УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Я не відчуваю розчарування

2,1 т.
Я не відчуваю розчарування

У річницю революції я не відчуваю нічого схожого на розчарування, петому що річної давності "боротьба за Ющенко" не була боротьбою за конкретно шановного інший Віктора Андрійовича, і тим більше не була боротьбою за конкретну політичну партію. На горизонті України рік тому були не просто якуковичі або Кучма. Нам світил авторитарний режим типу напівфашистського. Я кажу це не як чийсь прихильник, в Україні поки немає партії, відповідної моїм ідеалам. Я говорю про інше. Ми чекаємо дива. Д чудес, на превеликий наш жаль, не буває. Те, що називають німецьким економічним дивом, насправді, було кровохарканням. Це був страшно важкий і довгий шлях зростання. Ну, чого ми хочемо від України? У нас немає політичного класу. У нас все робиться на особистих зв'язках. А особисті зв'язки - це особисті конфлікти і режим особистої влади. І яким би він не був, він завжди буде нести на собі відбиток особистості, не завжди приємний.

Я філософ, і, можливо, таке сприйняття не властиве всім представникам наукових кіл. Філософи, в силу своєї професії, привчені дивитися на такі речі з висоти пташиного польоту. Але люди відчувають прозу замість поезії. Поезія була прекрасною, і ми ніколи її не забудемо. Але на поезії далеко не заїдеш, треба ж і поїсти приготувати. Треба побачити поезію і в буднях. Хоча, звичайно, і Президент, і уряд наробили помилок. Не можна було допускати минулого урядового конфлікту. Але рішення "всіх в сад" краще, ніж займати позицію однієї зі сторін. Зізнаємося, що це відразу створило нової влади колосальні проблеми. Адже не блокуватися ні з ким Президент не може. Він шукатиме підтримку. І легше знайде її у Януковича, ніж у Тимошенко - Президенту під час виборів нічого ділити зі своїм колишнім супротивником.

Люди, згадуючи настрої, з яким вони приходили на Майдан, говорять а якомусь розчаруванні. Чи зуміли ми зберегти довіру? Виявилося, що і довіру не дуже твердо. Нічого трагічного я в цьому, втім, не бачу. Більше мене турбує обставина незбалансованості сучасного світу. Повинні бути праві, ліві і центр. А у нас поки є тe, хто хоче повернути життя назад. Уявіть, що б було, якби не Майдану. Фактично поворот назад і помста. Рік після Майдану символізує просту істину: повернення до режиму Кучми неможливо. Цього не буде. А що буде? Ми поки не побачили ідеологічно осмисленої різниці в платформах партії Ющенка і партії Тимошенко. Вони говорять на одній мові, висувають одні гасла, а люди дозріли до інтересу до конкретних програм. У людей в масі своїй реакція на все більш глибока і правильніша, ніж у політичних лідерів. Прості люди деколи краще розуміють образи і біди і краще розуміють, що відбувається, ніж думають про це політики. Хіба за цю зрілість не варто було боротися?

Зараз мене запитують про роз'єднаності суспільства. Те, що протиріччя між Сходом і Заходом України були озвучені, - це на краще. Це як здорове з'ясування стосунків, яке завжди краще, ніж ірраціональна ненависть, яка була рік тому. У Києві було доброзичливе ставлення до прихильників Януковича. Люди в Києві відчували свою силу і як би "святість". А я бачив дуже агресивну реакцію Криму і Луганська. Адже ми стояли на порозі громадянської війни. А сьогодні такої ситуації немає. Не піде завтра весь шахтарський Схід на війну, змітаючи все на своєму шляху. Для мене примітна в цьому сенсі недавня страйк таксистів. Хто страйкував? Львів, Донецьк, Луганськ, Тернопіль. І це прекрасно. Значить, з'явилися соціальні групи, які відстоюють свої загальні, нехай і корпоративні, інтереси. І їх не хвилює, що одні перебувають в Донецьку, а інші на Львівщині. Це нормальний розвиток, а не територіальний поділ, яким зазвичай керують шарлатани. Такі події показують, що суспільство може вести діалог, і це вселяє надію.

Мирослав ПОПОВИЧ, директор Інституту Філософії НАН

"Грані-Плюс"