''Поки кулі свистять навколо...'' Зворушливі історії кохання на війні за Україну

Вони по-різному зустрілися на війні. Хтось раз зазирнув в очі, а потім півтора року шукав її, єдину. Інші жили в одному місті і навіть навчалися в одній школі, але закохалися тільки через кілька років уже під свистом куль... Так чи інакше, після пережитого на Донбасі вони впевнені — їх уже ніщо не може розлучити.

У День святого Валентина OBOZREVATEL поспілкувався з кількома парами, які знайшли одне одного під час бойових дій на сході України.

Юлія Кирієнко і Євген Меринов: "Там я для нього була дівчиною з мирної землі, а у Києві стала побратимом"

Вони навчалися в одній школі на Оболоні у Києві, щоправда, в паралельних класах.

"Ми тоді у школі навіть не були знайомі. Пам'ятаю, що Женя ходив у такому сірому светрі, він весь час посміхався, був дуже доброзичливий хлопчик. І ще у нього був невеликий шрам на щоці. Ми перетиналися тільки на перервах. А після 6 класу я пішла в іншу школу, з поглибленим вивченням іноземних мов. Вона була в сусідньому мікрорайоні, і хоча ми жили в сусідніх дворах, але до школи вже ходили іншими дорогами", — згадує Юлія Кирієнко, яка кілька років після початку АТО пропрацювала військовим кореспондентом на одному з телеканалів.

Читайте: 14 лютого: історія і традиції Дня святого Валентина

"Я була військовим кореспондентом на ICTV. На схід вперше приїхала на початку серпня 2014 року. А з Женею ми зустрілися вже у 2016-му, у Мар'їнці. Тоді штаб був у Краматорську, і ми, військові журналісти, збиралися там, звідти отримували направлення на роботу. В саму Мар'їнку було не дуже зручно їздити, вона була далеко, місцеве населення не дуже доброзичливе, і бригада, яка тоді там стояла, не жалувала журналістів. Але якось мої друзі з журналістського пулу поїхали туди і розповіли, що в Мар'їнку зайшла інша, дуже крута бригада. У ній якраз і був Женя", — розповідає Юлія.

Знімальна група Юлії їхала в напрямку зони АТО, коли один із прес-офіцерів надіслав СМС із пропозицією з'їздити в Мар'їнку.

"Ми того ж дня приїхали туди. Це була осінь 2016 року. Женіна бригада стояла навпроти конезаводу, це крайня точка на фронті, до ворога буквально 200 метрів. Женя вийшов до нас. І я спочатку побачила цей шрам на щоці, а вже потім саму людину. Запитую: "А ти не з Києва?". А він ще жартівник такий, відповідає, мовляв, може бути. Кажу: "Мені здається, ми з тобою з одного району і навіть з однієї школи". Знімаю окуляри, і він так здивовано: "А що ти тут робиш?". Теж впізнав мене, хоча у школі ми не спілкувалися", — зазначає Юлія.

Читайте: История любви звезд: она разлучница, а он на 25 лет старше

Сам Женя потім розповідав, що після цієї зустрічі сів, закурив і подумав, що, мабуть, це доля — отак от зустрітися на передовій.

Потім Юлія, яка ще й волонтерила в організації "Повернись живим", передала цій бригаді тепловізор, про який саме просили хлопці.

"Пізніше ми привозили глушники, одяг. Оскільки мене знали як волонтера, то завжди дозволяли знімати трохи більше, ніж іншим журналістам. Ми заїздили і в Мар'їнку. Але на війні особливо не поспілкуєшся, не до любові, коли кулі свистять навколо. Я тоді йому сказала: "Додому повернешся, тоді й подивимося", — пояснила Юлія.

Їхній справжній роман почався вже коли Женя Меринов демобілізувався. Щоправда, у обох були в минулому непрості стосунки, які закінчилися розривом. Але через півроку після його повернення Юля і Женя почали жити разом.

Весілля у них теж було незвичним. Як згадує дівчина, Женя зробив їй пропозицію і вмовив подати заяву до РАЦСу. А буквально за чотири дні їм треба було їхати на хрестини до його побратима. "Я була в довгій сукні і хусточці на голові, ми ж на хрестини їхали. І коли ми прибули туди, я зрозуміла, що щось тут відбувається", — сміється Юлія.

