"У XX столітті українець – це мертвий українець". Богдана Матіяш – про комплекс меншовартості, книги під час війни і невидиму проблему російськомовних

Відома письменниця, перекладачка, літературний критик Богдана Матіяш вважає, що проблема російськомовних українців в Україні значно серйозніша, ніж ми уявляємо. Тотальна русифікація, яку проводила радянська влада впродовж майже століття, дала очікуваний результат. Голодомори, репресії та залякування залишили по собі глибинні травми цілим поколінням.

У відвертому інтерв'ю OBOZ.UA Богдана Матіяш пригадала, як її родині доводилося виборювати право розмовляти українською мовою, і водночас порадила не дратуватись через тих, хто не переходить на державну на третьому році великої війни. Якої помилки припустилось керівництво держави після здобуття незалежності Україною в 1991 році? Чи доречно радіти життю і читати вірші, коли на тлі цього всього гинуть люди? Які книги повинні бути в бібліотеці українців, на думку письменниці? Про це та багато іншого – далі.

– У Львові вперше відбувся міжнародний поетичний фестиваль "Земля поетів". Відома українська акторка у пості на Facebook написала, що один відвідувач ресторану при готелі, де на час проведення заходу зупинилося дуже багато творчих людей, прирівняв його [готель] до будинку "Слово". Які у вас думки з цього приводу та й взагалі враження від фестивалю?

– Чесно кажучи, я не дуже хотіла б асоціювати готель, де зупинялися гості фестивалю, з будинком "Слово"... Оскільки ми знаємо історію його мешканців – письменників доби Розстріляного відродження. Насправді ця аналогія досить страшна й трагічна. Я мешкаю в Биківні в Києві, більшість людей знає це місце через биківнянські могили, в яких знайшли останній спочинок близько трьохсот тисяч закатованих у 1930-х роках людей, зокрема поет Михайль Семенко, який жив у тому ж будинку "Слово". Я була в Харкові всього один раз і фактично весь день провела в товаристві Сергія Жадана. Одним із місць, куди він мене привів, був цей славнозвісний будинок. Це те, що харків'яни показують як дуже сумну культурну сторінку свого міста.

Я не знаю, чи існують у світі такі практики, щоб селити письменників в одному домі на сотні квартир, сотні сімей. Це все-таки належить до практики тоталітарної системи: це спосіб наглядати за всіма водночас. Письменники – люди творчі, вони приходять одні до одних, спілкуються, часом випивають і не завжди контролюють кожне слово. Хтось неодмінно скаже щось зайве, що стане підставою вивезти весь поверх. Енкаведисти приїжджають по одних, а тремтять усі, тому що не знаєш, по кого приїхав той "чорний ворон"…

Будинок "Слово" нарешті став відомий загалу, про нього з фільмів дізналося більше людей, а не лише коло філологів і письменників. Тепер у школярів є більше можливостей вивчати літературу в особах із цікавих кінострічок, а не просто з нафталінових нецікаво написаних підручників.

Фестиваль "Земля поетів" був тріумфом життя, попри біль, травми, трагедії. Серед нас були поети, які є військовими, деякі з них мусили дуже себе збирати, щоб вийти на сцену і читати тексти. До декого в дні фестивалю прийшли звістки про загибель побратимів. Не всі поети-військові змогли приїхати. Поет Артур Дронь був напередодні поранений і опинився у лікарні, де його прооперували. Їх було п'ятеро на бойовому завданні; здається, двоє загинуло, решта отримали поранення.

Звичайно, є ті, хто закидає письменникам, що під час війни не варто влаштовувати публічні виступи, тим більше фестивалі. Мені написав якийсь незнайомий чоловік, мовляв, яке треба мати черстве серце, щоб під час війни читати хай там які прекрасні вірші. Я нічого не відписала, бо сама не один раз думала про це від часу повномасштабного вторгнення. Але пізніше прийшло розуміння, що багато наших письменників гине на полі бою. Хтось гине, як Володимир Вакуленко, цивільна людина, в окупації під Ізюмом чи як Вікторія Амеліна від російської ракети в Краматорську. Пізніше ми влаштовуємо вечори їхньої пам'яті, читаємо їхні тексти, тому що в нас під час війни з'являється додаткова місія берегти їхню пам’ять і їхню спадщину.

