Гасла Майдану та реальність

Микола МИХАЛЬЧЕНКО, доктор філософських наук, член-кореспондент НАН України, президент Асоціації політичних наук України

Відео дня

Є деякі дати, які для будь-якої влади є значущими. Ці дати влада або святкує, або замовчує. Все залежить від обставин: є чим пишатися чи ні.

Минуло півроку після зміни політичного режиму. Це друга дата, коли прийнято робити поглиблений аналіз, що новий режим зробив, а що не вдалося. Як правило, через півроку відбувається два феномена: а) пристрасті навколо виборів вщухають, і виборці об'єктивніше оцінюють новий режим (або старий, який переміг під новими гаслами); б) стає очевидним: хоче і може новий режим реалізувати передвиборні обіцянки або ж відмовляється від них. До цього часу суспільствознавці та політики теж значною мірою звільняються від зайвих емоцій і починають реалістичніше дивитися на події і факти.

Перша значуща дата для нового режиму - 100 днів з дня формування уряду - ознаменувалася політичним конфузом. Президента України запросили на засідання Кабінету Міністрів і повідомили йому радісну звістку: нинішній Кабмін - найталановитіший, демократичний і ефективний, а Президент - молодець, що сформував такий Кабінет Міністрів. Таке ноу-хау з боку уряду в самопіар, може, комусь і сподобалося. Але покоробило всіх мислячих людей і, можливо (сміємо сподіватися), навіть Президента.

Піврічний термін функціонування нового режиму вже не дає підстав для нової піар-кампанії ні Кабінету Міністрів загалом, ні інших політичних інститутів у центрі та регіонах. Безліч криз, породжених урядом, - енергетичний, "м'ясної", "цукровий", культурно-моральний - могли давно призвести до відставки Кабміну або окремих міністрів. Багато експертів з жахом чекають, яку ще відносно благополучну галузь Кабінет Міністрів візьметься рятувати, щоб розвалити остаточно літакобудування, виробництво зерна, металу, вугілля, верстатів? ..

Але повернемося до більш загальних питань. Бо, як казав один з марксистів-ревізіоністів: якщо ми не дозволимо загальних питань, то будемо постійно на них натрапляти при вирішенні конкретних проблем.

По-перше, всі розмови про помаранчеву революцію не мають під собою теоретичного фундаменту. Ні по одному критерію події кінця 2004 року не підпадають під класифікацію революцій. Але ж щось було? Так, було: а) у 2004 році громадську думку в Україні парадоксально повернулося до ситуації кінця 80-х років: "Так жити не можна!" Але це повернення було лише зовні схожим. У глибинних характеристиках він був вже іншим - сформувався і вирішилося на чисто українському грунті, в нових історичних умовах; б) український народ реалізував своє право на повстання проти неугодної влади, і, слава Богу, мирним шляхом; в) якийсь елемент революційності в подіях кінця 2004 року був. Але лише в суспільній свідомості: український народ має право жити краще, чим він живе, але політична і економічна еліти відбирають це право.

По-друге, що ж реально ознаменували президентські вибори 2004 року? Дуже простий факт - на тлі народного невдоволення до влади прийшов новий політичний режим, який хоче стати і панівним економічним режимом. Що ж характерно для цього режиму? Перше. Ніякої ротації політичної еліти - від старої до новою не здійснено. Нехай Н. Макіавеллі і Г. Моска спокійно спочивають. Їхні ідеї не спрацювали. Відбулася заміна однієї групи політичної еліти правлячого класу на іншу. Це люди, що вже були у владі. Як пишеться в Біблії: "Що Було, воно й буде, что робілося, буде Робіт воно, - немає Нічого нового под сонцем! .." (Книга Еклезiаста, 1.9). Друге. Через півроку цей режим повинен вирішити проблему: виконувати передвиборні обіцянки або махнути на них рукою ... Але шляхів вирішення цієї проблеми поки ніхто не окреслив. Правда, один з віце-прем'єрів упівголоса вже сказав: передвиборні обіцянки є передвиборні обіцянки. Коротко і ясно. Чекаємо продовження. Третє. Україна продовжує жити в епосі лихоліття. У Європи поки своїх проблем вистачає. А з Росією вже встигли багато чого напсувати. І знову ситуація - "йдемо туди, невідомо куди".

По-третє, події на "Майдані" в кінці 2004 року необхідно оцінювати об'єктивно, без емоцій та ідеологічної упередженості, але з позицій сьогоднішнього дня. Лідери Майдану були романтиками. Вони вірили, що можуть переродитися політично, очиститися морально і будуть керувати країною чесно, піклуватися про бідних, переможуть корупцію, приведуть на керівні посади нових людей. У цьому ж напрямку були їхні гасла, інавгураційна промова В. Ющенка та філософське есе нового прем'єр-міністра після її затвердження у Верховній Раді, видане за нову урядову програму.

