"Ми живемо всередині документального жаху". Олена Узлюк, один із найупізнаваніших голосів кіно, – про дубляж, війну та залаштунки гучного секс-скандалу

Олена Узлюк – заслужена артистка України, акторка столичного Молодого театру, відома також яскравими ролями в кіно ("Припутні", "Уроки толерантності", "Обмежено придатні", "Перші дні"). Вона одна з найвпізнаваніших голосів країни: озвучує таких відомих акторок, як Мелісса Маккарті, Гелена Бонем Картер, Пенелопа Крус, Сандра Буллок, Сальма Хаєк, Дженніфер Еністон, Джулія Робертс, Кейт Вінслет та інших.

Відео дня

OBOZ.UA зустрівся з акторкою на прем’єрному показі фільму "Випробувальний термін" (у широкому прокаті – з 8 січня), де Олена Узлюк виконала одну з ролей. В інтерв’ю вона розповіла про роботу над українським дубляжем культового фільму "Сам удома", поділилася секретами роботи з легендарними голосами та пояснила, чому під час великої війни відмовляється від багатьох кінопропозицій. А ще вперше відверто розповіла про те, що насправді відбувалося за лаштунками Молодого театру, очільник якого, режисер Андрій Білоус, нещодавно отримав підозру в сексуальному насильстві.

– Олено, хочеться почати з новорічного – фільму "Сам удома". У цій картині ви озвучили фактично весь жіночий та дитячий світ історії, а також головного героя – Кевіна. Як сьогодні згадуєте той досвід? Що для вас було найскладнішим або, навпаки, найрадіснішим у процесі? І яка картинка чи емоція найпершими спливають у пам’яті, коли хтось вимовляє "фільм "Сам удома"?

– Цікаво, що при всій кількості робіт, що в мене є, які за складністю перевершили той досвід, журналісти все одно повертаються до цього фільму (усміхається). І з часом я зрозуміла чому. Просто виросло покоління молодих людей, які в дитинстві сиділи під ялинками саме в той момент, коли цей фільм з’явився в українському озвученні. Вони виросли – і тепер, мабуть, інтуїтивно повертаються до своїх перших, дуже теплих емоцій. Бо "Сам удома" справді люблять, його дивляться досі, він став символом Нового року й Різдва. В театрі молодь наша часом каже: "Так цікаво: коли чуємо вас на репетиціях, таке відчуття, ніби сидимо під ялинкою, загорнуті в ковдру, з чашкою чаю і за вікном – Новий рік".

За стільки років роботи я відчула, що голос – це взагалі окрема матерія, самостійний організм. Ним можна перетворити людину на маргінала, а можна – на королеву. Якщо ж повернутися до фільму "Сам удома", то це був звичайний робочий проєкт телеканалу "1+1". Хочу окремо відзначити: "плюси" з самого початку дуже потужно заявили про себе в дубляжі – із сильною редактурою, режисурою, кастингом голосів, які буквально відбирали поштучно. Навіть існувала, як на мене, несправедлива думка, ніби дубляжники – це мафіозне середовище, куди неможливо потрапити. Насправді усе було складно не через закритість, а через жорсткий, але чесний відбір. Потрапити було дійсно важко. І мені по-справжньому пощастило опинитися в цій системі у 1994 році. Я вважаю, втрутилася доля, бо я й гадки не мала, що на багато років це стане для мене і любов’ю, і заробітком, і розвитком.

Над фільмом "Сам удома" ми працювали разом із колегою Олександром Завальським. Із фільму дуже чітко пам’ятаю сцену у величезному іграшковому магазині – касові апарати, вітрини, усе сяє й переливається. Тоді це справило на мене таке сильне враження, що подумала: колись обов’язково поїду на Різдво в країну, де так яскраво святкують – з ліхтариками, осліпливими вітринами. Зайду в магазин і матиму достатньо грошей, щоб купити все, що захочу. Але є ще одна особлива сцена. Це фінал – зустріч Кевіна з мамою. Пам’ятаю, як важко було її озвучувати. Вона настільки емоційно захопила, що ми змушені були зупиняти роботу. Режисер жартома казав: "Так, друзі, давайте зробимо паузу, почекаємо, поки Оленка поплаче, а потім продовжимо". І щоразу, коли бачу цю сцену по телевізору, відбувається те саме: просто пливу.

