"Батьки подумали, що це справжня українська". Відомий режисер Гуто Пашко – про російську мову в Києві, брехню росіян і "маленьку Україну" в Бразилії

Відомий бразильський режисер і сценарист українського походження Гуто Пашко (повне ім'я Августин Пашко) народився в Бразилії в родині українських емігрантів. Його предки прибули туди в кінці ХIX століття під час першої хвилі еміграції. Гуто жив у селі, де навіть не було світла, і спілкувався лише українською мовою, поки не пішов до школи.

Відео дня

В інтерв'ю OBOZ.UA Гуто Пашко розповів, як через небажання бути священником в 11 років покинув батьківський дім, став актором, а згодом режисером, сценаристом та навіть заснував власну продюсерську студію GP7, де вже зняв п'ять документальних фільмів, присвячених Україні. Гуто першим із родини відвідав малу батьківщину. Про враження від України, майстерність російської пропаганди та біль від небажання української молоді у Бразилії вивчати українську мову, звичаї та історію – далі.

"Я не розмовляю літературною українською мовою, ніколи не ходив до української школи. Я лише знаю ту українську, якої навчила мене моя родина тут, у Бразилії. В Україні мені казали, що в мене музейна мова!" – жартує Гуто, намагаючись перейти на португальську.

– Попри те, що я володію португальською, все ж попрошу вас розмовляти українською мовою, адже маю унікальну можливість почути, якою вона була наприкінці ХІХ століття. Гуто, з якої ви родини? Яких українських традицій дотримувалися?

– Мої батьки все життя працювали на землі. Сьогодні місто Прудентополіс, штат Парана, що за двадцять кілометрів від нашого села, залишається найбільшим світовим виробником чорної квасолі. Його ще називають "маленька Україна", воно налічує 35 українських церков, у нас велика діаспора. В родині ми святкували Святий вечір, Різдво, Великдень, а теперішня молодь вже не знає, що таке коляда...

Тут, у Бразилії, моя баба казала мені: "Тихо будь, бо попойоски тебе заберуть!" Це прототип Святого Миколая, тільки навпаки. Він забирав у мішок дітей, які погано поводилися. На пам'ять про ці спогади я зняв фільм Quem tem medo do popoyosky? ("Хто боїться попойоски?" – Ред.). Я розповідав про попойоски багатьом українцям, коли приїжджав до України, але ніхто ніколи про них не чув! (сміється).

– Як вас, українськомовного, прийняли в школі бразильські діти?

– Мені було дуже важко, я нічого не розумів португальською мовою. Якось вчителька побачила, що я плачу, і поцікавилася, що трапилося. Як міг, пояснив їй, що діти, наче з дурника, з мене насміхалися. Тоді вона сказала, що трохи допомагатиме, але найбільше, хто має допомагати мені, – це я сам.

Вчителька порадила багато читати португальською і щоп'ятниці давала мені по одній книжці. Через тиждень я мав розповісти прочитану історію, щоб потім отримати наступну книгу.

Так за рік я навчився читати. Коли починалися канікули, все одно потрібно було продовжувати читання. Крім того, я отримував завдання не лише розповідати, а ще й описувати прочитане. Всі помилки, які я робив у словах, вчителька виписувала і просила переписувати кожне слово десять разів, щоб ніколи не забув, як воно правильно пишеться. Так я вивчив португальську мову.

– Чому ви покинули батьківський дім в 11 років? Які б поради дали тим, хто з тієї чи іншої причини не бажає спілкуватися з рідними?

– Мої батьки – дуже релігійні люди. Вони "пообіцяли Богу, що їхній найстарший син стане священником", а я цього не хотів і сердився на них. Ми дуже сварилися через це, тому я не витримав і пішов жити до тітки. За всієї поваги до батьків – не можна давати якісь обіцянки ціною власної дитини! Я почувався дуже ображеним, 30 років не хотів нічого знати ані про церкву, ані про моїх батьків!

Завдяки тому, що я читав багато книг, я бачив світ іншим. Завдяки тому, що я писав історії з прочитаного, і народився Гуто Пашко – відомий сьогодні сценарист і режисер. Ніколи не забуду, як у шостому класі нас вперше повезли до дитячого театру. Це справило на мене неймовірне враження. Бо в селі, де я народився, не було навіть світла. По вихідних ми лише ходили до церкви та до української школи, яка навіть не вважалася офіційною. Я став першим зі всієї своєї родини, хто вступив до акторської школи, а потім до університету.

