"Про історичну єдність росіян і українців". Незнання історії не звільняє від відповідальності

'Про історичну єдність росіян і українців'. Незнання історії не звільняє від відповідальності

Автор статті "Про історичну єдність росіян та українців" щиро висловив в опублікованому матеріалі всі історичні аспекти російського великодержавного шовінізму, який по суті зневажає інші народи, особливо українців, проголошуючи свої особливі права на їх території, ховаючи це під виразами духовної та слов’янської єдності.

Головна теза висловлюється у самій назві статті та першому ж роздумі автора: "Росіяни та українці – один народ, єдине ціле…Це моє переконання".

Дуже важко аргументувати людині, яка вже має з певного питання задекларовані переконання, особливо у зрілому віці. Проте представимо історичний фактаж, що впорядкує суть знакових подій, що відбулися в долі українців та росіян, та їх вплив на історичний розвиток двох згаданих народів.

Відео дня

Зазначена стаття рясніє згадками багатьох історичних подій, при цьому кожна піддається трактуванню автором, тож ми їх і розберемо. Перша: "І росіяни, і українці, і білоруси – спадкоємці Давньої Русі. Слов’янські та інші племена на величезному просторі – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова були об’єднані однією мовою (зараз ми її називаємо давньоруською),.. владою династії Рюриковичів. А після хрещення Руси – й однією православною вірою". Таким чином, у відомий спосіб повторюється віковий наратив московсько-петербургської історіографії, що підтанцьовувала політичним амбіціям тільки но створеної імперської держави – Росія (1721 р.), що Русь з центром в Києві була першою державою для східних слов’ян і росіяни ведуть свою державність саме від Русі. Але тут треба зробити серйозні уточнення та поправки для тих, хто слабо розбирається в історії походження слов’ян. По-перше, перших слов’ян під назвою венеди ще згадують римські історики в 1-2 ст. н.е. В той час вважалося, що венеди живуть в басейні річки Вісла, але потім археологічні матеріали дозволили уточнити ареал проживання первісних слов’ян : це географічний трикутник Вісла - Дніпро (середня течія) - Карпати. З 4-го ст. н.е. слов’яни в регіоні Вісли так і залишилися з назвою венеди, тоді як слов’яни регіону Дніпро-Карпати отримали назву антів та склавинів (анти – центральна частина сучасної України, а склавини – північна та західна). В 482 р. на межі проживання антів та склавинів на пагорбах Дніпра було засновано величне місто - Київ, 1500 років якого урочисто відзначали в 1982 році. З 482р. до 882р. існувала слов’янська Київська держава на території племінного союзу антів, створеного сто років раніше як перше державне утворення слов’ян. Про це знають більшість істориків за виключенням московських та петербургських, і зрозуміло чому. Адже, український народ веде походження від своїх дідів-прадідів - антів та склавинів, автохтонних слов’ян, які завжди проживали на власній території, тоді як у той час на території сучасної європейської частини Росії слов’ян взагалі не було. Вони вперше з’являються в середині 8-го ст., прибувши з території Польщі: кривичі селяться в регіоні Псков-Смоленськ, словени навколо Новгорода, а в’ятичі в регіоні Москви-ріки та південніше. Тобто, на території сучасної України слов’яни були місцевим народом та проживали тисячоліттями, а на землі сучасної європейської частини РФ слов’яни приходять лише в середині 8-го ст., змішавшись з корінним населенням, яке в більшості було фіно-угорським (меря, весь, пермь, чудь, іжора, мокша і т.д). Отже, українці відносяться до корінних слов’ян, як власне і поляки, тоді як росіяни своє слов’янське коріння тягнуть з польської території, а за походженням, взагалі, фіно-угри. Звідси і традиція росіян використання бані, гри на балалайці, вдягання кокошників та косовороток. Таких фіно-угорських атрибутів нема в жодній слов’янській культурі. Тобто для заяви, що українці та росіяни один народ нема жодних історичних, етнологічних та культурологічних підстав. Більше того, для українців по слов’янській лінії етнічно набагато ближчі чехи і словаки, куди племена склавинів з території сучасної України переселилися в 5-му ст. та слов’яни з Балкан, де анти мігрували в другій половині 6-го ст.

Тепер щодо спадкоємців Русі. У 882 р. Олег з малолітнім Ігорем із князівського роду Рюриковичів та військом варягів прибуває до Києва та вбиває місцевих князів. Перед цим, Рюриковичі деякий час правили в Старій Ладозі куди їх запросили на княжіння слов’яни-кривичі, що прибули сто років до того з Польщі та місцеві фіно-угри. Рюриковичам стало зрозумілим, що Ладога була тільки но створеним невеликим поселенням, будучи справжньою геополітичною дірою, тож вони приймають рішення перебратися до величного міста, яке було вже відомим у Європі та мало значні перспективи зростання – Києва, що вже 400 років було державотворчим (з 482р.). Місцеве населення Києва – племена полян були дітьми перших слов’ян - антів та склавинів. Тобто Рюриковичі прибувають на автохтонну слов’янську територію і досить швидко переймають мову, звичаї та культуру місцевих полян. За державою з центром в Києві остаточно закріплюється назва Русь, хоч ще 10-15 років раніше приходу Рюриковичів походи київських князів на Візантію вже згадують як напади Русі. Не дивно, що ще багато століть по тому, якщо хтось з Ладоги, Новгорода чи Пскова подорожував до Києва, Чернігова чи Переяслава, то казав "їду на Русь".

