Блог | Україні тридцять. Чого я так і не почув на головний ювілей країни

Святкування Дня Незалежності завершено. Важлива дата. 30 років.

До неї країна готувалася дуже довго.

Ми всі побачили гарний виступ Президента, яскравий парад, піднесений концерт і Кримську платформу.

Начебто, все сучасно, круто і десь навіть сміливо. Але в мене все одно залишився присмак якоїсь недосказаності.

Я свідомо не писав одразу, хотів ще раз все перечитати, переосмислити та прислухатися до внутрішнього себе.

І нарешті зрозумів, чого я не почув.

Я не почув майбутнього.

Мені бракувало сенсів. Про те, куди рухаємося і як.

Я знову прочитав промову Президента на Майдані Незалежності. Потім у стінах Парламенту. Послухав виступи Прем‘єр-міністра та Голови Верховної Ради. Здається, все гарно, є зміст і меседжі.

Але 40-літні молоді люди, яким доля випала зараз бути у керма країни, говорили до мене смислами минулого. Ну і трохи сьогодення.

Без минулого немає майбутнього. Це правда. І послання про "відновлення незалежності" та "наслідування Київської Русі" - безумовно вірні.

Як і, напевно, правильно щороку говорити про унікальний літак "Мрію" (побудованого, до речі, ще за Радянського Союзу) та потенціал "Південмашу" (який теж є творінням радянських інженерів).

Але так хочеться майбутнього! Почути, яку країну ми будуємо, куди йдемо, про що мріємо, а головне – що ставимо за ціль.

Мені 37 років. Багато знайомих з мого оточення - успішні та реалізовані молоді люди. Але багато хто з них не раз замислювався щодо еміграції. Дехто вже поїхав.

Насправді, мільйони українців виїхали з України з однієї простої причини – вони не повірили у своє майбутнє тут. І не повірили в країну.

У свої 37, головне, що я хотів би почути від очільників держави, - яку країну ми матимемо у 2031, 2041 та, зрештою, у 2051 році.

Такі ювілеї – надзвичайно важливі. В них завжди багато символів. І це завжди шанс запропонувати суспільству новий порядок денний.

Це можливість перезапустити систему та оголосити про нові сенси, важливі завдання, які маємо вирішити всі гуртом. Не цього року чи наступного, а в майбутні десятиріччя та двадцятиріччя.

І влада мала б це запропонувати. Вийти з чимось більшим, ніж просто красиві промови. Потрібен новий порядок денний, як мінімум, на десять років наперед. Адже це абсолютно реально, беручи до уваги три роки Президенства В.Зеленського, які ще попереду, та можливий другий термін, про якій мріють та говорять багато хто з його команди.

8 років – немалий відрізок часу, на який потрібно ставити надмету та досягти серйозних зрушень.

У наступні десять років ми могли би зробити ставку на охорону здоров’я. Наприклад, спробувати збільшити тривалість життя українців, яка сьогодні найнижча в усій Європі, на п’ять років. Ось завдання, - амбітне, гуманістичне та людиноцентриське, яке тягне за собою не лише реформу в сфері охорони здоров’я. Це і розбудова нових лікарень та навчання лікарів, це якість продуктів харчування, і екологія, і створення нових робочих місць, і навіть безпека руху на автошляхах, де щорічно гинуть тисячі українців. І це вкрай важливо для країни, населення якої скорочується драматичними темпами.

Або, наприклад, такою ціллю може бути освіта. У своєму другому фільмі "2045: нова національна ідея" ми показали, що новою національною ідеєю могла би стати саме освіта. Це амбітна ціль. Перебудувати освітню систему та виростити нове покоління людей, з іншими знаннями, навичками та цінностями.

Ось змісти, які міняють країну назавжди, в центрі яких стоїть життя та майбутнє усіх нас.

І саме такі завдання мають ставити політичні лідери країни.

На жаль, говорити про минуле і генерувати загальні фрази – набагато простіше, а головне - не потрібно звітувати про виконання мети.

Кримська платформа, яка по суті, стала головною ініціативою України на її 30-річчя, не може бути таким смислом. Це важливий формат. Ініціатива, безумовно правильна. Але Кримська платформа у тій редакції та з порядком денним, який на ній озвучено, – це точно не та велика ідея, яка може згуртувати все українське суспільство на найближчі десять років і стати ключовим завданням країни. Тому що це зовнішньополітична ініціатива. І крапка.

Так, можна поставити для нас усіх ціль на наступні десять-двадцять років -повернення захоплених територій. Але тоді і завдання мають бути іншими – перебудова економіки, фундаментальні реформи та створення, по суті, нової країни - сильної, розвинутої, а головне - вільної. Країни, де б хотіли жити кримчани та мешканці окупованих територій Донецької і Луганської областей. Але ця риторика не звучить і такого завдання ніхто не ставить.

То ж чому цього не відбувається? Чому молодь, яка нарешті прийшла до влади, і яка не є продуктом Радянського Союзу, не генерує круті майбутні смисли?

Не думаю, що від небажання.

Гадаю, що через брак тих, хто може формувати такі ідеї навколо Президента, Прем’єра та Спікера. Вакуум візіонерів, футуристів та романтиків, які створюють майбутнє тут і зараз. Хоча такі люди насправді є. Але десь в паралельній до влади реальності.

Чому? Тому що поки влада для очільників держави – це самоціль, а не інструмент служіння людям, які їх і обрали на виборах.

Гадаєте, що це не так?! Тоді подивіться на несподіваний подарунок долі у вигляді 2,7 млрд дол. США від МВФ. Величезна сума для нашої країни, яку ніхто не очікував отримати ще минулого року. Ось, наприклад, шанс акумулювати гроші на нові важливі проєкти та ініціативи. Ви чули про таку мету? Я – ні. І найвірогідніше, не почуємо.

Тому що є Велике будівництво. Є соціалка. Є популізм, який все ще домінує в поведінці нових політичних лідерів. Врешті-решт, є тисячі корупціонерів, які вже стоять у черзі на освоєння подарункових коштів. Стоять, бо ніхто їх так і не посадив навесні.

Ось так і живемо.

Нам усім потрібно задуматися, яку країну ми будуємо і куди рухаємося.

Минуле важливе, але жити і будувати власне майбутнє нам тут.

Створювати своє, аби не бути вбудованими в майбутнє інших країн.