Блог | В чому полягає сенс війни проти України для Кремля
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Відбулося злиття трьох понять: "Путін", "режим" і "Росія". Для пропаганди вони стають синонімами. Тоді захист влади можна представити як захист держави, а захист держави – як захист влади. Саме це і є найвищою формою політичної узурпації.
Путінський режим – типова мафія. Наочний приклад того, як державна силова структура стає абсолютною мафіозною владою, що замінила обов’язки держави і підпорядкувала її своїм інтересам. Пропаганда, брехня, страх і насильство – це запроваджені наративи, нав’язані суспільству хибні установки. Нинішня російська владна верхівка повністю узурпувала офіційні структури, пристосувавши керівні органи виключно задля капіталізації власного оточення та збереження політичного контролю над приватизованої на свою користь Російською Федерацією.
Для кращого усвідомлення мотивів вторгнення Московії в Україну необхідно враховувати, що путінська Росія є не просто тоталітарною державою, яка веде агресивну зовнішню політику. Адже її політична природа значно складніша й небезпечніша: йдеться про перетворення державних інститутів на інструменти збереження персоналістської влади диктатора Путіна. Влади, де межа між державним інтересом, інтересом правлячої верхівки та приватними інтересами пов’язаних із нею груп дедалі більше стирається.
Російська політична система стала повністю персоналістською, і влада в ній концентрується навколо кремлівського фюрера. А суди, силові структури, ЗМІ та виборчі механізми повністю підпорядковані Кремлю.
У такій системі головним питанням стає не те, що держава робить для громадянина, а те, що держава робить для збереження самої системи влади. І це принципова зміна політичної логіки, коли суспільні інтереси повністю підпорядковуються виживанню правлячого режиму.
Оскільки у демократичній державі влада є інструментом суспільства й обмежена законом. В тоталітарній державі влада повністю контролює суспільство. А у персоналістській диктатурі наступний крок полягає в тому, що сама держава починає функціонувати як продовження волі правителя та його найближчого оточення.
Російський випадок демонструє саме таку трансформацію. Тому питання про причини війни проти України не можна зводити лише до геополітики, НАТО, імперської історичної свідомості чи прагнення відновити російську сферу впливу.
Усі ці фактори мають значення. Але вони не дають повної відповіді на фундаментальне запитання: чому саме за Путіна, саме у цей момент і саме у формі повномасштабного вторгнення Росія пішла на надзвичайно ризиковану війну, яка поставила під загрозу її економічну стабільність, міжнародне становище і навіть саму політичну систему.
Одна з найпереконливіших відповідей полягає в тому, що зовнішня війна стала способом вирішення внутрішньої проблеми режиму – проблеми його легітимності та довгострокового самозбереження.
Це не означає, що Путін буквально сидів у Кремлі й формулював завдання війни одним реченням: "почати війну, щоб залишитися при владі". Політичні рішення диктатур рідко працюють настільки механічно. Натомість йдеться про структурну логіку режиму. Коли персоналістська влада дедалі більше замикається на одній фігурі, будь-яка серйозна суспільна зміна стає загрозою не просто для політики уряду, а для самого правителя.
Відповідно, зовнішній конфлікт може виконувати внутрішню функцію: створити образ ворога, мобілізувати населення, виправдовувати репресії, ліквідувати залишки політичної конкуренції та перемикати суспільство з завдань внутрішньої модернізації на порядок денний виживання. Саме ця логіка пояснює особливу роль України для Путіна.
Україна для Кремля становила не тільки геополітичну проблему. Вона була політичним контрастом. Після 2014 року українське суспільство, попри всі його внутрішні проблеми, продовжувало рухатися шляхом конкурентної політики, зміни влади через вибори та дедалі більшої інтеграції з європейським політичним простором.
Для російської персоналістської системи сама можливість такого розвитку поруч із Росією створювала небезпечний приклад. Що прямо пов’язує рішення Кремля про масштабне вторгнення з внутрішньою тоталітарною трансформацією Російської Федерації та страхом перед ймовірною "демократичною загрозою" – поширенням на російське населення прикладу української політичної модернізації.
І це принципово важливий момент. Тоталітарні режими бояться не військової загрози. Вони бояться прикладу. Для деспотії небезпечна не армія сусідньої держави, а суспільство сусідньої держави, яке демонструє, що владу можна змінювати, що президент не є довічним власником держави, що політична конкуренція можлива, а громадяни можуть вимагати від влади відповідальності.
У цьому сенсі Україна стала для путінської системи не просто сусідом. Вона перетворилася на альтернативну політичну модель. Через це Кремль роками намагався стерти українську суб’єктність з політичної мапи світу.
