Блог | Про виступ президента Зеленського на Генасамблеї ООН

Перший заокеанський вояж новообраного президента Зеленського і в Україні, і в США сприймався здебільшого у контексті скандалу, пов’язаного зі звинуваченням Дональда Трампа в тиску на Україну у справі розслідування діяльності родини Байденів. Проте фактичний старт президентських перегонів у США не повинен відволікати нас від головного предмету візиту Зеленського до Нью-Йорка, а саме від його першого виступу на Генеральній асамблеї ООН.

Відео дня

Одна справа, чого чекають від нового зарубіжного політика американські репортери, а зовсім інша – іноземні делегації та дипломати. Звичайно, можна подобатися самому собі і своїм прихильникам, можна тішитися моментом і викликати емоції у аудиторії, можна використовувати різноманітні “фішечки” під час промови і людські історії в самій промові, але коли повертаєшся додому, варто себе запитати - а що це дало країні, яким може бути продовження і що ти планував робити далі?

Щодо самого виступу, то загальне враження від нього має скластися доволі непогане. Принаймні щирість оратора масову телевізійну аудиторію підкупає.

Але є і деякі але.

1. Текст. Написано професійно з точки зору майстерності публічного виступу, але відчувалося що не за канонами, заведеними в МЗС. Я б не виключав причетності до авторства тексту когось із сценаристів з попередньої роботи президента, добре що вони тепер працюють у його офісі. І це була б дуже доречна риторика на якійсь міжнародній конференції чи форумі Пінчука з відповідною широкою аудиторією. В ООН все таки лідери від імені держави виступають перед представниками інших державних делегацій. Меседжі мають бути конкретніші, змістовніші й містити реалістичні пропозиції.

2. Пафос. Автори підготували текст виступу шукаючи контекст, в який його можна вписати. Початок про президента-початківця приховано апелював до промови шведської дівчинки Ґрети, яка напередодні розійшлася медійним простором найширше. Зеленському теж хотілося осідлати цю хвилю. Але він говорив не про екологічну загрозу людству, а про нашу власну війну (І це добре, це йому плюс). Були дуже вдалі прийоми про ціну кулі й історію Сліпака. Але загальний пафос промови походив усе таки з епохи Холодної війни. Автори тексту, а можливо, і сам президент саме так стилістично уявляють собі "боротьбу за мир". І антивоєнні цитати Ремарка й Гемінґвея не випадкові. Це культурний код пізньорадянського покоління. Колись таких людей називали "пацифістами". Схоже, що наш президент обрав для себе імідж пацифіста, а не переможця, бо мовляв, перемоги не ведуть до миру, а лише… до нових перемог.

3. Мова й аудиторія. Зеленський на відміну від попередника Порошенка виступав не англійською, а українською. З медіа, навіть російськими, він теж старається говорити українською. Це означає, що головна його аудиторія була перед телеекранами в Україні, а не у залі асамблеї, не дипломати й члени іноземних делегацій. І цей виступ передусім мали почути й оцінити наскільки крутий у них президент саме в Україні.

5. Наслідки. А от із цим гірше. Найголовніше – що президент отримає більше впевненості в собі під час подальших переговорів і виступів. Бо вже немає вищої трибуни в світі політики і мало хто на земній кулі може цим похвастатись. А щодо користі для України у її нинішній позиції на міжнародній арені – то наслідків така промова не матиме. Для цього бракує конкретних пропозицій і чіткої програми дій як у рамках Генасамблеї, так і у ширшому міжнародному контексті. Методи, які спрацьовують всередині країни, зазвичай, не для міжнародної арени.

Бракує саме того, що було у його попередника – президента Порошенка. Чотири роки поспіль він виступав з цієї найважливішої трибуни світу і будував світову коаліцію на підтримку нашої держави. Він з власного досвіду знав, що має казати у своєму виступі лідер України щоб його хотіли би почути світові лідери.

А вони цього разу прислухалися б до промови, якби прозвучали слова про конкретне стратегічне бачення нового Президента щодо шляхів відновлення миру на Донбасі та деокупації Криму. Але цього не було. Як, на жаль, не було й наголошування на спадкоємності курсу України у безпековій сфері та зовнішній політиці.

У промовах Порошенка, як би зараз до них не ставитися, усе це було: від миротворців та виведення російських військ з України до вимоги деокупації Криму, від глобального роззброєння через вихід Росії з Договору про ракети малої та середньої дальності до посилення персональних та економічних санкцій проти країни-агресора, від економічного порядку денного у світі й в Україні до національної стратегії інтеграції до ЄС і НАТО.

Усе це був наступальний порядок денний. Політико-дипломатичний, але наступальний. Апокаліптично-пацифістський пафос промови Зеленського не лише не мобілізує міжнародну підтримку Україні, але й не розширює антиросійську коаліцію. Бо якщо країні-жертві агресії не потрібна перемога, то й країну-агресора не варто утискати, краще з нею співпрацювати…

У внутрішньо українському контексті це також дуже хибна теза (про непотрібність перемоги), бо вона демотивує ту частину суспільства, яка на відміну від нової політичної влади, не змирилася з неминучістю поразки і продовжує чинити опір агресору на усіх рівнях – від поля бою парламентської зали.

Отож, це була дійсно важлива нагода для того, щоб розповісти світовим лідерам про Україну, її мрії, плани та ключові виклики. Але мабуть вже не цього разу.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...