Країна непереможних інвалідів

Україна торжествує! Телебачення і газети радісно підраховують золоті, срібні та бронзові медалі українських спортсменів-параолімпійців! Цих нагород у нас багато, дуже багато, майже що більше всіх у світі! І тільки придивившись до нагороджених, звертаєш увагу на їх не зовсім звичний вигляд. Яскраві спортивні костюми прикривають кукси інвалідів, наших інвалідів, які майже найсильніші в світі з зимових видів спорту.

Стає соромно, страшенно соромно. Соромно не за інвалідів-фізкультурників, яких звозили за кордон, одягли-взули, нагодували і дали можливість пожити в нормальних скромних готелях. Соромно за цілком здорових (фізично) і назавжди покалічених (морально) громадян, які влаштували цю ганебну "переможну" галас. Соромно за колег-журналістів, чи то не зрозуміли нічого, чи то не подумаєш про сенс переданих ними "переможних реляцій" з "параолімпійських арен". Тому що брехня все це. Точніше, не брехня, а брехня, вона адже наша.

Чому ніхто не розуміє, що рапортувати на всю країну про міжнародні перемогах безногих, сліпих, глухих та інших спортсменів - непристойно? Чому ніхто не обурюється, а скоріше - навпаки? З якого місця у наших пропагандистів зростає те, що порядні люди називають совістю?

Почнемо з того, що американські, англійські, французькі та інші західні інваліди випередили наших інвалідів давно і назавжди. У країнах Північної Америки та Західної Європи, не кажучи вже про Японію, зроблено все, щоб людина з фізичними вадами відчував себе повноцінним членом суспільства. На кожному кроці у них спеціальні ліфти для інвалідних колясок, доріжки для тих же колясок, одним словом, все необхідне. У магазинах і кінотеатрах, на вокзалах і в аеропортах, коротше, усюди. Спорт для інвалідів придумали теж "у них", створивши спеціальні клуби з усім необхідним, проводячи регулярні змагання одночасно зі змаганнями звичайних атлетів. Наприклад, під час знаменитих марафонських забігів в Нью-Йорку, Чикаго, Лондоні спортсмени на інвалідних колясках стартують разом з усіма і фінішують за окремим заліку ... Ті ж Параолімпійські ігри - теж не наш винахід.

А що у нас? Навіть у Києві, у цій так званій "європейській столиці", частка інваліда незавидна. Якщо і трапляються вони на центральних вулицях, то виключно в ролі жебраків. За спеціальними "інвалідним" доріжках в підземних переходах вже давно пристосувалися спускати ящики з пивом і горілкою, а про те, що красиві ліфти в нових торговельних центрах, у всіх цих "глобусах" і "променадах", призначені для інвалідів у візках, ніхто й не здогадується. Хто тих інвалідів там бачив?

Хто з вас хоча б раз у житті зустрічав інваліда, що займається спортом? Тобто, сам бачив своїми очима? Легше інопланетянина побачити. Спорт ж, і спорт для інвалідів в тому числі, повинен бути масовим і приносити людям відпочинок і здоров'я. Ще позавчора наші спортивні керівники сором'язливо виправдовували провал українців на зимових Олімпійських іграх відсутністю потрібної кількості тренувальних баз, ковзанярських і хокейних ковзанок, трас для лижників і тому подібного аж до відсутності в країні потрібної кількості снігу і льоду. І раптом чудесним чином виявилося, що все це у нас є. Але тільки для інвалідів, які, на відміну від фізично здорових людей, масово займаються у нас зимовими видами спорту і тому практично найкращі у світі.

Чомусь згадалися бензозаправки часів радянського дефіциту, коли пальне там деколи продавалося тільки "для інвалідів". Вони у нас і зараз не особливо на автомобілях роз'їжджають, а тоді й поготів. Але бензин для них був. Разом з толстомордой заправниками, цей бензин розподіляємо.

Є у нас в країні такий собі пан Сушкевич, інвалід-візочник, народний депутат багатьох скликань і за сумісництвом голова всього інвалідного спорту. Сам він, хоч і не виступає в змаганнях, але веде життя абсолютно нормальної людини. Його коляска миготить завжди там, де треба, пан Сушкевич прекрасно себе почуває і встигає скрізь. Послухати його, так у нас для інвалідів влаштована така життя, що тільки біатлону їм для повного щастя не вистачає!

Біатлон інвалідам дійсно допомагає. І не тільки він, а й інші види спорту, в тому числі футбол. Ви напевно чули, що "по-інвалідам" наші футболісти вже давно випередили бразильців і інших британців. Мені якось довелося пожартувати по-чорному щодо того, що для завоювання титулу чемпіона світу з футболу український футболіст має тільки один шлях - відрізати собі ногу. Адже наші одноногі футболісти - чемпіони світу!

Жарти в сторону! Для українського інваліда спорт - чи не єдиний спосіб вирватися з убогості і загального забуття, стати помітним членом суспільства. Тому й рвуть жили на тренуваннях наші інваліди, тому й обганяють інвалідів іноземних, які спортом займаються для задоволення, а не для медалей. Чим тут можна пишатися?

Жодна інша країна світу, доступна нам по засобам комунікації, не повідомляла про Параолімпійських іграх у щоденних випусках новин. Там розуміють, що Параолімпіада - це не спорт в звичайному розумінні. Це просто людська акція, під час якої звіряча гонка за медалями з останніх сил, м'яко кажучи, недоречна, а грубо висловлюючись - образлива. Серед спортсменів-інвалідів немає переможців і переможених, вони все - чемпіони!

Ми ж чванимося і радіємо невідомо чого. Дійсно, українські інваліди отримали на зимових Параолімпійських іграх 25 медалей. Але це ж не кращий показник! Знайшлася країна, добившая на цих же іграх аж 33 "інвалідські" нагороди. Країна ця - Росія! Яке там жити інвалідам, розповідати навряд чи варто. До честі росіян, вони хоч не трубили про свої "параолімпійських перемогах" на всіх кутах. Не тому що вони вже настільки краще нас, а тому що у них і нормальних олімпійських перемог більш ніж достатньо.

Микола Несенюк

Анонс журналу "Час-ua" № 12 від 24 березня 2006 року:

Тема номера - Доля "мілліардщіка". Про особливості українських мільярдерів

Вибори в Ізраїлі - черговий вибір між життям і смертю держави.

Референдум по-українськи - голос народу або зброю політиків?

Землетруси можна передбачити - кілька забутих способів передбачити трагедію, про яких завжди згадують із запізненням.

Сніданок Лукашенко - погляд на вибори в Білорусі

Мертвим сольно - про відмінності українського театру на європейському тлі.

Крим, який ми втрачаємо - путівник по останніх оазисів чудо-півострова.