УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Затягнене українське відродження

Затягнене українське відродження

Скільки існує українське суспільство - стількі воно чекає на ті, что его хтось до чогось збуріть. Якнайкраще ілюструє такий стан справ Популярний ніні на теренах інтернету віслів: "Я українець! І я не хочу Нічого делать. Я хочу сідіті и пишатися!". Тут, на мнение багатьох, ідеться про чи не ВСІ аспекти життя соціуму, зокрема - про самобутність осучасненого мистецтва в усіх йо проявах: у літературі, жівопісі, музіці, скульптурі ТОЩО, а особливо в кіно та театрі. Між тім, у годину становлення Радянської України Микола Хвильовий у своих ГОСТР памфлетах, Які его опонентов ставили за взірець контрреволюції, вісловлював ідеї Швидкого переходу української культури у стан відродження крізь призму ее - культури - унікальності, альо за сприятливі умів (за Хвильового - вторгнення " азіатського ренесансу "на Основі європейськіх традіцій). Вочевідь, ЦІ "умови" не настали и досі ...

Можна Дуже довга і гаряче вести полеміку про ті, чи є українська культура Достатньо самобутні, а чі то вона сліпо мавпує Популярні ніні Світові течії. Зустрічаємо як абсолютно невмотівовану Віру в "обраність" України та ее народу для Зародження Нової духовності в усьому Всесвіті (ну, скажімо, на прікладі тотального Перетворення Тараса Шевченка на ідола і "Світоча"), так и різко протілежні думки про "хуторянство" української Традиції в цілому, ее неспроможність породіті буцай Щось оригінальне (материал "Суть української ментальності найкраще характеризує термін" Хуторянство "", інформаційний ресурс "Україна: туристичні маршрути", дата та авторство Невідомі).

Я б сказавши, что на возбудить уголовное дело и дере, и іншого існує Чимаев аргументованості поглядів. Візьмімо до прикладу літературу яка є, гадаю, Цілком органічнім віразніком духовного стану Суспільства, а заразом и его Загальної ментальності. Прігадаймо в цьом контексті смілівій Виступ письменника Сучасності Максима Кідрука в інтерв'ю "Обозревателю" (" Кідрук: Сучасній українській літературі БРАКУЄ жанрових книг " ), у якому тій охрестів вектор развития української літератури таким, что веде внкіуді, зокрема через відсутність літературних традіцій по розвалі СРСР, а ніні - жанрової літератури як Такої. На мнение Кідрука, "наявність постмодерністічніх доробків свідчіть про повнокровність, високий Розвиток літератури, альо позбав у тому випадка, ЯКЩО розвінені такоже и жанрові книги як-то жіночі романи, фантастика, детективи тощо". "У нашому ж випадка, - відзначає Кідрук, - це навпаки є Показники полного занепад, бо де-факто є вінятково постмодерн и Нічого крім нього".

Є І протілежні думки про сучасности русский літературу - Мовляв, вона до того самобутні й Унікальна, что даже Самі Українські чітачі неспроможні цієї повнотіла ПЕРЕВАГА осягнути. Найчастіше смороду належати самим авторам сьогоднішніх "гостросюжентніх романів" (пишу словосполучення у лапках навмісне, позаяк Цілком згодна Із Кідруком у плані неможлівості виокремити жанровість літератури). Достатньо поглянуті на Книжкова полиця більш-Менш прістойної української книгарні, взяти першу-ліпшу книгу и Відкрити навмання, ознайомитись Із кількома абзацами пропонованої "ПРОДУКЦІЇ". Річ у ТІМ, что кожнісінькій творець сьогоднішнього письменницьких доробку считает собі - геніальнім и ні до кого не подібним, ВЛАСНА мнение - найбільш значущими і правильне, погляд на творення прози та / або поезії (нерідко ж-бо Бачимо синтез прозаїка и поета в одному обліччі ) - єдіно можливіть. І так далі, и того подібне.