– А якщо говорити про заробітки: це були хороші гроші?

– Починаючи з 1994 року я на озвучках чи не щодня. Якось підрахувала: наприкінці 90-х одночасно працювала на дев’ятнадцяти студіях. В абсолютно різних форматах – музичні програми, наукові, мультфільми, реклами. Пропозицій було багато.

А це ж були важкі 90-ті. У театрі моя зарплата, здається, була близько десяти доларів. Ми з мамою жили вдвох. І коли почала нормально заробляти, у мене з’явилося відчуття повітря. Могла дозволити собі купувати гарні речі, допомагати мамі – зробила ремонт у квартирі, купила класну техніку. Пам’ятаю, як придбала телевізор Sharp з відеомагнітофоном – тоді це було щось неймовірне. Потім з’явилася перша мікрохвильова піч, електрочайники. Зараз про це смішно говорити – а тоді це було справжнє багатство. І в якийсь момент впіймала себе на думці: а що далі, для чого мені ці гроші? Завжди мріяла мандрувати. Десь у 1996 році купила першу подорож – до Лондона. Наступного року поїхала до Туреччини. І от це все мені давало можливість бути вільною, розвиватись, розкриватись, бачити.

– Серед акторок, яких ви дублюєте, чи є ті, до кого відчуваєте особливу симпатію? Чи цікавитеся тим, якими вони є поза знімальним майданчиком – у житті, в інтерв’ю, у власних історіях? Наскільки це для вас важливо?

– Для мене це дуже важливо. Передусім – з людського й жіночого інтересу. Мені цікаво розуміти не лише персонажа, а й саму акторку, її природу, шлях. Наприклад, коли в кіно з’явилася Мелісса Маккарті, мене затвердили її офіційним голосом в Україні. На початку вона працювала в яскраво-комедійній барві, навіть трохи асексуальній. Але з фільму у фільм, а я дублюю її вже багато років, спостерігала, як змінюється: з’являється інша жіночність, м’якість, дозволяє собі бути дівчинкою. Це дуже цікаво. Мої доньки дивилися деякі з її фільмів і якось сказали: "Мамо, це так дивно – здається, що ти на неї вже схожа". І я розумію, чому виникло це відчуття. Бо мені надзвичайно близька її акторська природа. З одного боку, її непросто озвучувати: вона робить абсолютно нелогічні паузи, непередбачувана, ламає ритм. Але з іншого – її комедійна природа, почуття гумору, внутрішня свобода мені близькі. І тому з нею легко.

Мені ще дуже близька Гелена Бонем Картер. Вона мені дуже зрозуміла. Перша моя робота з нею була в "Алісі в Країні чудес". Ми тоді працювали над дубляжем довго й дуже прискіпливо: студія, іноземні представники, постійний контроль кожної інтонації. Остап Ступка, який озвучував Капелюшника, бурчав: "Та ви що, знущаєтесь? Я всього десять фраз за годину записав!" Але вони справді вилизували все до ідеалу. І результат, скажу вам, був того вартий – дубляж вийшов блискучий. Гелена мені неймовірно імпонує. По-перше, як надпотужна акторка. По-друге, в ній стільки нюансів, півтонів, внутрішніх переливів. Коли її дублюю, у мене таке відчуття, ніби вбираю цю жіночність, наче вона передається мені через голос, через дихання.

І ще – Віра Фарміга. Якось я дублювала її в фільмі з Ліамом Нісоном і просто плавилася. Думаю: "Боже, яка ж вона жіночна". Це кайф – працювати з таким матеріалом, із такою енергією. Коли мене затвердили на фільм "Випробувальний термін", режисерка Ірина Громозда сказала: "Це має бути крута жінка – сучасна, красива, багата, вільна". І я думаю: "Так, щоб налаштуватися, треба подивитися якесь кіно з Вірою Фармігою або Геленою Бонем Картер". Бо там – такий мед, така сильна жіноча енергія.

– А чому таких жінок так мало в українському кіно?

– Під час роботи над фільмом ми якраз обговорювали це з Ірою Громоздою. Треба безжально ламати ці парадигми, бо у нас процвітає ейджизм. Система, деякі чоловіки, які вважають, що в 50 років жінка вже має вмерти. За кордоном я ніколи не відчувала нічого подібного. Там ставляться так, ніби тобі мінус 10 років. Хочеш підняти самооцінку – поїдь за кордон, чесно.