Але якщо ми будемо виступати тільки тоді, коли хтось загинув, і лише тоді публічно читатимемо чиїсь тексти, це буде катастрофа. Ігор Мітров, який є військовослужбовцем, влучно написав: "Там, де затихає українська поезія, затихають гармати, і туди скоро прийде русскій мір". Що робить Росія під час війни на тих землях, куди приходить? Вона спустошує українські бібліотеки, знищує українські книжки, мозаїки, пам’ятники й інші культурні артефакти. На неокупованих землях по пам'ятках архітектури, школах, друкарнях прилітають ракети й дрони.

Тому, з одного боку, сторонній спостерігач може сприймати фестивалі, виступи в певному сенсі як бенкет під час чуми, а з іншого боку, наші виступи, голоси є частиною українського опору.

У наших дітей не буде іншого дитинства. Малюки, які народились під час війни, не можуть поставити час на паузу і сказати: "Я через п'ять років буду бавитися". Зрозуміло, що батьки намагаються організувати своїм дітям якісь свята, підтримувати для них дух радості, хоч для них вона в той самий час сусідить із горем.

Мене дуже вразило, що серед присутніх на вечірці напередодні фестивалю був Ярослав Базилевич, який нещодавно втратив родину. Я схиляюся перед його мужністю. Не знаю, скільки зусиль йому коштує виходити до інших, не замикатися в своєму горі. Людина приходить туди, де знає, що буде музика, буде радість зустрічей інших. Як йому було це спостерігати? Але його присутність була свідченням того, що життя має перемагати смерть і, можливо, відповіддю на закиди тих, хто запитує, навіщо влаштовувати фестивалі. Ми мусимо жити.

Цей фестиваль теж був дуже важливий тим, що його засновниця Мар'яна Савка зуміла об’єднати представників різних поколінь. Найстаршим, очевидно, був Ігор Калинець. Думаю, багатьом було важливо побачити його на сцені...

– На тій же сцені ваш чоловік Костянтин Москалець (поет, перекладач, автор легендарної пісні "Вона" у виконанні "Плачу Єремії". – Ред.) разом із співаком і композитором Віктором Морозовим почали виконувати знамениту пісню "Вона", якій цього року виповнилось 35 років. Та вже буквально після першого куплету Москалець покинув сцену (як згодом з'ясувалось, насправді він просто відійшов убік та перебував на сцені протягом усього концерту. – Ред.). Склалося враження, що це дуже сором'язлива людина. Можливо, ця сором'язливість і є причиною того, чому ваш чоловік не дає інтерв'ю?

– Ні, Костянтин – дуже багатогранна і талановита людина. Він рано почав складати пісні й виконувати їх під гітару; дебютував як поет, іще будучи школярем. Потім чимало років гастролював у складі театру-студії "Не журись!" в Україні і за кордоном. Але людина не може робити все водночас і, зрештою, не має стільки фізичного ресурсу, щоб зараз писати, потім їхати на концерт, бігти на репетицію. Мій чоловік свідомо вирішив у середині 1990-х років, що сцени йому досить. Йому було цікавіше зосередитися на глибокому ґрунтовному письмі.

Тож це не про сором'язливість, а про дуже свідомий вибір: працювати за письмовим столом. Якщо виходити кудись, то для того, щоб читати вірші, а не долучатися до дискусій, публічних розмов; він цього не любить. "Якщо ви хочете щось від мене почути, я сяду і напишу".

На фестивалі пісня "Вона" була останньою, перед тим Віктор Морозов з колегами-музикантами виконував Костянтинові пісні з двох альбомів: "Армія світла" і "Треба встати і вийти". Це була така трохи акторська постановка, що Костянтин вийде і скаже, що він забув слова. Музиканти ж не такі прості люди, мають чимось побавити публіку (усміхається). Мій чоловік співає вдома для найближчих, а для публіки, на щастя, є ті, хто виконують його пісні. Але навіть те, що він виконав цей один куплет, думаю, було величезним дарунком для всіх присутніх (усміхається).