У держави Русь з центром у Києві був свій державотворчий народ – руси. До них відносилися вже згадані поляни, які проживали на Київщині, деревляни (сучасна Житомирщина), сіверяни (Чернігівщина, Сумщина, Полтавщина), уличі (Черкащина), бужани (Вінничина), волиняни/дуліби (Волинська, Рівненьска обл.), білі хорвати (частини Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської та Чернівецької областей), тиверці (частина Одеської обл). Всі ці племена потомки антів і склавинів – перших племінних союзів на автохтонній слов’янській території. Разом з тим, Русь підкорила й інші території - неслов’янські за походженням, головним чином заселені племенами фіно-угрів, куди переселилися слов’яни з території Польщі в сер. 8-го ст. На цих підкорених Києвом територіях формувався інший народ – рускіє, як етнічний мікс прибулих слов’ян (кривичі, словене, в’ятичі) та місцевих фіно-угрів (меря, чудь, весь, пермь, іжора, мокша). Отже, руси були державотворчим народом Русі, а рускіє - населенням підкорених Києвом територій.

Великий князь Київський відправляв на княжіння з центру на окраїнні князівства своїх синів. Наприклад, територіально віддалене Новгородське князівство не користувалося попитом, туди відправляли наймолодших Рюриковичів, тоді як старші та середні сини, як правило отримували ближчі до Києва землі. В кожне окраїнне князівство син Великого князя Київського їхав з воєнною дружиною, групою бояр та купців. Лише через два століття Новгород набрав сили. Прибувши до нового місця всі вони ставали політичною елітою і звісно говорили мовою Києва, до якої тягнулося і місцеве населення, яке говорило власною мовою. Після розпаду централізованої держави та руйнування монголо-татарами Києва, він перестав бути політичним центром для колись величної держави Русі. Тож потомки Рюриковичів – князі окраїнних князівств, що пережили ординське нашестя в басейні верхньої Волги та лісах Псковщини, Новгородщини і Смоленська, все менше користувалися мовою Києва, яка колись була державною. На цій території, де проживали рускіє, що потрапила під пряме управління Золотої Орди починає вживатися місцева мова – зараз відома як російська. Враховуючи, що в часи монгольського панування починає укріплюватися Москва, яка постійно підкупала Золотоординських ханів, отримуючи ярлик на збір податків з усіх територій, де проживали рускіє, то саме московський діалект став визначальним у формуванні російської мови. Отже мова Києва (Русі), що базувалася ще на говірках антів та склавин і мова Москви (Великого князівства Московського), яка мала польське коріння від в’ятичів з добавками фіно-угорської граматики – це дві різні мови. Перша стала українською, а друга – російською.

Щодо хрещення Русі у 988 р., то його здійснив князь Володимир, який до того, як молодший з синів Великого князя Київського мусив їхати у віддалені Новгородські володіння. Повернувшись і захопивши Київ, Володимир спочатку хрестився в Криму, через який ще анти і склавини вели активну торгівлю з Візантією. Великий князь Володимир розумів важливість Причорномор’я для Київської держави, тож заснував Тмутораканське князівство, яке контролювало східний Крим та прохід кораблів з Чорного моря до Азовського моря. Цю стратегічну позицію Київські та Чернігівські князі тримали більше ста років.

Після хрещення Києва, Чернігова та інших територій, де проживали руси, Великий князь Володимир взявся за хрещення земель, що були окраїнними. Новгород підняв антихристиянське повстання, яке кияни мусили придушувати. На жаль, християнізація дуже повільно просувалася на всіх землях, де проживали рускіє. Регіон Москви-ріки остаточно прийняв учення Христа лише через 200 років, а район навколо Мценська через 350 років. Наприклад, Володимирський князь Андрій Боголюбський був убитий у 1174 р. місцевими боярами-язичниками, за це і був канонізований Московським патріархатом. Звісно, А.Боголюбського Православна церква України вважає чужим і злодієм, бо він викрав з передмістя Києва у Вишгороді пресвяту ікону Богоматері, забравши її у Володимир, а сам Київ спалив за намовою фіно-угрів (меря) з Володимирського князівства, які хотіли знищити головне місто русів і перенести політичний центр до себе, де проживали рускіє.

І насамкінець, якось два-три роки тому, я з однією іноземною офіційною делегацією прогулювався центром Києва і мене запитали як українці сподіваються отримати у Московського патріархату визнання Православної церкви України. Я їм відповів, що таке визнання не потрібне, показавши рукою на величний Софіївський собор, сказавши : "Він збудований за 100 років до заснування Москви". Для членів іноземної делегації все стало на свої місця та важливо, щоб це стало зрозумілим і в Кремлі, адже незнання історії не звільняє від відповідальності.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.