Коли я знімався у фільмах та серіалах, то ще не спілкувався з батьками. Але через багато років зрозумів, що хоч і покинув батьківський дім, нашу діаспору, наскільки важливим для мене як артиста було народитися саме в тій, українській сім'ї. Мені захотілося дізнатися більше про історію своєї родини. Тому через 30 років я повернувся у своє рідне село, щоб побачити батьків та попросити вибачення, бо усвідомив, що мати родину дуже важливо. Коли молодий, думаєш, що знаєш усе, а насправді не знаєш нічого. Але цей процес трансформації мене був надзвичайно важливим у моїй історії.

Я розвинув тему української еміграції до Бразилії, багато читав та досліджував. Так зародилася ідея зняти фільм про рідне село моїх предків – Ясенів, що у Львівській області, яке я шукав п'ять років, бо дідо забув його назву. Через 123 роки, як моя родина виїхала до Бразилії, я перший із своєї сім'ї туди приїхав. Тому для мене дуже важливим є фільм "Рідне село" (Aldeia natal. – Ред.). Після нашого примирення я запросив батьків поїхати зі мною в Україну.

– Як відреагували батьки, коли почули, що їдуть до України?

– З дитинства я слухав історії про Україну лише від свого діда Йосипа, який ніколи там не був. Пригадую, коли у 2005 році я вперше прилетів до Києва, то перше, що подумав: "Це не те, що розповідав мені дідо!" (сміється). Адже я побачив великий мегаполіс, такий, як Мілан, Лісабон чи Париж. Лише коли приїхав до Львова, потім до Тернополя, коли їздив по селах, там я впізнавав рідну Галичину, описану моїм дідом.

Мої ж батьки ніколи не виїжджали з Бразилії, ніколи не літали літаком, усе було для них нове (усміхається). Коли в Києві вони почули російську, то подумали, що це і є справжня українська мова, а не та, якою вони розмовляли у Бразилії. І дуже хвилювались, що їх ніхто не розумітиме! Родина по лінії батька – Пашків, родом із села Ясенів Львівської області, а по лінії матері – Тарнавських, родом із села Скваржава, що зараз також належить до Львівської області, але до Другої світової війни належало Тернопільщині. На Галичині їхню українську мову розуміли, і вони нарешті відчули себе як вдома.

– Ваша дружина, режисерка Андреа Калабоа, яка є співзасновницею продюсерської студії GP7 і неодноразово супроводжувала вас у поїздках до України, як і ви, також із родини українських емігрантів. Якою мовою спілкуєтесь зазвичай?

– Моя дружина Андреа взяла творчий псевдонім Калабоа, поєднавши прізвища батьків – Калатай та Богачук, трохи розуміє українську мову, але не володіє нею, бо у дитинстві не хотіла вчити. Що вона дуже любить робити, так це готувати українські страви – борщ, вареники, голубці! До речі, вчора на вечерю наліпила вареників! (сміється). Також у нашому домі можна побачити різноманітну українську атрибутику: вишиті рушники, картини тощо.

– Як так трапилося, що сьогодні українські емігранти у Бразилії більше не розмовляють українською мовою, а в кращому разі – трохи її розуміють?

– У мене немає дітей. Такий мій вибір. Але якщо ви запитаєте моїх племінників, хто вони – українці чи бразильці, вони скажуть, що бразильці! Сьогодні в Прудентополісі майже не знають української і не дуже хочуть її вчити. Я і п'ятеро моїх братів розмовляли українською мовою, мої молодші сестри – лише трохи її розуміють. Оскільки в школі ми вивчали португальську, мали бразильських друзів, то говорили з ними португальською...І коли я усвідомив, що моя сестра, яка на 20 років молодша, не знає української мови, був шокований і подумав: як так сталося?

Це надихнуло мене на документальний фільм Entre nos, о estranho ("Між нами чужинець". – Ред.). Чому така назва? Бо раніше у великій українській діаспорі, де 75% населення міста Прудентополіс були українці, бразилець був чужинцем, навіть незважаючи на те, що насправді ми проживали в його рідній країні. А сьогодні все навпаки. Українська молодь із задоволенням слухає бразильську музику, не знаючи українських пісень.