У "Випробувальному терміні" я отримала шанс бути жінкою свого віку, гарною, елегантно вдягненою, розумною. У нас у кінематографі гарно розкриті характери молодих героїнь, а зі старшими – проблема. У сценаріях вони або нещасні, або якісь недолугі. Але в реальному житті багато жінок, які успішні, гарно заробляють, стильно одягаються. Чому б не дати їм можливість відчути себе видимими в соціумі і підкреслити їхню цінність?

– У Молодий театр ви прийшли одразу після закінчення театрального. Стільки років на одній сцені – ніколи не виникало бажання спробувати щось інше?

– Чесно кажучи, у мене ніколи не було бажання міняти сцену. А ще важливо те, що в мене завжди була робота поза театром. Не відчувала себе затиснутою, мені не бракувало повітря. Коли стала більш упевненою у своїх силах, близько до 30 років, зрозуміла, що театр – це прекрасно, я його ціную, але бувають люди, які "вмру в театрі, і більше нічого не треба". І це створює залежність: людина стає рабом, боїться висловити думку, погоджується на будь-які ролі. Я не хотіла такої залежності... Був один момент у 90-х, коли старші актори щось там ділили, підписували, я відмовилася брати у цьому участь. І написала заяву на звільнення. Підійшла до тодішнього керівника: "Підпишіть, будь ласка, я не можу так працювати". Він порвав заяву: "Ті, хто створює цей безлад, нехай і звільняються. А ти йди працюй". І на цьому закінчилися мої втечі з театру (усміхається).

– Ви граєте в одній із найгучніших прем’єр у Молодому театрі – виставі "Кабаре", яку зробила відома хореографка Олена Коляденко. Як працювалося над цим проєктом?

– Зустріч із Лєною Коляденко для мене без перебільшення свято. Коли з’явилася нагода взяти участь у "Кабаре", тодішній керівник театру Андрій Білоус зібрав нас, дорослих акторів, і розповів про кастинг. Дехто відмовився. А я подумала: "Чому б ні?" Матеріал дуже складний, довелося ретельно готуватися. Було дуже хвилююче, але зрештою мене затвердили на роль. Бути частиною цієї команди – велика радість і відповідальність. У колективі Коляденко немає випадкових людей – там неймовірна селекція. Вона цінує порядність, працездатність, людяність.

Колектив працює як швейцарський годинник. От, наприклад, якісь музичні стики у нашій виставі, Лєна каже: "Олено, ти вийшла кілька разів на пів секунди пізніше. Значить, це вже система, ми її зараз будемо виправляти". При цьому працює так, що не принижує, не знецінює – просто коригує. І ти не відчуваєш ані страху, ані меншовартості. Це принципова різниця. Бо дуже часто в театрі режисери можуть поводитися геть інакше – зауваження звучать через призму тиску й приниження. Для мене "Кабаре" – це справжній кайф. І через матеріал, і через людей, які поруч.

– Не можу не запитати про гучний скандал довкола Андрія Білоуса, якого звинувачують у харасменті й сексуальному насильстві. Відомо, що ви стали однією з небагатьох акторок старшого покоління, які під час зборів колективу відкрито висловили протест проти дій режисера.

– Відверто кажучи, я була єдиною, хто тоді підвівся на знак протесту разом з молодими акторами. Решта колег обрали або нейтральну позицію, або відверто агресивну. І це було боляче – передусім для молоді. А для мене – просто нестерпно, бо я дивилася на цю ситуацію як мама. У мене ніколи не було особистих конфліктів з Андрієм Білоусом. Наші стосунки були завжди рівними, робочими. В його виставах не брала участі, крім двох останніх. Безперечно, Білоус – яскравий режисер. Його вистави візуально ефектні, красиві. Але мене завжди бентежила їхня внутрішня, духовна складова. З багатьма речами була принципово не згодна. Коли ж потрапила на його репетиції, сумніви посилилися. Я побачила, як він спілкується з акторами. І це якраз про ті моменти приниження, які, на жаль, у театрі часто намагаються виправдати творчим процесом.

