Блог | Відчайдушний гамбіт Навального: російськість як вирок
Часом доводиться збентежено переконуватися, що "велике" дійсно виразно бачиться лише на відстані... Війна в Україні - наймасштабніша подія 21 століття, що зумовлює геополітичну перспективу. Після вичерпання якої будь-яким можливим способом, світ більше ніколи не буде таким, яким він був до цього. Ми його знали аж ніяк не досконалим, але динамічним і спрямованим у майбутнє.
Зараз же переконані мешканці затхлих підвалів цивілізації, намагаються цьому самому світу нав'язати дикі підвалини свого підземелля. Однак, судячи з усього, цивілізованій частині людства, безумовно не вистачає оглядового охоплення масштабів української трагедії. Для того щоб повною мірою усвідомити катастрофічно зуверський, руйнівний для глобального світоустрою характер імперського людожерства у всіх нюансах жахливих злочинів рашизму.
Ось і доводиться хранителям демократичних цінностей ошелешено і гидливо крутити головами. Марно намагаючись розгледіти різноманіття російських злочинів, але не збожеволіти від жаху і необхідності жорстко протидіяти ізуверам. Іншим - животіючим в самообмані і байдужості інертним народам, ймовірно, подібне усвідомлення просто недоступно або ж банально непотрібно, в принципі. Т
ому перші, незважаючи на безумовно розумілу ними загрозу ліберальному світу, все заважають і запізнюються з підтримкою Україні. Таємно сподіваючись, ймовірно, придбати безпеку з найменшими витратами, а краще - навіть з вигодою. Інші мичать щось невиразне, силуючись сховатися в глибині політичної сцени і прикритися завісами таємничості і лукавої мудрості "збалансованих рішень".
І ось у цих умовах у Росії раптово пролунала абсолютно очікувана трагедія - вбивство путіністами головного і найвідомішого російського опозиціонера Олексія Навального. Головним він був у цьому внутрішньоросійському антипутинському полі хоча б через зухвалість багатьох його політичних демаршів, корупційних викриттів та неабияку сміливість у протидії деспотичній владі Кремля. Світову популярність Олексій набув унаслідок абсолютно диявольської історії про його цинічне отруєння російськими спецслужбами. А також неповторно літописної героїки повернення в Мордор і стоїчого зазнання негараздів тюремного свавілля. Це вбивство було не просто очікувано, воно довгі роки було неминучим. І Олексій напевно усвідомлював це і безстрашно йшов назустріч подібній розв'язці протистояння між своєю патріотичною гідністю та маніакальною боягузтвом владолюбного кремлівського карлика.
Мабуть, незважаючи на всю свою медійність, Олексій Анатолійович усвідомлював те, що його суспільно-політичних зусиль, так само як і потуг колег по російському опозиційному цеху, явно не достатньо. І для того, щоб сколихнути російський народ, спонукати його до рефлексії, що очищає. І для того, щоб спровокувати вивільнення якихось благородних аспектів колективного російського духу. Спрямувавши його вряди-годи не на руйнування, а на творення, на конструктивний бунт людинолюбства і справедливості. Тому, найімовірніше, Навальний, поступаючи зі своїм життям кричуще безтурботно, готовий був пожертвувати собою. Щоб, можливо, дати шанс російському суспільству на пробудження від летаргічного самозабуття під впливом світоглядного шоку. Втім, як мені видається, в оцінці потенціалу "російської" глибинної розсудливості і дієздатності мас, як і в цілому ряді інших якостей "споконвічної Росії", покійний хоробрець драматично помилявся. Він усвідомлено ризикнув, але породив лише сакральну жертву, що символізує якусь цінність.
Правда, на жаль - не протверезну і не перетворюючу... Упевнений, що нічого суттєвого внаслідок цієї смерті в Росії не відбудеться. Як, наприклад, і після насильницької кончини Бориса Нємцова. А шляхетність Навального, звичайно, стане легендою, але не спонукальним імпульсом, реактором народного обурення.