– Костянтин Москалець, як і ви, дуже багато часу присвячує літературній творчості. Як вживаєтеся в побуті?

– Насправді складність побуту не залежить від того, творча людина чи ні. Думаю, що всі шукають компромісів, і розумні люди знають, що в побуті треба бути партнерами. Підтримувати одне одного й розділяти побут. Я щаслива, що мій чоловік разом зі мною прибирає, любить мити посуд, тому з побутом загалом усе гаразд (усміхається).

– В одному з ваших інтерв'ю я почула гарний вислів: "Ми маємо відчути, що ми для себе цікаві". Як думаєте, як змінилося ставлення українців до своєї культури?

– Я думаю, ми недооцінювали не лише нашу культуру, а й те, як у нас чудово працюють банки, як виявляється; який у нас добрий інтернет, яка у нас залізниця. Нам хтось дуже успішно нав'язав цю меншовартість – що ви нічого не знаєте і ви цьому світові нічого дати не можете. Я зрозуміла одну річ, яку ще на Майдані говорив владика Борис Ґудзяк (митрополит Української греко-католицької церкви, голова Філадельфійської архієпархії в США. – Ред.), що Україна має що дати Європі, і коли вона це зрозуміє, відбудуться важливі зрушення.

Щиро кажучи, в 2013 році я сприймала це більше як гарні слова для підтримки, попри всю мою пошану до владики, але не могла допасувати їх до нашої дійсності. Є Європа – така затишна, захищена, комфортна, і є Україна – досить все-таки пошарпана, обдерта, з нашими недосконалими дорогами тощо. Тобто це теж насправді специфіка оптики, коли ти на щось дивишся, що спершу побачиш: відбудований Хрещатик чи дірку в асфальті? Дуже багато хто помічає дірку, тому що туди потрапляє або підбор, або носок, і можна зламати взуття або ногу.

Після повномасштабного вторгнення я подумала, що мало хто в Європі міг би так триматися, як українці в 2022 році, і усвідомила цілий комплекс цінностей, на яких тримається цей опір! Тоді почала розуміти, що мав на увазі владика Борис. За минулі роки ми дуже багато чого переоцінили. Багато українців вперше зрозуміли, що українські письменники не нафталінові, а цікаві. Подивіться, що відбувається з книгарнями! Я не знаю, скільки їх відкрилося в самому тільки Києві від часу повномасштабного вторгнення.

– От, власне, щодо книгарень. До повномасштабного вторгнення Росії ви казали, що частка купівлі книжок українських авторів становить 0,3 відсотка! А ще мене вразила статистика, що навіть після 2014 року російських авторів продавалось понад 80 відсотків!

– Для багатьох людей торгівля російськими книжками – це був просто бізнес. Поки війна не торкнулася низки людей особисто, поки не повибивало вікна або не понищило майно ракетами, багато хто не усвідомлював, що російський продукт є частиною політики, спрямованої на нищення української культури, її упослідження. Мільйони людей роками не думали про те, що Росія несе загрозу – і не тільки в політичному та економічному сенсах, а й у культурному.

Гурти, які виступали на цьому ж фестивалі "Земля поетів", дуже довго були, так би мовити, нерентабельними, на радіо їм казали, що їхня музика – "неформат". А тепер виявляється, що на цей "неформат" без особливої реклами спокійно приходить понад тисячу людей.

– Я переживаю, щоб не було, як з "Територією А", коли відбувався стрімкий розвиток української музики, а потім все одно вплив російської культури переважив...

– Але тоді все-таки не було війни. Мені здається, що є речі незворотні... Середина 90-х і вже майже середина 2020-х – це геть різний час. Що таке 1995-й рік? Це всього-на-всього четвертий рік незалежності, причому не всі розуміли, чи ця незалежність аж така потрібна. Можливо, те, що вона далася тоді без крові, ніби "задарма", теж багато для кого було своєрідним дозволом для самого себе нею нехтувати, не цінувати її...