Як з'ясувалося, волонтери шукали пару з ветеранів АТО, для якої хотіли організувати українське весілля.

"Подзвонили Жені, запитали, чи не знає він таких. Він подумав і сказав, мовляв, я хочу одружитися. Всі були в курсі цього, навіть батьки, тільки я була не в курсі. Приготували український костюм, співав хор, все було організовано. Спочатку я, щоправда, трохи поскандалила, бо не люблю, коли за мене вирішують. Але потім заспокоїлася. Так ми й одружилися, а через тиждень полетіли у Грузію", — підсумувала Юлія.

Аліна Михайлова і Дмитро Коцюбайло: "Головне для мене бути поруч із ним і бути потрібною"

Вони обидва прийшли на Майдан студентами. Аліна Михайлова — студентка КНУ ім. Тараса Шевченка, майбутній політолог, родом з Дніпра. А Дмитро Коцюбайло із псевдо "Да Вінчі" — майбутній художник з Івано-Франківська.

Аліна каже, що картини Дмитра дивовижні, його рідні їх зберігають удома. А сам хлопець зараз командує першою штурмовою ротою ДУК ПС на сході. На війну він пішов просто з Майдану, спочатку була "учебка" в "Десні", а потім фронт. У 2015-му Дмитро був серйозно поранений. Від вибуху були зламані ребра, осколки перебили ключицю. Лікарям довелося навіть встановити металеву пластину.

Аліна згадує, що на війну потрапила випадково.

"Після Майдану я стала працювати волонтером в організації "Армія SOS". Але у 2016 році загинув мій близький друг на фронті. Тоді я поїхала зі сходу і думала — або я закінчую з усім цим волонтерством та повертаюся до мирного життя, або треба рухатися далі. Тоді у госпітальєрів проходив відбір на курси тактичної медицини. І я пішла туди, навіть не знаю, як так вийшло. Я з дитинства боялася вигляду крові, у мене було звільнення від анатомії у школі, бо мені ставало погано", — каже Аліна .

Читайте: День влюбленных: история машиниста и 5-летней девочки растрогала мир

Але дівчина зазначає — якщо є сильне бажання щось робити, то всі фобії можна побороти.

"Я знала, що якщо зможу перемогти свій страх, то зумію врятувати чиєсь життя. Мама була в шоці, вона думала, що я просто поїду на вишкіл і повернуся. Але я поїхала на фронт. Мама мене розуміє, вона сама допомагає сім'ям загиблих військових, тому знає, заради чого все це робиться", — розповідає Аліна.

З Дмитром Аліна познайомилася в Авдіївці. Вона і раніше чула про командира з позивним "Да Вінчі", буваючи в Пісках, де стоїть ця рота, вона навіть ночувала в його кімнаті, поки Дмитро був на позиції. Але одне одного вони навіть не бачили.

"Я була тоді на ротації і написала командиру роти, що виїжджаю в Авдіївку, можу захопити з собою все, що вам потрібно. Він відповів, що, мовляв, все є, хіба що бінокль потрібен. Але в той день до нас бінокль так і не доправили, тому я як завжди захопила молоко для хлопців і поїхала. По молоко Дмитро приїхав сам, тоді 30 травня 2017-го ми вперше і побачилися", — згадує Аліна.

"Да Вінчі" дуже сподобалася дівчина, тому він став частенько заїжджати в Авдіївку, де чергували госпітальєри, привозив печиво, йогурти, шоколадки. І за тиждень вже завоював увагу Аліни, тоді вони почали зустрічатися.

"Коли закінчилася ротація, і мені треба було повертатися додому на літо, я залишилася в його роті. А восени разом із напарницею ми створили там медичний підрозділ. Тепер працюємо тут, а ще займаємося аерозйомкою. Головне для мене бути поруч із ним і бути потрібною", — ділиться почуттями Аліна. Тепер поруч із джипом Дмитра з номерами "Да Вінчі" стоїть і реанімобіль Аліни. Пара разом уже півтора року.

Що стосується майбутнього, то Аліна і Дмитро теж іноді говорять про це. Щоправда, Дмитро вже думає про те, що пов'яже своє життя з військовою справою. Малювання залишиться тільки його хобі. Аліна ж примудрилася закінчити навчання, на магістра вона навчалася заочно.