І, тим не менш, загибель однієї людини в сибірській колонії, стала в конкретний момент часу навіть більш помітним емоційним спалахом для пересичених горем українських смертей лідерів Заходу, ніж триваючий звірячий геноцид українців... Нелюдяність розправи над Навальним "розгледіли" чи не всі знакові фігури майже у всіх впливових країнах світу. Щоправда, така політико-дипломатична активність знову ж таки звелася до беззубої "стурбованості", що настільки приїлася всім. Але в ситуації з Навальним безсилля гнівних політичних заяв зі світових столиць, логічно не передбачало особливо активних дій. Що в якійсь мірі напевно заспокоювало багатьох авторитетних ораторів, стомлених необхідністю виділяти ресурси для підтримки України, боротися зі звинуваченнями праворадикальних опонентів і падінням електоральних симпатій.
Правда одухотворена "політична енергія" трагедії Навального, як це не здасться дещо блюзнірським, все ж не пропаде даром. І, якщо вона не здатна в середньостроковій перспективі як-небудь серйозно вплинути на Росію, то посприяти боротьбі України з російським нацизмом цілком може. Для Заходу, який часом марно намагається зачепитися за можливість якогось примирливого компромісу з Путіним, трагічний "фактор Навального" виступає ще одним вагомим аргументом на користь вбивчої безперспективності цього заняття.
Настільки сумним чином, Олексій, на жаль - посмертно і не особисто, але цілком щиро і пронизливо спростував свої ж колишні зневажливі висловлювання про українську незалежність і Крим. Як, втім, і імперські оцінки російського вторгнення на територію Грузії. Поставив під сумнів поширену думку про свою можливу співпрацю з Луб'янкою і таємничими вежами Кремля: в дебюті політичної кар'єри подібне може і могло мати місце, але трагічний ендшпіль явно спростовує таку конспірацію. Так, у благородних лицарів теж бувають грубі помилки, які, як не прикро, їм часом вдається змити тільки кров'ю...
Втім, у цьому зв'язку, необхідно сказати про головну оману більшості російських опозиціонерів. І не тільки. Такою ментально-понятійною дезорієнтацією, лукаво або навмисне, страждають і деякі досить значні фігури світового політикуму, а також лідери думок глобального масштабу. Ім'я цьому вельми суперечливому і постійно мімікруючому явищу - російськість. Точніше характер розуміння цієї вкрай невиразної, ірраціональної категорії. Згідно з таким збірним компонуванням тез російських ідеолого-пропагандистських джерел, мова йде про якийсь специфічний стан душі, досконалость Духа якогось аморфного Російського світу. Про прояви російської національно-культурної ідентичності. Як бачите зміст цієї неординарної дефініції об'єднує нескінченно слизькі, невизначені або багатозначні стереотипи. Якраз - дуже зручний демагогічний вінегрет для формування політичних маніпуляцій або провокацій, виправдання самих безглуздих і деструктивних вчинків. Такий собі понятійно-смисловий конструктор для зведення знакових ідеологічних споруд, пов'язаних з фактором існування Росії. Як неординарного загальносвітового вогнища деструктивної своєрідності, архаїчної самобутності і хитромудрих таїнств поєднання середньовічної відсталості і первісної жорстокості з жагою споживання досягнень сучасної цивілізації.
Росія завжди була великою, амбітною і лютою. Її складно ігнорувати у геополітичній площині. Протягом багатьох століть свого існування їй завжди вдавалося шокувати світ дикунськими нахилами, відхиленнями у розвитку та нігілізмом щодо сучасних загальнолюдських цінностей. До того ж, російськість немає як такої етнічної власності. Це вже давно - загальний символ надмірної зарозумілості. Недарма майже всі відомі адепти антиліберальних ідей та екстремістських підходів мають теплі стосунки з Москвою. Хоча й російський народ, як відомо – це, у принципі, не конкретна, а збірна міжетнічна ілюзорно-абстрактна спільність. Яка дозволяє нині Путлеру як завгодно інтерпретувати історію, проголошувати історичними територіями будь-які частини планети та визнавати одноплемінниками абсолютно будь-які народи. Як прилиплива і пластична ідеологема, російськість дуже зручна політичним прохіндіям для резонансної трансляції суспільству найепатажніших, популістських гасел і закликів, що запам'ятовуються і емоційно програмують електорат.