В уряді в той час було повно вчорашніх комуністів, не надто й "перефарбованих". Політикум і суспільство були ще дуже совєтські за духом. Згадайте Ірину Білик, яка як виконавиця починала виступати українською, а пізніше виспівувала в Росії, і їй українська мова вже не була потрібна. Але її полюбили передусім за її українську позицію, з якої вона починала.

У психотерапії є правило: ми не цінуємо те, за що не платимо. Я з ним не вповні згодна, не можу поширювати його на всі аспекти життя, бо є безліч речей, яких не купиш – ні любові, ні здоров'я, ні міжлюдських зв'язків. Але певних речей, на жаль, люди справді не цінують, якщо ті приходять як дар. Тому в 90-х вийшло так, як вийшло. Якби замість Леоніда Кравчука Україну очолив Вячеслав Чорновіл, він, ймовірно, зібрав би довкола себе інших людей, натискав би на інші важелі і корабель пішов би в іншому напрямку... Ми сьогодні перейменовуємо вулиці, а це треба було робити ще 30 років тому. І то навіть сьогодні ще є люди, які кричать, що їм і так добре. Їх влаштовують вулиці, названі на честь російських або радянських діячів. І це при тому, що за час незалежності вже змінилося ціле покоління...

– Раніше ви радили читати лауреатів Нобелівської премії, мовляв, даремно цією премією нікого не нагороджують. Що б радили читати сьогодні?

– Сьогодні я не конче раджу читати книжки, нагороджені преміями. Бо й поза ними є чимало прекрасних видань. Українцям я б радила читати книжки не лише про війну, хоча їх також не можна оминати увагою: в них багато важливих свідчень про наш час. Водночас мені здається, що зараз дуже цінно тримати голову в тверезому розумі, не мати підвищеної тривожності, читати те, що розслабляє, заспокоює, мотивує. Колись я була вражена, дізнавшись, що Астрід Ліндгрен написала свою знамениту "Пеппі Довгапанчоху" під час Другої світової війни...

– Я була поруч з її квартирою у Стокгольмі (щоб потрапити всередину помешкання, потрібне раннє бронювання, а дітям має бути від шести років. – Ред.)! Це моя улюблена дитяча письменниця!

– Моя також (усміхається). Дуже раджу прочитати її "Щоденники воєнного часу 1939-1945". Швеція не воювала, але війна все одно позначилась на побуті звичайних людей. У них теж були купони, за які можна було отримати певні продукти. У деяких моментах те, що Ліндгрен описує в щоденнику, так перегукується із сьогоднішньою війною, що просто дивуєшся. Навіть те, як Ліндгрен коментує росіян... Вона два роки працювала в комісії, яка цензурувала всю пошту, яка йшла з війни, і, звичайно, певні речі затушовувалися, закреслювалися, якщо вважалося, що вони стосуються якихось таємниць. І в такій не надто натхненній реальності вона створила цю світлу дівчинку, яка жила в атмосфері пригод. Нам усім хотілося би мати таку приятельку, з якою можна лазити в дупло пити каву... Ми нізащо не сказали би, що книжку про Пеппі було написано у воєнний час. Власне, десь такий, як сьогодні.

Мені здається, що нам дуже потрібні книжки, які дають надію. В 2022-му році я спершу взагалі нічого не читала, крім новин. Пригадую, що, побачивши фотографії з Бучі, я два дні лежала на ліжку і ридала, мені здавалося, що я вже не можу з нього встати. Побачене було настільки несумісне з усім попереднім життям… Як у ХХІ столітті під Києвом вбили людей у такій кількості ні за що ні про що?!

А десь від травня 2022 року я почала одну за одною читати художні книги про Голокост. Просто поглинала їх і в певних моментах немов би впізнавала перегук з нашою дійсністю під час війни.

У 2021 році я прочитала книгу "Вибір" Едіт Еґер, яка пройшла Аушвіц. Вона вже помирала, коли прийшли американські солдати і якимось дивом помітили її напівпритомну, але живу, на тілах мертвих. Дівчина вчилась заново ходити, говорити, писати, бо, очевидно, після всіх травм мозок втратив когнітивні властивості. І ця людина після всіх пережитих жахіть зробила професійну кар'єру, створила сім'ю! У 2022 році я постійно згадувала про неї і повторювала собі, що її життя засвідчує своєрідну перемогу навіть над таким страшним злом, яким був Аушвіц та інші табори смерті. Через постаті людей, які вижили, це зло у певному сенсі зазнало поразки.