Альо повернімося до Хвильового з йо концепцією двох культур в Україні ... Вірніше, чи не з йо концепцією, а з тією реальністю, сучасником Якої ВІН БУВ, тож, властіво, МАВ на неї конкретній погляд. Микола Хвильовий бачив два шляхи розвітку України (чітаймо тут и далі - української культури под СРСР), одним Із якіх БУВ промосковського, проросійській керунок Із усіма его шовіністічно-окупаційнімі (в культурному плані) особливая, а іншим - орієнтація на європейський досвід минули, ті надбання, что, за Хвильового, мусіли б дива основоположних в аванґарді "азіатського ренесансу". Если переносіті суджень геніального и Надзвичайно передбачлівого автора на сьогодення, слід, на мою мнение, відкінуті концепцію "азіатського ренесансу" як такого, что НЕ відбувся згідно з баченням Хвильового, позаяк Східний світ є ніні "світом у Собі" і здійснює експансію на Решті планети таким чином, что ні цей, Ані Жодний Інший материал неспроможності осягнути ее ПОВНЕ мірою.

Отже, два керунку для України - проєвропейській та проросійській - ліщаються актуальними весь годину. Від часів ЖИТТЯ І творчості Хвильового и аж до ганебного у культурному плані сьогодення змінілося мало що. Вочевідь, ставку Було Зроблено таки не так на самобутність, а на меншовартість української культури; ее Було спрямовано на поиск самої собі крізь призму Надбання (за Хвильового, вельми суперечлівіх) нашого північного сусіда.

А що в результаті? У очікуванні "геніального громадянина", на Якого сподівався Микола Григорович Хвильовий, а такоже под уплівом багаторічного "інтернаціоналізму" (де-факто - тотальної русіфікації, всезагального, коли дозволите, "русозбліження", Яке вдалину свого годині Окреслено Іван Дзюба) НЕ відбулося НЕ ті, что розвітку, а даже відродження української культури. Так, Безумовно, величезне унесок Зробили дисидент з їх багато в чому передовими працями. Альо будьмо Відверті Самі з собою: чи можна назваті їхні праці аванґардом СВІТОВОГО культурного прориву? ..

На мою мнение, слід ставити до промов простіше. У дечім, Можливо, даже прагматічніше. Микола Хвильовий БУВ, Безумовно, величезне авторитетом, безкінечно РОЗУМНА людиною ... проти вірів у ті, что русский національна самобутність (Із відповіднім культурним аспектом) спроможна реалізуватіся у межах нелюдської імперії под назв СРСР ...

Іншімі словами, Чимаев інтелігентів, Які Самі по Собі Цілком могли дива "геніальнім громадянином" за Хвильового, настількі вперто чека на лідера-"гетьмана", за Яким Жадан слідуваті, что просто проспали момент, коли нужно Було терміново Щось вірішуваті, міняті. Потрібно Було діяті!

Така сама Ситуація характерна и для сьогодення: відкрійте будь-який номер відносно незаанґажованого загальнополітічного часопису, де в кожнім другім матеріалі зустрічається у різніх конфігураціях думка, что в Україні ті-то й те-то НЕ таке, як у цівілізованій Европе (ну, або США, хочай Такі аналогії й приводяться в рази рідше одного). Чомусь и досі на мнение Нікому НЕ спадає, что в Україні все может буті и не так, як у Европе, а інакше, что жодних чином не означатіме "гірше". Себто, чи Варто взагалі орієнтуватіся на когось вместо творити Щось власне? Однак Багаторічний досвід мавпування чужого таки Зробив свою Справа: национального відродження НЕ відбулося и воно навряд чи Відбудеться найжбліжчім годиною. Перший "дзвіночком" його МАВ бі, на мою мнение, дива не "геніальній громадянин", а Перш за все усвідомлення українцямі собі як нації незалежної, абстрагованої у розумних рамках од Усього, что діється довкола, спроможнімі создать Щось свое без орієнтації на чієсь.

Куди прямуєш, Україно? ..