Україну не прогнули: як закінчилася "нормандська зустріч" і чому Росія незадоволена
У Берліні завершилися переговори представників лідерів "нормандської четвірки". Проте глава української делегації Андрій Єрмак заявив, що конкретних результатів на зустрічі досягти не вдалося – "не змогли дійти якогось спільного документа". Тим часом сторони, як і раніше, єдині у думці про необхідність виконання Мінських угод, зазначив політик.
Однак головна проблема полягає в тому, що кожна сторона трактує "Мінськ" по-своєму. OBOZREVATEL розповідає, чим закінчилися нові переговори щодо Донбасу і чому єдиний документ, на якому має бути заснований мирний процес, став каменем спотикання між Україною та Росією.
Що сталося?
11 лютого в Німеччині завершилися другі переговори (перші пройшли в Парижі) радників лідерів "нормандської четвірки". Загалом вони тривали понад дев'ять годин.
Українська делегація оцінила результати оптимістично. Глава Офісу президента Андрій Єрмак наголосив, що всі сторони підтвердили схвалення режиму припинення вогню. Також він додав, що всі єдині у думці щодо необхідності виконання Мінських угод.
"Було б добре, якби на другій зустрічі у "нормандському форматі" після тривалої перерви ми теж змогли б щось узгодити. Бажання таке є, але сьогодні сталося так, як сталося", – сказав політик.
Російська сторона традиційно залишилася незадоволеною підсумками зустрічі. Представник Кремля Дмитро Козак зазначив, що "видимих, відчутних результатів, висловлених у документах" досягти не вдалося. Він також додав, що наразі ситуація із врегулюванням конфлікту на Донбасі є "патовою".
Ймовірно, критика пов'язана з черговою спробою РФ нав'язати Києву Мінські угоди на своїх умовах. Принаймні такі припущення звучали після візиту президента Франції Еммануеля Макрона до Москви, звідки той міг привезти до Києва ультиматуми Кремля щодо імплементації документа в українське правове поле.
Показово, що після нормандських переговорів президент США Джо Байден знову закликав американців негайно покинути Україну, оскільки Росія продовжує загрожувати вторгненням. Ця новина викликала черговий сплеск хвилювання та негативу в українському суспільстві.
"Американські громадяни повинні виїхати зараз же. Не схоже, що ми маємо справу з терористичною організацією. Ми маємо справу з однією з найбільших армій у світі. Це зовсім інша ситуація [ніж в Афганістані]", – сказав він.
Мир під дулом автомата: історія Мінських угод
Літо 2014 року – на Донбасі нещодавно розпочалася війна, площі територій, які контролюють проросійські сепаратисти, зменшуються стрімкими темпами, а в Києві готують операцію зі звільнення Іловайська. Саме вона мала стати ключем до найважливішої залізниці, що з'єднує регіон із РФ.
Але у серпні ситуація змінюється – на окуповані території заходять добре оснащені частини російських збройних сил, а українська армія зазнає низки відчутних поразок. Наймасштабнішою із них став так званий Іловайський котел, у якому загинули щонайменше 368 українських бійців.
Незабаром після цих трагічних подій у Білорусі було підписано мінський протокол, який часто називають "першими мінськими угодами". Документ містив 12 пунктів, серед яких двостороннє припинення вогню, постійний моніторинг українсько-російського кордону, децентралізація влади в Україні, амністія учасників війни та проведення дострокових місцевих виборів на Донбасі.
Проте "режиму тиші" російські бойовики дотримуватись не стали і вже в жовтні атакували 32-й блокпост – після чого розгорнулася битва за Донецький аеропорт і великий транспортний вузол Дебальцеве.
2015 року українська армія під тиском регулярних військ РФ відступає з міста Дебальцеве. У цей же час влада підписує так звані "другі мінські угоди". Текст, над яким понад 15 годин працювала "нормандська четвірка" – лідери України, Росії, Німеччини та Франції – деталізував положення "першого Мінська".
Підписали його посол Росії в Україні Михайло Зурабов, експрезидент Леонід Кучма, посол ОБСЄ Гайді Тальявіні, а також глави "ЛДНР" Олександр Захарченко та Ігор Плотницький – без зазначення їхніх посад. Саме "Мінськ-2" згодом стане головним документом у процесі мирного врегулювання на Донбасі.