"Але я поки не можу уявити, де в політиці знайду своє місце. Може, після виборів відбудуться зміни і щось цікаве з'явиться. Але точно моя майбутня діяльність буде спрямована на розвиток України", — мріє Аліна.

А ось весілля в найближчому майбутньому вони не планують: "Для деяких весілля означає якийсь новий етап у житті. Але ми з Дімою майже два роки разом на війні, а цей час переживається як десять років. У нас були трагічні ситуації, коли ми втрачали хлопців, і Діма важко все це переносить, він залишає пам'ять про них у собі. Я маю підтримати його в такі хвилини. Тому весілля нічого не змінить у нашому житті".

Інша річ вінчання. Дмитро як житель західної України дуже відповідально ставиться до таких традицій. "Він уже говорив мені, що вінчання у нас обов'язково буде, і ніяких відмовок не приймається. Хоча я не така релігійна людина як він, але для нього це важливо", — каже Аліна.

Ксенія Бикова і Олег Мороз: "Загубив мій номер телефону і потім шукав мене півтора року"

Ксенія Бикова — відомий волонтер з Горішніх Плавнів (колишній Комсомольськ). До Майдану у неї тут був невеликий бізнес, торгові точки, які дозволяли їй жити і годувати себе і сім'ю.

"Я на Майдан прийшла звичайним волонтером. Вкладала свої гроші, люди допомагати почали вже пізніше. Потім поїхала на фронт. Ми з моїм другом вперше поїхали на Чонгар на початку березня, там стояли наші ракетники, у яких нічого тоді не було, навіть наметів. Ми навіть від рідних приховували, нікому не говорили спочатку, все самі робили. Потім мій друг пішов на війну і там загинув", — згадує Ксенія.

І так вона їздила на схід місяці три. Всі думали, що Ксенія вирушила по товар до Харкова, а вона їхала за військовими.

Читайте: 14 лютого: як привітати з Днем святого Валентина

"З першим чоловіком ми остаточно посварилися ще 19 січня 2014-го, коли була "Груша" (події на Грушевського. — Ред.). Тоді він по дурості, в серцях сказав, що ми Януковича ніколи не скинемо. Я йому відповіла, що більше бачити його не хочу. Я давня націоналістка, ще з часів Революції на граніті. Бо можна не вірити у що завгодно, але тільки не в цей народ. Для мене це святе. Ми не спілкувалися довго. Не можу сказати, що він мене не підтримував. Він навіть два рази бігав до військкомату, душив воєнкома, щоб його взяли на війну. Але за станом здоров'я — не могли. Так, хоч містечко наше і сепарське, але тоді теж черги до військкомату стояли. Потім він зі мною їздив як волонтер, але стосунків у нас вже не було, все перегоріло", — каже Ксенія.

Олега Мороза Ксенія зустріла на початку 2015 року. Він теж з Горішніх Плавнів, працював металургом на ГЗК. Щоправда, народився і виріс у Казахстані. Як розповідає Ксенія, на війну його не брали, бо не довіряли.

"Він дев'ять років навіть українське громадянство не міг отримати. Не довіряли, тому що у нього за плечима була військова школа Назарбаєва. І взяли його тільки у 8-у санроту. Є така полтавська рота, яка в Іловайську витягала наших поранених. Це були смертники, їх туди послали і ніхто не думав, що вони повернуться. Вони і в полоні побували. Важка історія, є фільм "Шлях 8-ї роти", там про них саме розповідають", — ділиться Ксенія.

Тоді, у 2015-му, санрота стояла у Карлівці, у церкві. Волонтеру Ксенії Биковій сказали, що там є її земляки, і вона вирушила їх провідати. "Зайшла і питаю, чи є хто з Полтави, двоє відгукнулися. А з Комсомольська? І тут відгукнувся Олег. Я вивалила землякам всі ласощі, які припасла. А Олегу дала номер телефону і сказала — телефонуй, якщо треба буде. Але телефон у нього виявився новий, і він не зміг зберегти мій номер, загубив. Потім півтора року мене шукав по місту".

Тоді у Ксенії в місті було три офіси, де працювали волонтери. Олег кілька разів приходив туди, але дівчата так і не дали йому номер їхньої керівниці, весь час казали, ми вам допоможемо самі, розкажіть, що вам треба.