Тепер наближається Різдво, і я перечитала би "Хроніки Нарнії". У цій книжці теж є війна, діти тікають із Лондона, який швидко буде бомбардований, але далі в ній починається казка. У ній дуже багато надії і певності в тому, що остаточно зло буде переможено.

А ще раджу читати те, що тішить серце, наприклад, українську поезію, особливо написану до 2014-го року. Сьогодні для мене ці наші раніші тексти дуже цінні як своєрідна оаза спокою. Тепер ми вже не вміємо так безтурботно писати, як колись. Цікаво, що саме після 2022-го року поезію в Україні почали значно активніше читати, ніж раніше.

– У вас є чудова книга "Казки Різдва". Чи плануєте ще колись писати для дітей?

– Я б з радістю, але не можу абстрагуватися і написати щось таке, де нема війни. Тому не пишу зараз текстів для дітей. Натомість працюю над новою книжкою розмов із владикою Борисом Ґудзяком. Ці розмови теж зосереджені довкола різних питань і травм, що їх породжує війна.

– Коли на Facebook ви поцікавились, що ваші підписники хотіли б запитати у владики Бориса, одна з користувачок мережі написала: "Чому в людей з окупованих територій немає мотивації вивчати українську мову?". Як на це запитання відповіли б ви?

– Якщо взяти південь чи схід, де є чи було найбільше російськомовного населення, і згадати, що на тих землях діялося впродовж XX століття, в нас відпаде половина питань. Це були голодомори, репресії, розмаїті залякування – а це все речі, які на покоління залишають по собі глибинні травми. Теж не забуваймо, якою потужною і продуманою була політика русифікації. Не дивно, що вона принесла плоди.

Цікаво, що в багатьох людей, які вважають російську рідною мовою, яку вони ввібрали з молоком матері, батьки розмовляли російською, а ось їхні бабусі й дідусі не конче. Дуже часто це був або суржик, або українська. Діяла ціла потужна репресивна машина. І якщо політика русифікації була продумана до найменших гвинтиків, то, хоч сьогодні я можу дратуватися через цю людину, яка вперто тримається за російську мову, я все одно розумію, звідки все це росте. Я розумію, що за цією мовою можуть бути численні травми й винищені роди.

У ХХ столітті совєтські люди жили в постійному страху: якщо будеш зі своєю українськістю кудись пхатися, ти не житимеш! Я щойно дочитала книгу свого покійного професора Володимира Моренця, що викладав у Могилянці (Національний університет "Києво-Могилянська академія". – Ред.), і він чітко говорить: "У XX столітті українець – це мертвий українець".

Якщо поспілкуватися з цими людьми про історії їхніх родів, чимало з них – із нас! – їх просто не знають, бо наші діди і прадіди багато про що боялися говорити і мовчали. До того ж над перетворенням українця на російськомовну людину працювала ціла машина. А що зробила Україна за 30 років незалежності, щоб це змінити, щоб з цим працювати? Нічого. Українське кабельне телебачення було платним, а російське, трансльоване з Росії, безкоштовним. Багато знайомих говорило, що їхали до Харкова чи на Донеччину в гості і там не раз чули те, що транслювали російські канали. Перший день слухаєш, думаєш: "Повна брехня!", а на третій починаєш думати: "Може, десь у цьому і є рація...". І це лише один приклад.

– Але вже скільки часу пройшло...

– Я це розумію, але що з собою вдіє людина, яка вірить, що це її рідна мова? У 2022-му році у Львові я спілкувалася з родиною, яка виїхала зі свого рідного міста на сході України через обстріли. Вони тільки в розмові зі мною переходили на українську, а між собою говорили російською. Неможливо донести комусь потребу в українській мові, якщо людина каже: "Це наша мова, ми росли з російськими казками, мама нам колискову співала російською".

