Блог | Битва двох Україн
У 2001 році Микола Рябчук опублікував статтю "Дві України". У цій статті він констатував, що існує дві України: одна – українська (націоналістична), до якої в першу чергу відносяться колишні підконтрольні Польщі території, і друга – радянська, де фактично життєдіяльність і функціонування територій облаштував Радянський Союз. Цей простий і очевидний поділ Рябчука визначав українську політику впродовж ще 18 років, і саме протистояння двох Україн блокувало будь-який розвиток держави.
Однак, в 2019 році відбувся злам цього традиційного поділу. Вперше, новий Президент отримав підтримку 73% і монобільшість в парламенті. Вперше вибори не відбувались за традиційним поділом двох Україн. Однак, якщо старий поділ зник, то на його місці утворився новий. Власне, що сталось і що виникло – далі.
Читайте: Наш Парад, їхній страх та "порошенкова хунта"
100 річний гештальт
Поділ на дві України виник не 91 – му році, а в 1917. Саме тоді, на розвалах російської імперії, вперше почала політично формуватись "українська" і "радянська" України, тоді ж вони вперше і вступили в битву.
"Українська" Україна формувалась на основі німецького розуміння нації як "одна мова – одна нація – одна держава". Така модель, звісно, не була єдина і гетьман Скоропадський намагався продемонструвати ефективність іншої, більш близької до британської, коли нація – це впершу чергу громадяни і влада інституцій. Втім, його поразка тільки додатково закріпила саме перший варіант. В подальшому тривале протистояння з "радянською" моделлю в багато чому сформували основи "української" моделі.
Так, радянська окупація і повне знищення будь-яких проявів державності, змусили "українську" Україну піти в підпілля. Тому на перше місце в цій моделі вийшли саме фактори мови, історії і культури, оскільки це були єдині інструменти розпізнавання свій-чужий. І хоча мова абсолютно не обов’язковий інструмент формування нації, в цій конкретній ситуації – вона була інструментом політичного протистояння. Ще одна набута риса – це постійна оборона і підпілля, як єдина форма існування "української" України. Ці риси виявились домінуючими і після отримання незалежності. Так політичні представники цієї моделі постійно щось захищали, оборонялись, декомунізовували, Ленінів міняли на Шевченків і тому подібне. Однак, робили це все ще радянськими інститутами і бюрократією.
Читайте: "Три сорти українців" президента Зеленського…
"Радянська" Україна також формувалась з нуля. Це була модель залежності від спільного простору з Росією, індустріальний шовінізм і постійна експансія. Ці риси сформували уявлення про велику державу, могутність і можливість повернутись до цього. Однак, в нашому випадку – це була колоніальна форма, залежна від центрального планування в Кремлі. Без "центру" - ця модель втрачала зміст. Проблема виникла в тому, що 70-річне домінування на території України призвело до того, що існуючі інститути влади і суспільства були створені саме "радянською" Україною, які з розвалом РС втрачали свої основні функції через розрив з "центром".
Закритий гештальт
В період з 2014 по 2019 рік обидві ці моделі України були закриті. "Українська" Україна була прапором Петра Порошенка. Треба віддати йому належне, що він виявився досить успішний в її реалізації. При ньому була проведена декомунізація, введені жорсткі квоти і прийнятий закон про українську мову, Томос, фестивалі вишиванок, культура патріотичного виховання тощо. Однак, ця модель виявилась абсолютно не життєздатною. Всі ці кроки зовсім не зміцнювали нашу державу, яка чудом вистояла в війні з РФ. Ми росли жалюгідні 3% в рік, реформи виявились інформаційною ширмою, корупція процвітала як і раніше. Петро Порошенко закрив гештальт "української" України, ця модель виявилась неефективною для вирішення тих проблем, з якими ми стикнулись.
Натомість Путін закрив гештальт "радянської" України. Виявилось, що об'єднання з Росією – це не про відновлення могутності, а про кров, террор і інтереси росіян. Путіну виявився непотрібним індустріальний потенціал Донбасу, і замість російських інвестицій – він відправив мародерів. Спростував він і тези про братні народи та російську мову, убиваючи російськомовних на Донбасі. Модель "радянської" України також виявилась не придатною для вирішення наших проблем.
Читайте: Чому результати виборів викликають оптимізм?
Зеленський і новий розлам
Перемога Зеленського підвела риску під протистоянням двох Україн в термінах Рябчука. Він отримав перемоги як на "націоналістичному" Заході, так і на "радянському" Сході. Водночас, результати виборів створили новий поділ: на Україну минулого і Україну майбутнього.
Україна минулого – це справжня країна, яка сформувалась за роки незалежності. Це олігархи, які контролюють економіку і медіа-простір. Це бюрократія, яка звикла протистояти будь-яким новаціям. Це місцеве самоврядування, яке звикло просто бездумно витрачати мізерні бюджетні кошти на соціалку. Це населення, яке очікує субсидій і зниження тарифів. Це бізнес, який звик "рішати" і швидко "підніматись". Все це не просто проблеми, які можна вирішити, це все організовано в спосіб нашого життя, і одним указом чи законом - це не викоріниш.
Україна майбутнього – це очікування змін. Сьогодні – це абсолютно не визначена реальність, на яку багато людей проектують свої проблеми. Для когось – це Польша, для когось – це нові технології (діджиталізація), завершена війна на Донбасі, зарплата 700 євро і т.п. Високі очікування – породжують значне розчарування. Тому не зважаючи на тріумф Зеленського у 2019 році вже незабаром Україна минулого буде відвойовувати свої позиції.
Битва двох нових Україн скоріше за все буде визначати українську політику найближчі 10 років. Справа в тому, що Україна минулого – це вже реальність з якою доведеться мати справу, а Україна майбутнього – поки що проект, і той не детально розроблений. Найбільший ризик цього протистояння полягає в тому, щоб майбутнє не протистояло минулому у вигляді гасел проти діючих інститутів, бо за таких обставин шансів не перемогу першого – практично не буде.
Найважливіше завдання для нового Президента і команди – це розбудова нової організації суспільства. Спочатку організація, а потім вже "діджиталізація" і все інше. Без нових ефективних інститутів не вдасться втілити жодне із запланового. Безперечно, що побудова нових організацій – це складний тривалий процес, але тільки в такому випадку можна забезпечити успіх майбутньої України. Бо зрештою не мова і не культура визначають чи нація стає успішною, в виключно її організація.