Я розставив увімкнені камери у семи населених пунктах, намагався зрозуміти, чому майже 100 років у Прудентополісі зберігалися українські культура та мова, яка була другою офіційною у штаті, і за 30 років відбулася така глобалізація. Тоді той, хто не розмовляв українською, не міг навіть мати роботу будь-де: чи то в магазині, чи на заправці. Я, живучи в селі, за 20 кілометрів від міста, в хаті без світла, знав українську, а мої молодші сестри, маючи телебачення та інтернет, – ні.

– Чи реально щось змінити?

– Вже понад 20 років я є співзасновником продюсерської студії, знімав багато фільмів та серіалів, але настав час, коли поставив собі питання: як я можу допомогти нашій діаспорі? Тому почав знімати документальні фільми, щоб люди знали свою історію та культуру. Наприклад, Made in Ucrania. Os ucranianos no Parana ("Зроблено в Україні. Українці в Парані". – Ред.) показав історичне минуле української еміграції до Парани, пізніше з фільму зробили серіал для телебачення. Або документальний фільм Ivan – у 1942 році Іван Бойко був викрадений нацистами з рідного села і вивезений до Німеччини на примусові роботи. У 1948 році він емігрував до Бразилії як біженець і залишився пов'язаним з культурними традиціями своєї країни через музику. На основі його щоденників фільм документує повернення Івана Бойка у 91-річному віці на Батьківщину, справжня подорож назад у часі.

– Минулого року ви приїжджали до Бучі, Ірпеня, Ізюма та Вінниці. Яка ваша думка щодо російської пропаганди, яка стверджує, що там була "постанова"?

– Так, мене запросила організація PEN Ukraine (культурна і правозахисна громадська організація, що об'єднує журналістів, письменників, науковців, видавців, драматургів, фотографів тощо. – Ред.) як міжнародного спостерігача за перебігом війни. У ПЕН знайомі з моєю творчістю, знають, що я підтримую Україну, та хотіли, щоб я побачив ситуацію на власні очі, яка, на жаль, продовжує відбуватися на багатьох окупованих нині територіях. Ще я поїхав з тієї причини, що наш бразильський президент нічим не допомагає Україні. Я даю багато інтерв'ю і завжди згадую про війну, про російську пропаганду, дезінформацію, якою вони займаються. Розумні люди розуміють їхню тактику, яка тягнеться ще з часів Радянського Союзу. Для росіян брехати – це норма. Як режисер можу сказати: росіяни блискуче роблять пропаганду!

Я задокументував злочини, заподіяні ними, і зараз працюю над фільмом, максимально ділюся власним досвідом та переживаннями, показую силу українців, які пережили страшну окупацію.

Цього року хотів би знову приїхати, щоб представити прем'єру документального фільму "Рідне село", який, як я вже говорив, має для мене велике значення.

– А бразильські громадяни якось коментують війну в Україні?

– Зараз вже ніяк не коментують. Лише в перші тижні повномасштабного вторгнення, коли постійно показували по телебаченню, то мені писали. Сьогодні певною мірою бразильцям вже байдуже, адже їх війна не зачіпає.

– Чому вам не байдуже?

– Бо я – українець, бо Україна також є моєю країною. Це моя душа, в мені тече українська кров.

– А українські мігранти? Я зрозуміла, що мову вони вчити не хочуть, але чи турбує їх ситуація на малій батьківщині?

– Трапляється так, що українські мігранти не прагнуть до глибокого знання всього питання, не стежать за ситуацією в Україні, не знають історичного контексту. Але більша частина громади дуже переймається, у нас є організації, які займаються збором коштів на допомогу Україні. Або наприклад, товариство Subras, яке нещодавно відсвяткувало сторіччя з дня заснування, багато працює на користь через фольклорний ансамбль "Барвінок", хор та оркестр. Нещодавно виступили з музичною програмою про Голодомор. Минулого року інший український фольклорний ансамбль "Полтава" з Куритиби – міста, де я живу і працюю, – організував Міжнародний фестиваль українського танцю, в якому взяли участь понад 20 колективів із Бразилії та інших країн. Тобто я цим хочу сказати, що організовуються культурні та громадські заходи на підтримку України і що є українські мігранти, яким також не байдуже на те, що відбувається на батьківщині їхніх предків.

Читайте також інтерв'ю з відомою письменницею Богданою Матіяш – про комплекс меншовартості, книги під час війни і невидиму проблему російськомовних: "У XX столітті українець – це мертвий українець".

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з Євгеном та Наталією Синельниковими – про життя після окупації, секрети міцного шлюбу і як звучить Україна під час війни.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!