Блог | Російське вторгнення на Донбас — це війна не за території
Кожен український політик готовий заявити, що ми "територіями не торгуємо".
Теоретично, ці слова мають нас заспокоювати. Мають вселяти впевненість, що Київ не погодиться на перекроювання кордонів. Що будь-яка можливість повернути синьо-жовтий прапор на окуповані території є пріоритетом.
Але якраз у таких заявах немає нічого заспокійливого. Хоча б тому, що завдяки гібридній війні Україна — більше не гібридна держава.
Завжди існує спокуса почати вигадувати своє минуле з сьогодення. Заднім числом загладжувати кути, вирівнювати дороги, пом’якшувати протиріччя. Але в тім і штука, що довоєнна Україна могла похвалитися чим завгодно, крім суверенітету.
1991-го року Україна отримала незалежність не внаслідок своїх діяльних зусиль. Її національно-визвольний рух важко було порівняти за масштабами з тими, що існували в Польщі чи Литві. Ці країни прагнули втекти з тюрми заради власної незалежності. На відміну від України, яка здобула свободу тільки тому, що тюрма розвалилася.
Можливо, саме тому подальші 23-и роки існування країни були добою гібридної незалежності. Отримане задарма цінується значно менше, ніж відвойоване самостійно. На два пострадянські десятиліття країна застрягла в міжчассі, намагаючись сформулювати сенс свого існування.
"Позаблоковість". "Багатовекторність". "Міст між Європою та Росією". Головний зміст українського вибору полягав у відмові від вибору. У збереженні свого "пограниччя". "Транзитності". "Гібридності", якщо на те.
2014-й став для України саме тим, чим мав стати 1991-й. Рік перемоги повстання. Рік вторгнення. Рік, коли почалася історія збройної боротьби за власну свободу.
Москва сама поставила крапку в історії української "багатовекторності". Змусивши країну відповідати на сакраментальні запитання. Спонукавши рубати гордієві вузли й вирішувати. Колишній баланс було порушено — і це дозволило Україні почати справжню українізацію.
І чільним здобутком останніх років став суверенітет.
Україна здобула право самостійно визначати своє майбутнє. Не погоджувати підручники історії з російськими політиками. Не озиратися на окрики Москви й не дослухатися до голосів, що звучать з Кремля. Класичний шлях, який долає будь-яка колонія у момент прощання з метрополією. Україна стала на цей шлях пізніше, ніж її західні сусіди, та краще пізно, ніж ніколи.
І коли українські політики запевняють, що їхній пріоритет — територіальна цілісність, це звучить доволі тривожно.
Тому що російське вторгнення на Донбас — це війна не за території. Москві не потрібні східні регіони України, їй потрібна вся колишня радянська республіка. Підконтрольна, вторинна та буферна. Надзавдання Кремля полягає в тому, щоби вручити Києву Донбас у якості троянського коня. Щоби той виконував функцію повідка для українського суверенітету. Щоби формальна підпорядкованість регіону Києву компенсувалася фактичним контролем Москви.
Якщо офіційна Україна й справді вирішить повернути Донбас — вона зможе досягнути цього доволі швидко. Досить надати регіону автономію. Легалізувати бойовиків за допомогою амністії та виборів. Москва передасть своїм ставленикам контроль над кордоном і збереже вплив на регіон. І якщо "пріоритет" — це "кордони", то політики відзвітують нам про "історичний вихід з глухого кута".
Щоправда, вони замовчуватимуть, яку ціну ми за це заплатимо.
Уся нинішня війна точиться не за території, а за суверенітет. Комусь може здаватися, що лінія фронту — це плацдарм для звільнення Донбасу. Та поки Росія продовжує експансію, справедливіше називати фронт "лінією оборони". Завдання якої — зробити все можливе, щоб доля "ЛДНР" не спіткала Харків чи Одесу.
Якщо Москва побачить можливість обміняти окупований схід на контроль над усією Україною — вона негайно це зробить. Заразом і позбудеться санкцій, статусу ізгоя та звання "загрози світові". Якщо для Києва пріоритетом буде повернення територій за будь-яку ціну — то дуже скоро ми знову повернемося в наше
гібридне минуле. У якому до того ж не буде Криму. Натомість з’явиться свій політичний "чорнобиль", за допомогою якого Москва знищуватиме українські перспективи.
Суверенітет важливіший за території. Саме він має слугувати за ті контрольні ваги, на яких Київ зважуватиме ціну будь-якої угоди. Саме за суверенітет Україна б’ється протягом останніх років. І саме його Москва намагається обнулити протягом усієї історії незалежності нашої країни.
Україна не має жодної причини, щоб відмовлятися від Донбасу та Криму. Але так само в неї немає жодної причини погоджуватися на механічну реінтеграцію, якщо в обмін Москва вимагатиме віддати майбутнє країни.
