Аді Роговцевій – 83: десять сильних фраз про Донбас, Крим та росіян

Триває війна, а ми живемо, як ніби її немає. Ми всі повинні обмежити себе в святах і салютах. Там, на війні, мерзнуть хлопці, недоїдають, смерті дивляться в очі. І гинуть. Ось ці дві реальності мене вражають. Адже начебто біля трун танцюємо, об'їдаємося. Це не означає, що повинно завмерти життя, але потрібно бути милосерднішими. Ця небезпека не тільки над тими хлопчиками – вона над нами.

Ні за які гроші я не відмовлюся від власної позиції. Я підтримую свою батьківщину перед агресією колосального монстра. Не хочу, щоб мене і моїх дітей знову зробили рабами. На нашу країну йде агресія, у мене немає іншого вибору. Не можна називати братом того, хто йде на тебе війною.

Колись ще давно, здається, за Кучми, він приїхав до України з якимось візитом, і не ясно, з чого раптом заявив, мовляв, в Україні ж є така артистка, Роговцева, буду з нею на обіді сидіти. І ми з ним обідали. Розмовляли. І тоді я йому прочитала Цвєтаєву: "Если душа родилась крылатой – что ей хоромы и что ей хаты! Что Чингисхан ей – и что – Орда! Два на миру у меня врага, два близнеца, неразрывно-слитых: голод голодных..." , і тут, глянувши на Путіна – "...и сытость сытых". Тому що обід був хороший. Ситість ситих. Не пам'ятаю, що там сталося далі, але він читав Шевченка. Коли ж ось почалася ця велика біда, я насамперед звернулася до нього, нагадавши і про Цвєтаєву, і про Шевченко. Кажу: "Що це було? Фальш, раз ви Шевченко знаєте і на землю мою зазіхнули". Якось так. Ось це я б йому і повторила.

Їх привчили, що українці гірші, що ми вигаданий народ, вигадана мова, "молодший брат". Вони завжди дуже поблажливо до нас ставилися. Я цього ніколи не відчувала, бо не дозволяла цього. Щоб там працювати, треба було знати їхню мову. Я її знала без акценту.

Вони (росіяни, – ред.) вважають, що Крим російський і Севастополь "російське місто" – це вкорінювалося не один десяток років. Їх не можна переговорити, перевчити, напевно, треба ізолювати себе від них.

Як проаналізуєш диктатора? Людину, який вирішила, що вона вища за Бога, що вона може вбивати, керувати, кроїти землі і народи. Що це за люди? Виродки. А як з ними? Мені здається, їх потрібно знищувати.

Я їду туди тільки тому, що вони (українські бійці, – ред.) кличуть. Вони мене знають, і один одному передають контакти. І не передають, що була артистка, а просто: "Була Ада", "Була Ада Миколаївна". Так склалося, можливо, завдяки інтернету, я стала таким ось уособленням жінки, яка приїде, яку можна обійняти, і вона скаже дуже прості слова.

Не може жінка пережити смерть свого сина, вона стає іншою, потойбічною, якою стала і я, поховавши свого сина. Не стало в 50 років мого щастя, мого життя, його сенсу. І якби не дочка, не онуки, я б зараз не сиділа перед вами, тому що разом з сином мати вмирає. І скільки таких мертвих матерів зараз в Україні. Про них треба дбати, а хто це зробить? Іноді і доброго слова не скажуть, не кажучи вже про те, щоб заплатити які гроші, щоб вона хоча б квіти синові на могилу купила.

Я все життя грала в Росії, крім України. Мені кажуть: "Ада, ти наша". А я їм відповідаю: "Я не ваша. Я своя, я українська".

Так склалося, що люди зомбовані. Зомбовані цієї комуністичною ідеологією, якою була зомбована і я все своє свідоме життя. У цій ситуації потрібно лише дуже багато читати, багато цікавитися, розпитувати, так як я в свої 80 років – не боятися бути на передовій, де гинуть хлопці. Я стояла на тому місці, де через півтори години двох дуже серйозно поранило. На тому місці ми грали епізоди виступів, читали вірші.