Нова угода містила 13 пунктів. Ось головні з них:
негайне припинення вогню в окремих районах Донецької та Луганської областей починаючи з 15 лютого 2015 року;
обидві сторони зобов'язані відвести всю важку техніку на рівні відстані, щоб виникла зона безпеки завширшки від 50 до 140 км для різних систем озброєння;
розпочати підготовку місцевих виборів відповідно до українського законодавства та закону "Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей";
помилувати та амністувати тих, хто брав участь у боях з боку так званих "ЛДНР";
відновлення повного контролю України за державним кордоном країни;
обмін заручників за принципом "всіх на всіх" (який не відбувся);
виведення всіх іноземних збройних формувань, військової техніки, а також найманців із території України під наглядом ОБСЄ.
Ні перші, ні другі Мінські угоди не змогли повністю припинити вогонь, але вони дозволили не допустити масштабних боїв. Крім того, до Мінського процесу прив'язані санкції США та Євросоюзу проти Росії через те, що вона не виконує домовленості. Також українська делегація кілька разів змогла домовитися про обмін полоненими та звільнення заручників. З інших питань конкретики поки що досягти не вдалося.
Від Штайнмаєра до Зеленського
Тема "Мінська" знову актуалізувалася у 2019 році – після зміни президента України та позачергових виборів Верховної Ради. Тоді сторони реалізували поетапне відведення військ у трьох обумовлених населених пунктах на Донбасі, а також обмін полоненими. У вересні – Україною з Росією, а у грудні Києвом – з невизнаними "ДНР" та "ЛНР".
Між цими двома подіями українська влада письмово погодилася з так званою "формулою Штайнмаєра". Ідея тодішнього ексміністра закордонних справ Німеччини полягала у тому, щоб змінити послідовність виконання пунктів Мінських угод.
У "Мінську" проведення місцевих виборів на території ОРДЛО – передостанній пункт плану. Запропонована "формула" передбачає принципово інший алгоритм. Його суть полягає в тому, що Донбас має набути особливого статусу на час проведення там виборів. А вже на постійній основі – лише після того, як результати голосування визнають міжнародні організації.
При цьому про виведення російських військ із окупованих територій до виборів у формулі нічого не сказано. Саме це стало причиною масових мітингів та невдоволень українського суспільства у 2019 році.
Тоді українська делегація у ТКГ погодила та підписала остаточний варіант "формули Штайнмаєра", а пізніше це підтвердив президент. Противники документа назвали запропонований сценарій "капітуляцією України перед Росією", оскільки він не передбачає, зокрема, виведення російських військ та передачу під контроль Києва кордону.
Зеленський тоді ж нагадав, що затвердження формули – це умова Москви для якнайшвидшого проведення саміту лідерів "нормандської четвірки". Політик також закликав українців не боятися цієї "найбільшої страшилки останніх тижнів". Незважаючи на це, обіцяний главою держави новий закон про "особливий статус" не ухваленій і досі.
Проблема курки та яйця
У Кремлі вважають Мінські угоди своїм політичним успіхом – зафіксований у них алгоритм Москва бачить як ідеальний для себе. У Києві ж чітко розуміють крайню невигідність та безперспективність домовленостей.
Проте українська влада визнає "Мінськ" і прагне його виконання. Проблема полягає лише в одному – принципово різному трактуванні сторонами цього документа. І ось чому:
У Москві вважають, що війна на Донбасі – внутрішньоукраїнський конфлікт. Його сторони, у кремлівській версії, – це Київ з одного боку та бойовики "ЛДНР" – з іншого. Себе ж російська сторона називає посередником, який "допомагає" Україні та сепаратистам домовитися. Відповідно, головна вимога до Києва з боку Москви полягає в тому, що він має вести прямі переговори із квазіреспубліками.
Цю вимогу в Києві називають неприйнятною. Влада вважає, що на Донбасі Росія воює проти України. "Республіки" ж, за українським законодавством, це залежні від Кремля "окупаційні адміністрації", і вести з ними переговори немає жодного сенсу.