Тому переконаних чи вдаваних, але підступних адептів російськості можна зустріти повсюдно у світовій політиці та суспільному інформаційному полі. Тут можна спостерігати відомі постаті з різних галузей творчої сфери, на кшталт Депардьє, Сігала, Кевізела, Барра, Макгінлі, Уельбека, Уотерса, Франца, Пупо, Болена та багатьох інших. Спортсменів, наприклад, бійців МакГрегора або Джонса. Чимало симпатизантів Путіна серед відомих науковців та педагогів, у тому числі – працюючих у знаменитих університетах "Ліги плюща". Нарешті, значна кількість Putinversteher має місце серед авторитетних зарубіжних політиків. Згадаємо лише Герхарда Шредера, Маттіаса Варніга, Хайнца-Крістіана Штрахе, діячів "Лівої партії" Німеччини, "Альтернативи для Німеччини" та "Австрійської партії свободи", Марін Ле Пен та її партію "Національне об'єднання", "Нескорену Францію" Жан-Люка Меланшона, "Лігу Півночі" Маттео Сальвіні, "Рух п'яти зірок" та "Вперед, Італія". Ну і як не відзначити Віктора Орбана, Жаїра Болсонару, Нарендру Моді, Алі Хаменеї, Сі Цзіньпіна, Мануеля Марреро Круса, Кім Чен Ина, Башара Асада або Сиріла Рамафоса. І звичайно, містер мінливість і перевтілення - Дональд Трамп... Та й Ілон Маск - куди без нього?! Всі ці люди, не маючи ніякого спорідненого дотику до росіян і російської культури, пронизані збочено глибинним розумінням вишуканості російського лиходійства як ціннісного імперативу. Тому синдром російськості їм не чужий, якими б мотивами та інтересами не аргументувалася б їх симпатія до Росії та її деструктивної, віроломної міжнародної політики.
Більше того, такого "добра", пронизаного отрутою латентного "великоросського" шовінізму, на жаль, вистачає й у самій Україні. Тут будь-які слова та формулювання вже давно тьмяніють на тлі закривавленої щирості мужності та трагедії українського народу. Саме ці пронизливо неупереджені величини, німим докором препарують будь-яку фальш, що виплескується окремими маніпуляторами у нині настільки наелектризований і в той же час вразливий інформаційний простір. Може - не відразу, але брехня в результаті розкривається, навіть коли вона є ретельно, вміло і часом десь таланово замаскованою. Спина артистичного "полковника" Арестовича, який поспішно віддалився подалі від фронту на нескінченно триваючі заокеанські "семінари і зустрічі" - тому виразна ілюстрація. Адже в "мудрій" Росії, на відміну від "тупої України", колишньому всезнаючому раднику і давньому шанувальнику радянсько-імперських маячень, вже давно була б видана чорна мітка тільки за призовний початок і сумнівне закінчення прізвища... Що ж, схоже, будь-який епатажний вискочка, що ставить собі хисткий п'єдестал з піжонства та домислів, не здатний на інший репертуар, крім зради, помноженої на дурість аудиторії. Не дивно, що обожнення публіки, обдуреної солодкої нещирістю лицедія, неминуче закінчиться оберемком зів'ялих нарцисів на його моральній могилі.
Саме нерозумінням хижої всеїдності та деструктивного примітивізму програмного коду російськості, відрізняються погляди більшості навіть антипутінських коментаторів - любителів російської самобутності та противників колективної відповідальності росіян за злочини їхньої країни. Вони, як і вся "глибинна Росія", інфіковані безпідставним відчуттям хибної величі своєї етнічної ілюзії. Чомусь їм невтямки, що ідеологічний стрижень російськості, який не дає російському народу отямитися від імперського дурману, подібно до давньогрецької Медеї, в результаті загубить усіх своїх неугодних, норовливих дітей. Серед них довелося виявитись і російському патріоту-романтику Олексію Навальному. Який, ймовірно, так і не усвідомив, що біда Росії - не тільки, і не стільки царі. А багатовіковий тягар рабства, який ніби вгризся у колективну самосвідомість "богообраного народу" і противиться будь-яким ментальним проблискам його пригніченої спрямованості до істинного народовладдя. Щедро вгамовуючи її все тієї ж, відірваної від реальності російськістю. Але хіба хронічний наркоман, що безперервно упивається химерами зверхності та вседозволеності, не повинен нести відповідальність за свої злодіяння у стані перманентного сп'яніння?