Для того щоб ця потреба з'явилась, має бути відповідно продумана державна політика. Суспільство має розуміти цінність своєї мови і культури. А в нас державна політика радше перешкоджала в низці аспектів розвиткові саме українськомовної культури і української мови. Коли я вчилась у Могилянці, писала свою першу курсову про проблеми мовної політики, це був десь 2000-й рік. Думала, може, мені далі займатися цією темою? Але це означало би, що я постійно писатиму саме про проблеми мовної політики, а не про їх вирішення. Бо це була епоха Кучми, і про адекватну мовну політику тоді не йшлося.

Тож це насправді дуже серйозні речі. Радію, коли в громадських місцях бачу, що закон про мову принаймні в Києві діє. Вчора ми з чоловіком повертались додому, зайшли в пекарню випити кави, і переді мною дівчина робить замовлення українською, продавець говорить українською і не тільки з покупцями, а й з колегами. За мною люди заходять і розмовляють українською, і мимоволі запитуєш себе: ми до цього дожили? Це в Києві? Де моїй мамі казали, коли чули, що вона з нами в автобусі говорить українською: "Зачем вы калечите ребенка?". Тож зміни все одно є. Я думаю, що вони будуть і на тих територіях, які ми сьогодні сприймаємо переважно як російськомовні.

Ми ж не так давно почали їздити на схід з українськими культурними проєктами. Не можна, не вклавши нічого в зросійщені регіони, очікувати, що люди самі, пройшовши пострадянську школу, візьмуть і заговорять українською! Люди соромляться, їм десятками років нав'язували поділ на низьку селянську культуру і високу міську. Ага, ти говориш українською – ти селюк.

Є ж дуже багато стереотипів і міфів довкола цього. І знову-таки політика русифікації – це був гіперпотужний механізм. Я знаю, через що проходили мої батьки, як їх викликали в КДБ. Мамі взагалі казали, що позбавлять батьківських прав. Вона сиділа, нервувалась, руки накривала хустинкою, щоб не видно було, як вони тремтять. І з таким нервовим сміхом казала їм: "Ну, будете самі виховувати!" А кадебісти аж кричали, що вона знущається з них. Оце вам реальність Києва 70-80-х років...

– Батьки також народилися в Києві?

– Тато – в Києві, а мама – на Вінниччині. Вона померла від раку в 58 років. Думаю, що ті походи в КДБ, ті страхи й стреси не сприяли доброму здоров'ю.

– Як почався ваш творчий шлях? Знаю, що ваша середня сестра Дзвінка Матіяш також письменниця.

– Ми в дитинстві дуже багато читали, вміли самі читати десь із чотирьох років. Грошей не було аж надто багато, але кошти найчастіше витрачалися саме на книжки, причому в нас була суто україномовна бібліотека. Ми теж дуже багато текстів вчили напам'ять. Десь у шість років я написала перші вірші, але й сама не могла б тоді сказати, чому це зробила. Хоч я регулярно писала вірші в юнацькі і студентські роки, в мене не було амбіцій бути письменницею. Я просто про це не думала. Напевно, не усвідомлювала, що таке можливо. Я думала бути літературознавицею, займатися теорією літератури. До того, щоб я дебютувала як поетка, мене підштовхнув мій друг – письменник Анатолій Дністровий.

Коли померла мама, друзі намагалися бути поруч. Дністровий знав, що я щось пишу, і наполягав, що треба робити книжку. Він допоміг мені впорядкувати збірку, я подала її на конкурс видавництва "Смолоскип", і вона отримала другу премію і побачила світ. Тому я дуже вдячна Толіку Дністровому за таке підштовхування. А друга книжка й наступні писалися вже зовсім по-іншому. Я ввійшла в письменницьке середовище, контактувала з авторами, яких шанувала, слухала і багато чого в них вчилася. Тоді почала змінюватися мова письма, відбулося багато внутрішніх трансформацій.

– Польську мову ви вивчили під час навчання в Могилянці?