Українців представляли не як окрему націю, здатну самостійно визначати власне майбутнє, а як населення, яке нібито стало жертвою зовнішнього управління. Така риторика виконувала дві функції одночасно. Назовні вона виправдовувала імперське право Москви втручатися в українські справи. Усередині Росії вона переконувала громадян, що український вибір не є справжнім вибором і що будь-яка спроба відмовитися від російської моделі є результатом змови зовнішніх сил.
Таким чином, війна з Україною була представлена російському суспільству не як агресія, а як "оборона". І саме тут зовнішньополітичний конфлікт трансформується в внутрішньополітичний ресурс.
Для персоналістського режиму Путіна війна надзвичайно зручна тим, що вона дозволяє змінити саме питання, на яке суспільство повинно відповідати. У мирний час громадянин може запитувати: чому корупція не подолана? Чому суди не незалежні? Чому влада не змінюється? Чому економіка залежить від сировинного експорту? Чому чиновники збагачуються? Чому політичні конкуренти переслідуються? Чому державні ресурси розподіляються на користь вузького кола осіб?
Під час проголошеної "війни з ворогом" ці питання путінський режим визначає, як крамольні, антидержавні, дестабілізуючі і руйнівні. Їх замінює інше питання: "На чиєму ти боці?" Саме це і є політична сутність мобілізаційної диктатури.
Війна перетворює політичну лояльність на патріотизм, а критику влади – на підозру в нелояльності. Незгода з диктатором починає трактуватися як допомога ворогу. Незалежна журналістика стає "іноземним впливом". Антивоєнна позиція оголошується підривною діяльністю. Політична конкуренція стає нібито загрозою єдності держави. Саме тому після початку повномасштабного вторгнення репресивний апарат Росії був різко посилений.
Війна таким чином не просто супроводжує тоталітаризм. Вона стає механізмом його поглиблення. Це одна з найважливіших особливостей путінської системи: репресії, пропаганда та війна не є трьома незалежними явищами. Вони утворюють єдиний політичний механізм.
Війна створює потребу в пропаганді. Пропаганда створює образ внутрішнього і зовнішнього ворога. Образ ворога виправдовує репресії. Репресії усувають альтернативні джерела інформації. Відсутність альтернативної інформації полегшує мобілізацію населення на підтримку війни. А сама війна, своєю чергою, виправдовує ще більшу концентрацію влади. І тоді утворюється замкнене коло.
Виникає явище кругової поруки. Чим більше людей усередині системи стають співучасниками її злочинних дій, тим складніше їм від неї відмовитися. Чиновник, який підтримував репресії, ніяк не може стати опозиціонером. Телевізійний пропагандист, який роками виправдовував війну, не може без політичної ціни визнати її злочинною помилкою. Силовик, який брав участь у переслідуванні опонентів, зацікавлений у збереженні системи, яка гарантує йому безкарність. Бізнесмен, чий доступ до державних ресурсів залежить від Кремля, зацікавлений у стабільності політичного центру.
Так формується не просто вертикаль влади, а вертикаль взаємної залежності. І саме це й робить систему стійкою. Її учасники можуть не любити Путіна особисто, можуть не вірити примітивній телевізійній пропаганді і навіть розуміти ірраціональність абсурдних кремлівських рішень.
Але вони продовжують підтримувати систему, тому що падіння цієї системи означає для багатьох із них втрату статусу, власності, безпеки або навіть і свободи. Персоналістський режим у такій ситуації тримається не лише на переконанні, а на взаємному страху перед наслідками його демонтажу.
Тому питання "чи всі росіяни вірять Путіну?" є другорядним. Для функціонування диктатури зовсім не потрібно, щоб усі вірили. Потрібно, щоб достатньо людей боялися, достатньо людей були залежними, достатньо людей отримували вигоду, а альтернативна політична організація була практично неможливою.
Путінський режим діє як мафія та персоналістська диктатура, а російська держава стала злочинним угрупованням. Хоча вона має армію, дипломатію, бюрократію, суди, податкову систему, законодавство і деградуючу економіку.
Але мафіозною є логіка функціонування влади: концентрація ресурсів у вузького кола осіб, залежність доступу до можливостей від особистої лояльності, використання силових структур для захисту політичної верхівки, взаємна відповідальність еліт за збереження системи та фактичне підпорядкування формальних правил неформальним центрам влади.
Путінська Росія є особливою формою політичної олігархії, персоналістської диктатури та силової держави, де державні інститути дедалі більше використовуються для самозбереження режиму. І саме тут війна проти України набуває свого найглибшого внутрішнього сенсу.