А ще в нього була своєрідна фішка – обов’язково когось роздягнути на сцені. Пам’ятаю момент: сиджу в гримерці, забігає молода дівчинка, плаче. Питаю, що сталося. Каже: режисер наполягає, що в цій сцені потрібно роздягатися. Питаю: ти цього хочеш? Вона: звісно, ні. Тоді я кажу: чому ж ти погоджуєшся? Вона: а як? Він мене взяв у театр – тепер вижене. От так і працювала та система. Він виховував студенток у переконанні, що оголення – це частина професії, а якщо відмовляєшся – значить, непрофесійна. Цю ідею буквально вкладав їм у голови. І є різниця, хто це чує. Дівчина з великого міста, де більше впевненості. Чи дитина з маленького містечка, 17 років, яка щойно вступила до театрального інституту. Для неї художній керівник – це абсолютний авторитет, майже цар і Бог. І коли така людина каже: "Так треба, це частина професії", – у неї просто немає внутрішніх інструментів, щоб протистояти.

Багато працюю з молодими акторами, ми дружимо, думаю, вони мені довіряють – ціную це. Якось запитала у однієї з дівчат: "Ти казала про це мамі?" Вона: "Олено, мої батьки багато років мріяли, щоб я вступила до театрального інституту. Що зміниться, якщо почну це розповідати мамі? Вона, по-перше, нічим не зможе допомогти. А по-друге – просто перестане спати ночами. Я вирішувала все сама, як змогла". І я чула такі історії не вперше. Ще багато років тому – від дівчат, які сьогодні вже старші. Коли вони вперше мені розповідали, навіть не повірила: ви серйозно? Мені розповідали про приватні повідомлення та інші неприйнятні речі. А згодом почали говорити вже молодші. І тоді я чітко зрозуміла: рано чи пізно це вибухне. І досі не можу збагнути – як він не боявся, знаючи, що про це говорять стільки студентів?

– Чи були у вашій кар’єрі моменти, коли режисер або інша впливова фігура переходили межі професійного?

– Звичайно, були. І не поодинокі випадки. Але у мене ніколи в голові не виникало думки йти на компроміс із собою. Мені завжди було простіше відмовитися від пропозицій, ніж погоджуватися. Бувало, що режисер "наїжджав", розумів, що нічого не вийде, а потім усе одно давав мені роботу. І з часом між нами навіть залишалися нормальні товариські стосунки. Навіть хтось жартував: "Ну, ця зараза, не захотіла!".

– В одному з інтерв’ю ви казали, що під час повномасштабної війни відмовилися від багатьох ролей. У чому причина?

– Певний час я працювала з відомою кастинг-директоркою Аллою Самойленко – вона була моїм агентом. Алла надзвичайно тонка, чутлива й сильна у своїй професії. Ми з нею дуже ніжно зійшлися. Вона багато радила, пересилала сценарії зі словами: "Зверни увагу". Іноді казала: "Олено, тут не про гроші, але це хороша історія". Я їй безмежно довіряла. У неї було ще близько десяти акторів, кожного з яких вона відчувала по-своєму. Згодом вона перестала цим займатися, і я подумала: загалом мене знають, можу рухатися самостійно. Я ні до кого не зверталася – якщо чесно, не відчуваю в цьому потреби.

Ще тоді, коли ми з Аллою були разом, багато говорили про межі. Я казала: "Аллусю, дивись, ось це і це – в такому зніматися не буду". Коли тільки приходив матеріал, уже на етапі читання розуміла: ні. Точно знаю, що є речі, які грати не хочу й не буду. З початком великої війни ці внутрішні фільтри лише посилилися. Ми всі живемо всередині документальної реальності жаху. І я багато думала: чи актори й акторки мають право торкатися цього в ігровому кіно, відтворювати чиєсь горе? Тому перша й головна причина моїх відмов – делікатне ставлення до тем війни.

Але водночас є речі, на які я погоджуюся – знову ж таки інтуїтивно. Наприклад, вистава "Круасани з мигдалем", яку ми граємо в Театрі "Сузір’я". У мене там є монолог матері, і, чесно кажучи, саме через нього й погодилася брати участь у виставі. Я дуже люблю цю роботу, бо точно розумію, про що вона й навіщо. Від чого ще відмовляюся? Знаєте, багато з того, що зараз масово виробляється – особливо деякі серіали, – це просто сором. Я щиро думала, що з війною люди стануть більш селективними, що з’явиться планка, яка підніме всіх на інший рівень. Але подекуди стало, навпаки, ще гірше.