"І зустрілися ми з ним тільки у 2016 році, коли в місті проводили квест. Він уже відвоював у санроті. Пізніше я його питала, чому він так довго мене шукав? А він каже, що у 2015-му, коли вперше мене побачив, у мене в очах було стільки горя, стільки нещастя. Говорив, що багато волонтерів приїздило, але такого він не бачив ні в кого. Я так здивувалася, яке там горе, все нормально, може, втомилася просто. Ні, каже, біда в очах", — зазначає Ксенія.

Олег вже тоді почав залицятися до дівчини, хоча вона цього і не помічала. Каже, він кілька разів намагався проводжати її з різних заходів, але жодного разу не довів до дому. Дивний, подумала вона тоді. І дивиться на неї якось дивно.

"У 2017-му Олег знову пішов на фронт вже у складі 72-ї бригади. У нього була відпустка. І як заведено у нас у військово-волонтерському середовищі, з цього приводу на нашій базі він влаштував шашлики. І раптом там він мені зізнався у коханні. Я здивувалася, невже в мене можна закохатися, та й старша за нього я на чотири роки. Так у нас і закрутилося", — розповідає Ксенія.

А буквально місяць тому, 11 січня Олег і Ксенія розписалися. "Ми нікому не говорили, крім нашого друга Діми. Він приїхав привітати нас із квітами, випили шампанського і все. На другий день сидимо вдома, дзвінок у двері. Я йду відкривати і кажу Олегу, що, схоже, нам весілля не уникнути. Так і є! На порозі стоять всі наші друзі — волонтери, АТОвці. Вони наготували їжі, взяли шампанське і прийшли", — сміється Ксенія.

Ольга Нагорна та Андрій Вонсович: "Півтора року — це величезний термін, коли ти знаєш ціну кожному прожитому дню"

Ольга Нагорна — волонтер, тому коли почалися події на сході країни, вона передавала допомогу через екіпажі, які відправлялися в зону АТО. "Але потім мені самій захотілося туди поїхати і все побачити. Так і почала возити допомогу", — розповідає Оля.

Щоправда, як зізнається, дала собі чітку установку — більше ніяких стосунків з чоловіками. "Після розлучення я дуже довго приходила до тями. І до моменту зустрічі з "Каспером" почувалася цілком самодостатньою особистістю. Самотність мене зовсім не обтяжувала, навіть навпаки. У мене є робота, дітки, є волонтерство. Це все забирає і час, і енергію, спілкування вистачає. Тому для мене мій дім — це куточок соціофобії. Мені хотілося самотності й тиші", — згадує Ольга.

Але з Андрієм Вонсовичем із позивним "Каспер" Ольга познайомилася під час приїзду в Авдіївку. Він воював у ДУК ПС. "У Facebook він давно до мене додався, але під час особистої зустрічі я навіть не співставила його з френдом із соцмереж. А він почав писати в месенджер після від'їзду, якимось чином виловив телефон, і почав дзвонити. Я намагалася пояснити, що нічого не може бути. Але все натикалося на впевнене: "Я терплячий і наполегливий". Ну "правосек" же", — жартує Оля.

Сама Оля на той час вже навіть вирішила піти служити в ЗСУ і збирала документи. Але Андрію такий варіант не сподобався, і він намагався її відрадити.

"Я ще кілька разів приїздила туди, були постійні дзвінки, розмови і десь я дала слабину. Стосунки вже перестали бути дружніми. Якось заїхала до них у Піски і довелося залишитися до ранку, бо повертатися було пізно і небезпечно. Розмовляли тоді довго, він просив відмовитися від думки служити в ЗСУ. І тоді я напівжартома сказала, що відмовлюся, якщо він повернеться з війни. Тоді він посмутнів, знітився, сказав, що не зможе. А через місяць подзвонив і попросив зустріти його вранці з поїзда, який йшов із Костянтинівки. З того часу ми разом", — каже Ольга.

Андрій вже не раз пропонував руку і серце Ользі, але поки вона відповідає жартами, хоча вони разом уже півтора року. Тепер пара їздить на схід із волонтерською допомогою. "Для когось півтора року мало, а коли ти знаєш, що таке війна і знаєш ціну кожному прожитому дню, то це ого-го який термін!", — наголошує дівчина.