Якби російська політична система була впевнена у власній легітимності, їй не було б необхідно постійно створювати образ екзистенційної загрози. Сильна політична система може дозволити собі конкуренцію, критику та зміну влади. Система, яка боїться втратити контроль, потребує ворога.
Путінська модель влади протягом років будувала свою легітимність на поєднанні кількох базових принципів: економічної стабільності, відновлення державної могутності, патріотизму, образу "сильної руки" та твердження, що саме Путін повернув Росії статус "великої держави". Але така модель має фундаментальну слабкість – вона залежить від персонального образу незамінного керівника.
Поки Путін асоціювався зі стабільністю та силою, система працювала. Якщо ж він починає асоціюватися із занепадом, корупцією, стагнацією та безперспективністю, виникає питання про альтернативу.
Саме тому зовнішня конфронтація корисна для персоналістського режиму. Вона дозволяє замінити критерій ефективності критерієм лояльності. Влада більше не повинна доводити, що вона добре керує країною. Вона повинна доводити, що вона "захищає країну". А це принципово інша модель легітимації.
Вплив війни на внутрішню стабільність режиму прямо вказує на цей механізм: зовнішня війна може дати тоталітаристу можливість створити образ екзистенційної загрози, посилити суспільну мобілізацію та придушити альтернативні наративи.
Це не означає, що російське суспільство було одностайним або що вся підтримка війни є результатом пропаганди. Російське суспільство неоднорідне. Частина населення РФ підтримує війну з імперських, шовіністичних чи реваншистських переконань; частина – через інформаційну ізоляцію; частина – через страх; частина – через матеріальну залежність; частина – через конформізм.
Тоталітарна система саме тому й ефективна, що їй не потрібно перетворювати всіх громадян на щирих прихильників режиму. Їй достатньо зробити опір дорожчим за покору. У цьому полягає справжня політична функція страху.
Пропаганда без репресії має обмежену силу. Репресія без пропаганди породжує страх, але не обов’язково лояльність. Разом вони створюють значно потужніший механізм: держава визначає дозволену картину світу, а силовий апарат карає тих, хто відмовляється її приймати. Війна забезпечує цій конструкції постійне джерело надзвичайності. Саме тому війна стає для режиму не лише зовнішньополітичним проектом, а й внутрішнім механізмом утримання влади.
Проте є ще одна важлива обставина. У персоналістській системі поразка стає особливо небезпечною для самого лідера. Колективне керівництво може перекласти відповідальність на уряд, генералів, парламент, попередників. Персоналістський правитель такої можливості не має.
Путін десятиліттями концентрував навколо себе символічний капітал "сильної Росії". Через це військова невдача автоматично стає питанням його особистої компетентності. Саме тому путінська війна, розпочата як інструмент політичного зміцнення, може перетворитися на пастку.
А коли перемоги немає, режим не може просто визнати, що стратегія була помилковою, тому що таке визнання підриває сам принцип його легітимності. Якщо Путін визнає, що війна була помилкою, виникає наступне питання: хто відповідає за сотні тисяч загиблих, економічні втрати, міжнародну ізоляцію та руйнування відносин із Заходом? Але у разі коли відповідь веде до самого диктатора, під загрозою опиняється вся персоналістська конструкція.
Тому війна Росії в Україні неминуче породжує ефект "залежності від попереднього рішення". Бо чим довше вона триває, то дорожче для режиму її завершити без результату, який хоч якось можна видати за перемогу.
Путін не стільки керує державою заради реалізації абстрактного "національного інтересу", скільки дедалі більше визначає національний інтерес через потреби збереження власної системи влади. Держава стає засобом режиму, а режим – засобом збереження персонального центру влади. Відповідно, те, що корисне для режиму, оголошується корисним для держави, а те, що загрожує режиму, оголошується загрозою державі.
Це принципова підміна, але саме тому критика Путіна автоматично подається як критика Росії. Опір режиму називається зрадою батьківщини. Незалежна журналістика – роботою на іноземні сили. Антивоєнна позиція – допомогою ворогу. Політична конкуренція – спробою знищити державу.
У результаті відбулося злиття трьох понять: "Путін", "режим" і "Росія". Для пропаганди вони стають синонімами. Тоді захист влади можна представити як захист держави, а захист держави – як захист влади. Саме це і є найвищою формою політичної узурпації. Держава перестає бути інструментом, який суспільство може змінити. Вона стає власністю політичної системи.
Мафіозність влади Путіна полягає не просто в корупції або кримінальних зв’язках. Її сутність у заміні суспільного інтересу інтересом закритої групи та в створенні системи, де члени цієї групи мають взаємну зацікавленість у збереженні влади, ресурсів і безкарності.
