Блог | Росія не стане демократією, доки не розпадеться
Проблема з Росією є сама Росія. Моя колонка в сьогоднішній "New York Times". Була написана майже 1,5 місяці тому, чекала в редакції на час "після Мюнхена".
Переклад українською від Radio Lemberg:
Рік тому цього вівторка Владімір Путін визнав незалежність спонсорованих Росією сепаратистських республік Донецька і Луганська – що стало стартовим свистком для повномасштабного вторгнення в Україну через три дні. Для нас українців, Світ змінився назавжди. Та у 2022 році був ще один акт визнання, який майже всі зігнорували, але моє серце від нього тьохнуло. 18 жовтня 2022 Верховна Рада України оголосила Чеченську Республіку Ічкерія "тимчасово окупованою Російською Федерацією".
Маю пояснити. Коли Радянський Союз зазнав краху у 1991 році, Чеченія була однією з двох автономних республік новонезалежної Російської Федерації, які проголосили незалежність (іншою був Татарстан). Та світовим лідерам тоді було досить і того, що їм тоді довелося всерйоз сприйняти усі ті радянські республіки, які до того вважалися просто адміністративними частинами Росії – Україну, Грузію, Казахстан (ще б навчитися їх правильно вимовляти...) Шок Заходу від такої нової географії означав, що незалежна Ічкерія не мала навіть примарного шансу на визнання.
Розпад Радянської імперії вдалося втримати в межах кордонів Російської Федерації ціною двох руйнівних чеченських війн за мовчазної згоди внутрішніх і міжнародних інституцій. Як наслідок, Чеченія-Ічкерія стала тестовим майданчиком для теперішньої військової стратегії проти України: державна терористична війна.
А що якби, питаю себе, новий тоталітаризм Росії решта Світу у 1990-х не спустила крізь пальці? В ті роки, щоби убезпечити людство від зростання нового Гітлера, достатньо було дозволити Росії мирно зменшитися за належного міжнародного нагляду. На жаль, за всі злочини радянського режиму тоді Захід затаврував лише комунізм. А російський імперіалізм за проблему ніколи не вважався.
Чи могло це бути – як підказує мені моя викарбована війною антиколоніальна чуйка – ознакою прихованої імперіалістичної солідарності? Чи було це солодким гріхом, який десятиріччями змушував західні імперії поблажливо посміхатися, а не здригатися, перед фактом нахабної колоніальної зверхності, з якою Москва ставилася до своїх неросійських вассалів? Я не можу знайти жодного іншого розумного пояснення, чому так багато хто на Заході чіплявся за іраціональну віру в неминучу і швидку демократичну трансформацію Росії.
Але Росія не стане демократією доки не розпадеться. Бо Росія насправді не є національною державою, а є тією самою застарілою багатоетнічною імперією, яка живе за рахунок розширення і грабування ресурсів як і 300 років тому – а отже, приреченою знову і знову відтворювати під будь яким ідеологічним прикриттям політичну систему-в’язницю, яка єдино тримає її вкупі.
Одним з інтелектуальних пережитків від імперіалістичного ХІХ сторіччя є думка про те, що збереження Російської імперії було би ми менш катастрофічним (з погляду гуманітарних наслідків), ніж визнання права на життя десятків народів, чия доля під московським правлінням була нічим іншим як наполегливим виживанням під загрозою повного зникнення. Це упередження допомогло імперії двічі встояти у ХХ сторіччі – у 1921 році та у 1991 році. Настав час переосмислити це.
Я дуже добре пам’ятаю, як примара зникнення переслідувала Україну у 1970-х та на початку 1980-х, доки Чорнобильське лихо врешті на вивело нас зі соціального паралічу і змусило українців самим подбати про свою безпеку. У ті "мєнтовські" часи, тих, хто наважувався публічно розмовляти українською, могли у кожну мить принизити російською колоніалістською фразою "ґаварітє па-чєлавєчєскі" (розмовляйте по-людськи)! Якщо одного разу ти таке почув і не зумів гідно відповісти (а кожна незгода з верховенством будь-чого російського таврувалася "українським націоналізмом", найтяжчим злочином тих часів), то цей досвід ти запам’ятовував на все життя.
Якщо придивитися, то теперішня війна з боку Москви є жахливо збільшеною версією українських чисток у 1970-х (відомих з архівів КДБ як "операція Блок"): та ж мова, ті ж прийоми. Єдина різниця – масштаб. Ті чистки були вибірковими і непомітними, в той час як зараз кожна з тисяч російських ракет, які влучили у наші міста, виє ту саму фразу – "розмовляйте по-людськи!" – максимально високим тоном. Українці відповідають відомим виразом захисників острова Зміїний. Ми переживемо Російську Федерацію, так само як пережили і Радянський Союз.
Та не кожній нації з колишньої московської пастки так повезло. Тому наш парламент через 30 років визнав Ічкерію. Ми це пройшли: ми знаємо як це бути приреченим на зникнення як нації, коли решті Світу все одно.
Історія повторює сама себе. Непропорційно великий призов серед етнічних меншин в Росії у 2022 році, як форму етнічної чистки потенційно бунтівних регіонів, і наполовину так не обговорюють як становище офісних працівників Москви, які втікають закордон. Жіночі протести проти мобілізації в Даґестані і Якутії теж красномовно світові медіа назвали протестами в Росії.
Зі зітханням пригадую, як Чорнобильське лихо обговорювалося у 1986 році як ядерна катастрофа в Росії. Дякую, але ні. Ніколи знову, будь ласка; епоха імперіалізму завершилася. Якщо можна було би знайти хоч якийсь позитивний результат через 12 місяців цієї жахливої війни (десятки тисяч убитих, зґвалтованих і понівечених людей, мільйони зруйнованих життів, найкращі на планеті чорноземи, усіяні мінами, незліченні скарби культурної спадщини, перетворених у сміття), так це те, що ми - українці - всі разом, в єдиному пориві спротиву, довели, що неросійські життя є важливими.
Це добра новина, бо про це не йшлося раніше, і точно не в минулому сторіччі. Це дає тим всім, хто почуваються людьми (людьми без жодних "лапок"), надію на майбутнє.