– Я вчила її там коротко, лише два семестри, просто дуже багато читала польською, їздила до Варшави працювати в бібліотеках, тому що я писала диплом про мовчання, і поляки, на відміну від нас, уже досліджували цю тему. Почала все більше читати художньої літератури, і якоїсь миті прочитане хотілося передати своєю мовою. Загалом це те, що керує перекладачем: тобі так подобається певна книжка, що хочеш бачити її в книгарні в Україні. Свого часу мені дуже захотілось перекласти одну з книжок Анджея Стасюка – "Фадо". Я пішла до видавця, і книжка побачила світ. Це був мій перший книжковий переклад.

Письменники часто перекладають своїх колег. Зрештою, треба передовсім добре відчувати рідну мову для того, щоб перекладати. Коли перекладаєш, маєш перед собою одне слово, а обираєш між десятьма словами в рідній мові, якими можна його передати.

– Чи буває у вас вигорання і як із цим боротися?

– Ще й яке. Нас не вчили про себе дбати, і це теж щось таке дуже пострадянське. Згадайте, якими були радянські ідеальні люди: всі ці жінки на тракторах або жінки-муляри чи штукатури. Люди постійно важко гарували і мали за це копійки. Якщо ще взяти досвід 90-х, коли люди, щоб виживати, хапалися за все, розуміємо, чому мало хто з нас уміє турбуватися про себе і вибудовувати розумні кордони, зокрема й на роботі. Дуже багато людей працюють допізна, ночами сидять над роботою, не мають ані вихідних, ані відпусток. Так, є війна, треба донатити, і всі мають багато фінансових потреб. І дуже багато кому не вдається заробити на це на одному місці праці, а після робочого дня просто відпочивати. Багато хто мусить додатково братися ще за низку проєктів, щоб прогодувати сім’ю.

Я теж свого часу намагалась поєднати багато речей навіть не так задля заробітку, а просто тому, що мене багато що цікавить. Хочеться і писати, і перекладати, і викладати, і редагувати цікаві книжки й долучатися ще до низки хороших справ. Якийсь час я працювала на кількох роботах, водночас писала дисертацію, дописувала до низки видань, долучалася до різних ініціатив і не враховувала, що це може мати наслідки. Коли тобі 20 з хвостиком, то здається, що до певного моменту можеш усе...

Після розстрілів на Майдані й внутрішнього напруження, до якого я не була готова, – бо як це так, що в моєму місті в центрі хтось розстрілює, безкарно вбиває людей – я ніби втратила всю силу. Вона ніби вийшла з мене. Це мало дуже важкі наслідки, я довго не могла ходити, була як порожня кулька, з якої вийшло повітря. Я довго відновлювалась і мусила навчитися берегти себе. Зараз у мене є вихідні, які я не дозволяю забрати в себе жодній роботі.

Я б хотіла, щоб в Україні були добрі умови праці й гідна оплата, щоб люди могли приходити на свою одну роботу, а не розриватися між кількома й постійно жити в напрузі, що чогось не встигаєш. Було би чудово закінчувати робочий день до четвертої, іти додому, бути з родиною, ходити на природу, взимку кататися на лижах. І просто дбати про своє здоров'я, пам’ятати, що ти цінний...

– Як віднайти сенс життя, силу і мотивацію після втрат на цій війні?

– Я дуже боюся відповідати на такі глобальні запитання і щось радити... Можливо, коли людина залишається віч-на-віч зі своїм горем, їй дуже складно його прожити. Якщо співпереживати його з тими, хто має подібний досвід, знаходити таких людей і ставати навзаєм опорою одні для одних, може бути легше знайти сенс жити далі. Коли нам боляче, нам здається, що наш біль найважчий. А коли роззирнешся і побачиш інших, зрозумієш, що їхній біль не менший, а, може, навіть більший за твій, і що ти сам також можеш підставити комусь своє плече...

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з батьком українського дубляжу Олексою Негребецьким – про "пластмасову" українську мову, пропозицію Klavdia Petrivna і спогади про ЧАЕС.

Ще на OBOZ.UA інтерв'ю з письменницею Іреною Карпою – про війну в Україні, поїздку на Донбас із Сергієм Жаданом і волонтерство.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!