У такій системі закон не є верховним правилом. Він стає одним із інструментів, який застосовується вибірково. Суд не незалежний арбітр і перетворюється на механізм санкціонування необхідних політичних рішень. Парламент перестає бути місцем реальної конкуренції програм і стає механізмом легалізації вже сформованих рішень. Медіа не контролюють владу і починають нав’язувати картину світу, необхідну режимові. А силові структури замість того, щоб бути нейтральними гарантами безпеки держави, стають гарантами безпеки режиму.
Саме тому сучасну Росію правильніше розглядати не як державу, в якій просто "погано працюють демократичні інститути", а як політичну систему, в якій інститути систематично переналаштовуються під потреби персоналістської влади.
Війна стала кульмінацією цього процесу. Вона дозволила Кремлю перевести внутрішню політичну кризу в зовнішню конфронтацію, а боротьбу за збереження режиму – у боротьбу нібито за виживання держави. Вона дала владі універсальне пояснення економічних проблем, міжнародної ізоляції, репресій та обмеження свобод. Вона дозволила вимагати від суспільства не відповідальності влади, а жертовності населення.
І саме тут міститься головний доказ внутрішньополітичної природи війни: з моменту повномасштабного вторгнення режим Путіна не просто продовжив війну проти України, він перебудував під війну власну державу.
Економіку було переорієнтовано на воєнні потреби, інформаційний простір – на мобілізацію, законодавство – на переслідування противників війни, політичну систему – на максимальне усунення альтернатив, а суспільний дискурс – на протиставлення Росії "зовнішньому ворогу". Таким чином, війна стала одним із головних механізмів функціонування самого режиму.
Це дозволяє сформулювати ключовий висновок: путінська війна проти України не може бути адекватно пояснена лише прагненням до територіальної експансії. Території є важливими, імперська ідеологія є важливою, геополітичні амбіції є важливими. Але все це треба помістити в ширшу конструкцію. Персоналістський режим, який дедалі більше залежить від створеного образу незамінної влади, шукає способів продовжити свою легітимацію та нейтралізувати внутрішні альтернативи.
Україна в цій конструкції стала одночасно зовнішньополітичним об’єктом і внутрішньополітичним викликом. Тому війна проти України перетворилася для Кремля не лише на війну за Україну. У значно глибшому сенсі це війна за політичну модель самої Росії – за право путінської системи монополізувати вирішення, що є Росією, хто є її ворогом, яким має бути її майбутнє і хто має право керувати нею.
Саме тому український спротив є для цієї системи настільки небезпечним. Якщо Україна доведе, що імперський диктат можна зупинити, а суспільство може обрати інший політичний шлях, це руйнує не лише російські зовнішньополітичні плани. Це підриває саму політичну міфологію, на якій тримається путінська легітимність.
Звідси випливає остаточний парадокс путінської влади: режим розпочав війну, яка мала продемонструвати його силу, але внаслідок самої війни він став ще більше залежати від репресій, пропаганди, мобілізації та постійного існування ворога.
Тобто війна, яка мала зміцнити систему, поступово стала умовою її існування. І саме тому її завершення для путінського режиму є не просто військово-дипломатичним питанням. Це питання політичної легітимності.
Тому масштабне протистояння виходить далеко за межі суто російсько-українського конфлікту. Воно проходить також усередині самої російської політичної системи – між державою як публічним інститутом і владною верхівкою, яка монополізувала управління країною. Поки ці поняття залишаються злитими, Путін може говорити від імені Росії.
Але політична сутність українського спротиву полягає, серед іншого, в тому, що він заперечує саме це право. Право одного правителя визначати долю цілої держави, право імперського центру визначати майбутнє іншої нації і право політичної верхівки підміняти власне виживання національним інтересом.
У цьому сенсі боротьба України проти російської агресії є водночас боротьбою проти політичної системи, в якій держава Росія була поступово підпорядкована режиму, режим – персональному лідеру, а суспільству було запропоновано прийняти цю підміну як природний порядок речей.
Саме тому російсько-українську війну потрібно розглядати не тільки як агресію однієї держави проти іншої, а як прояв глибокої внутрішньої кризи персоналістської російської системи. Війна стала способом експортувати назовні ту проблему, яку режим Путіна не міг або не хотів вирішувати всередині: проблему власної історичної, політичної та моральної легітимності.
І в цьому полягає головна трагедія сучасної Росії: держава, яка мала б існувати заради безпеки своїх громадян, була поставлена на службу збереженню політичної системи, а система – служінню владі одного правителя.
А коли таке відбувається, війна перестає бути відхиленням від звичного життя держави. Вона стає способом її функціонування, а мир починає сприйматися як загроза для самого її існування.