– У прекрасному фільмі "Припутні", де ви зіграли одну з головних ролей, ваша Людка – жінка втомлена, різка, ніби огрубіла від життя. Наскільки це ви самі? І яким ви згадуєте свого партнера по картині – актора Якова Ткаченка, якого ми втратили на війні?

– "Припутні" зняв Аркадій Непиталюк. Ми з ним колись разом навчалися, а потім багато років не бачилися. І от – знову перетнулися: Алла Самойленко робила кастинг на цей фільм. Я одразу зрозуміла, що можу цю історію зробити. Мені була зрозуміла природа цієї жінки. Тому сумнівів не виникало. Мене затвердили, і ми почали думати над образом. Зовні хотілося знайти щось дуже точне. Перш за все – брови. Чорні, яскраві, як наші мами робили. А потім сказала Аркадію: "Давайте зробимо мені золотий зуб". Спеціально замовили майстра: я їздила, знімала зліпок, у майстерні зробили коронку. А після зйомок мені її ще й подарували.

І от почалася робота. Якова Ткаченка – Яшу – вперше побачила саме там. І я в нього просто закохалася. Мене також неймовірно вразила Ніна Набока. Я тоді подумала: "Боже, як з такою акторкою грати й не загубитися на її тлі?" А Яша… Він одразу здався мені людиною та актором великого масштабу. От просто – масштаб. Ми їздили в експедицію, після зйомок разом спілкувалися, вечеряли, багато говорили. Дуже здружилися. Там була надзвичайно тепла, жива атмосфера. Я пам’ятаю, як дивилася на Яшу – з якимось прямо дитячим захопленням. І потім, уже після, коли говорила про "Припутні" в інтерв’ю, завжди тримала його в голові. Його ходу, як він трохи кульгав, його присутність. Для мене він назавжди залишився частиною цієї історії. Коли дізналася, що він загинув, саме їхала до Аркадія на зйомки серіалу "Обмежено придатні". І вже по дорозі, і потім на майданчику, ми працювали якось наче паралізовані. Було відчуття, що світ завмер. Яша був людиною, в якій стільки енергії, стільки сили. Яша назавжди в моїй душі.

– Олено, ми майже нічого не знаємо про ваше особисте життя. Вирахувала, що меншу доньку Ксенію ви народили майже в 40, старшу – після 30.

– Для мене це взагалі прекрасна тема – дитяча. Завжди відчувала, що недонародила, мені б хотілося ще дітей… мабуть, п’ятьох. Власне, я вийшла заміж доволі пізно за нашими мірками: мені було 32 роки. Пам’ятаю, коли прийняла пропозицію і ми подали заяву, подумала: "Що це я роблю?" (сміється). Потім заспокоїлася: "Це нерви-нерви, все добре. Поряд з тобою прекрасний чоловік. Тобі 32, пора". У 33 народилася Маша, потім з’явилася на світ Ксюша – все було дуже природно. Для мене ніколи не виникало питання: пізно чи рано. Я б іще народжувала й народжувала.

– Нещодавно ви об’єдналися з іншими відомими акторками – Олесею Жураківською, Риммою Зюбіною, Віталіною Біблів та Інною Мірошниченко – у спільному театральному проєкті "Апельсиновий пунш". Про що ця вистава та з яким внутрішнім запитом ви виходите до глядача?

– Це історія отого самого антиейджизму, про який ми вже сьогодні говорили. Вона про жінок 50+ – про їхні перспективи, силу та життєву енергію. Прем’єра вже на початку лютого в столичному Театрі імені Франка. У центрі сюжету три жінки, які були близькі у 90-х: вони дружили, вчилися разом, а далі – кожна пішла своєю дорогою. І всі вони реалізовані, кожна по-своєму.

Для нас важливо підсвітити життя жінок цього віку, показати, що воно повне сили, емоцій та краси. У постановці звучатимуть пісні Ірини Білик – ті самі, які ми співали на фестивалях, які були частиною нашого покоління. Дай Боже, щоб усе вийшло.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з народною артисткою України Людмилою Смородіною – про поїздку зі Ступкою до Москви, сусідство із Зеленським та Пугачову в Києві.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!