Ще одна проблема переговорників – порядок реалізації пунктів Мінських домовленостей. Російське трактування – спочатку вибори, потім кордон і виведення військ. Мета проста – якнайшвидше обрати легітимних для Києва та світової спільноти представників Донбасу, з якими Київ вступить у відкриті переговори.
Україна ж наполягає на тому, що місцеві вибори мають відбутися після передачі повного контролю над кордоном та виведення російських збройних формувань. З погляду Києва, виконання "Мінська" за російським сценарієм легітимізує ватажків "ЛДНР" та блокує євроатлантичні прагнення нашої країни.
"Спільна картина з 2014 року показує, що Україна виконує зобов'язання, а Росія ні", – нещодавно констатував держсекретар США Ентоні Блінкен.
Мінськ – шлях до миру чи краху країни?
Президент Франції Еммануель Макрон під час візиту до Києва висловив думку, що Мінські угоди є єдиним шляхом, що дозволяє дійти стійкого миру в Україні. "Можна сказати, що домовленості діють як інструмент захисту суверенітету та територіальної цілісності країни. Тому ми повинні просунутися вперед, щоб далі виконати їх", – зазначив він.
На підтримку документа також виступив голова Кремля Володимир Путін. Що ж до небажання України виконувати "Мінськ" за російським сценарієм, то президент країни-агресора сказав: "Подобається — не подобається, терпи, моя красуне. Треба виконувати, інакше не вийде".
В Україні ж щодо цього інший погляд. Секретар РНБО Олексій Данілов нещодавно констатував, що виконання угод у нинішньому вигляді призведе до руйнації країни. З цієї причини, вважає він, слід підписати новий документ.
Схожої позиції дотримується міністр закордонних справ Дмитро Кулеба. За його словами, Київ не відмовляється від виконання домовленостей, але виключає прямий діалог із самопроголошеними "ЛДНР" – головну умову Москви.
Більш радикальна думка існує в українському експертному середовищі. Так, шеф-редактор OBOZREVATEL Орест Сохар зазначає, що виконання "Мінських угод" фактично означає, що місцеві вибори на Донбасі відбуватимуться під контролем російських військ, а дестабілізація перенесеться на всю Україну. За його словами, формула "поганий мир кращий за хорошу війну" не спрацює.
"Для нас Мінські домовленості – це не питання інтерпретації, оскільки інтерпретація – це інтерпретація нашої незалежності. Це питання того, що ми не можемо погодитися на будь-які кроки, що загрожують нашому існуванню та майбутньому розвалу країни" – каже ексміністр закордонних справ Павло Клімкін.
З цієї причини багато хто закликає і зовсім відмовитися від "Мінська-2", оскільки він перебуває "у коматозному стані і реанімувати його дуже складно".
А чи є реальна альтернатива Мінському формату? Її поки що не існує, хоча спроби створення були. Так, у квітні 2014 року відбулися консультації щодо врегулювання кризи на Донбасі за участю представників України, Росії, США та ЄС. Сторони домовилися роззброїти бойовиків, звільнити незаконно зайняті будинки, відвести російські війська від кордонів, а країни Заходу зобов'язалися не вводити проти РФ додаткові санкції. Пізніше Київ намагався повернутися до цього формату, але Кремль відмовився.
Як альтернативу також пропонують "будапештський формат" із країнами-учасницями Будапештського меморандуму: США, Великобританією, Францією та Росією. Про це, наприклад, нещодавно заявляла посол Великобританії Мелінда Сіммонс, а також низка українських політиків.
За зміну Нормандії виступає і президент Зеленський. Він пропонує кілька варіантів: або скоригувати її (за рахунок введення нових учасників переговорів – США, Великобританії та Канади), або використати якийсь інший формат.
Проте всі ці ініціативи Києва у Кремлі відкидають. Москва наполягає виключно на мінських угодах у початковому трактуванні – підписаному під загрозою автомата. І це зрозуміло, адже для неї реалізація "Мінська" означає введення до складу нашої країни повністю контрольованого елемента, який братиме активну участь в українському політичному житті та обстоюватиме інтереси Кремля.