали наче зійшли з розуму. Тепер я розумію, що це було не просто так. Не можу підтвердити документами, але те, що гроші вливалися з Москви, щоб мати вплив зокрема і на український шоу-бізнес та медіа, – це стовідсотково. І кошти немаленькі. І це не було так, що всі продюсери – агенти, їх не вербували. Просто так хитро робилося, щоб вигідно і цікаво було всім.

На проєкті "Зірка+Зірка" доходило до скандалів. Навіть бійка зчинилася з актором Олексієм Паніним просто на знімальному майданчику. Він теж почувався імперцем, який може тут поводитися як заманеться. З боку російських акторів завжди відчувалося зверхнє ставлення. Вони вважали Київ своєю дачею, де все так затишно, смачно та гостинно. І приїжджали як на дачу. Я почав це відчувати ще на початку 2000-х. Один час, за наївністю, мабуть, мені хотілося, щоб у тих мюзиклах прозирала просвітницька ідея, щоб люди з Росії знайомилися з українським. От з цього ми з командою виходили, працюючи в тих проєктах. Але поступово почало доходити до того, що нам казали прямо: от цього українського артиста прибираємо, ставимо російського. І я зрозумів, яка насправді мета цієї співпраці.

– А з ким побився Панін?

– Зі мною! Зараз, коли бачу, як він бігає з українським прапором, думаю: ну і добре. Я вірю в те, що люди можуть змінюватися. Може, те, що я йому пику набив, теж трохи привело до тями. Я теж, зізнаюся, буваю нестримним, але працюю над цим. Ми ж живі люди, творчі. Уявити собі актора чи режисера без темпераменту неможливо, бо за це ми їх і любимо.

– Чи слідкуєте за тим, як живе зараз ваша колишня дружина Сніжана Єгорова, яка теж стала на шлях зрадництва та публічно паплюжить Україну?

– Так, щоб спеціально, не слідкую. Знаю трохи з розмов Саші, вони спілкуються. Стася – категорично ні. Сніжана живе в Туреччині з трьома дітьми. Інколи, коли я щось розповідаю про неї в інтерв’ю, вона мені пише капслоком – всі букви такі здоровенні, що в мене погана українська мова і, мовляв, всі ми взагалі ніхто, а вона королівна. Я відповідаю, що бажаю їй здоров’я та щастя. Знаєте, коли раніше між нами були політичні розбіжності в тому, що я голосував за Ющенка, а вона за Януковича, то вважав таке нормальним, бо ми живемо в демократичній державі, кожен має право на свій вибір. А коли вона починає погано писати про Україну та українців – це злочин.

– Як вам здається, вона вірить у те, що говорить, чи робить це винятково за гроші?

– Я не знаю. Думаю тут і те, й інше. У щось вірить, а коли за це ще й платять, то віриться, мабуть, ще краще.

– Коли плануєтеся побачитися з дочками, які зараз за кордоном?

– Ми всі чекаємо нашої Перемоги, тоді будемо зустрічатися, їздити один до одного, знімати гучні комедії, співати пісні, любити свята. Всі ми для цього зараз працюємо. Я думаю часто про цей день Перемоги. Знаю, що виставлю на балкон колонки і буду крутити найвеселіші треки. І кричати від радості. Ми тут домовилися на вулиці, де живу, що зробимо загальне свято: перекриємо дорогу, щоб машини не їздили, і влаштуємо всенародний фестиваль.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Віталіною Біблів – про місяць у підвалі під Бучею, родичів з Росії, які охрестили її нацисткою, і зрадницю Безрук.

Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!