Але у влади як форми політичної організації суспільства, у кожного окремого інституту (гілки) влади є свої закони функціонування. У урядовців свої правила гри. Крім того, політична та економічна практика свідчить: романтичні наміри передвиборних кампаній швидко зникають, коли опозиція стає владою. Тому вже сьогодні ми впевнено можемо констатувати факт: політичного та морального переродження колишніх "революційних романтиків" не сталося, і більшість гасел Майдану залишилися гаслами без реалізації. Бюрократична машина державної влади втягла у свої технології "стару-нову" групу еліти, деяка зовнішня модернізація здійснена у формі косметичного ремонту, колишні віце-прем'єри, міністри, які стали "новими", швидко повернули свої старі навички, і все пішло по традиційно накатаній стезі . Країна імітувала модернізацію, залишилася звичайною постсоветстком, ліберали, які прийшли до влади, керують країною "вручну", як проти ринку-комуністи.

І тут неприйнятні легковажні оцінки типу "обдурили народ". Тут провісні слова В. Черномирдіна "хотіли як краще, а вийшло як завжди" підтвердилися в нових умовах. Політика, політичні відносини, дії інститутів влади та еліт мають об'єктивну основу - рівень виробництва, ступінь готовності державної машини до реформ, якість політичних і економічних еліт, політична і правова культура населення і т.д. На політику потужно впливають політичні та моральні традиції, влада діє в жорстких кордонах конкретного політичного простору і політичного часу. Керівники держави, якими б розумними і добрими вони не були, не можуть вийти за межі об'єктивних і суб'єктивних обставин, балансів інтересів різних політичних сил, змушені йти на компроміси і тим самим обмежувати себе у свободі дій, у реалізації своїх передвиборних обіцянок.

Ці фактори, начебто, говорять на користь нового режиму: вони не винні, обставини не дають можливості реалізувати гасла Майдану. Влада вже почала пропагандистську кампанію: мовляв, реформи стримує Верховна Рада, де кучмісти мають більшість. Але не все так просто. Адже згадаймо, скільки депутатів Верховної Ради підтримали кандидатуру Ю. Тимошенко.

Сьогодні невідомо, до яких результатів призведе протистояння Кабміну і Верховної Ради. Може бути, образ ворога в особі Верховної Ради і принесе якісь дивіденди на парламентських виборах 2006 року блоку БЮТ та "Нашої України". Але народу від нового протистояння виконавчої та законодавчої влади точно краще не стане.

Переосмислення подій кінця 2004 року і оцінка семи місяців політичних і економічних подій в Україні показують дієвість давно відомих речей: по-перше, надії на "доброго царя" в черговий раз руйнуються, і так буде завжди: "царя грає почет". По-друге, не можна жити краще, якщо не працює краще економіка, якщо політична влада некомпетентна і авантюристична. По-третє, політична й адміністративна реформи не підготовлені науково, ідеологічно і пропагандистськи (спроба відставки Р. Безсмертного - лише "перший дзвіночок" в даному відношенні). По-четверте, влада і опозиція діють, як ніби вони єдині гравці на "політичному полі". Вони забувають, що є "мовчазна більшість", яка на певному етапі підтримало В. Ющенко, тому що усвідомило - "так жити не можна в Україні XXI століття". Це "мовчазна більшість", до якого входить і більшість інтелігенції, може швидко відмовити в довірі тим, хто імітує реформи, модернізацію, а живе мріями, що за лозунги приймуть до НАТО та ЄС.

Треба витягти ще один урок з "помаранчевих потрясінь": народу набридло грати роль об'єкта маніпуляцій з боку влади і опозиції. Він це довів, вийшовши на Майдан, і він цього свого вчинку не забуде, хоча начебто і заспокоївся. Поступово зростає рівень громадянської зрілості та політичної культури народу, він активізує дії на захист своїх корінних інтересів.

Не хотілося б закінчувати роздуми на цьому мотиві, треба щось і оптимістичне. Наприклад, що на лекції в Донецьку Президент вперше чітко сказав, що він є Президентом всього народу України. Що перестали сипатися постійні загрози з боку Президента та Кабінету Міністрів на адресу працівників освіти, науки, культури - "не за того проголосували і будете покарані" (може бути, на ділі буде визнана свобода переконань і право на свободу вибору). Що, може бути, новий режим зрозумів: розвиток України - це не тільки мітинги, не тільки гасла, а також реальна оцінка внутрішньої і зовнішньої ситуації з позиції інтересів народу України (а не групи еліти), залучення на свою сторону "мовчазної більшості" не риторикою, а конкретними справами.

І зовсім оптимістичне. Півроку існування нового режиму показало, що помилок він здійснив безліч. Але, можливо, він буде вчитися на своїх помилках, хоча це і не кращий метод навчання - краще вчитися на чужих помилках. Але у слов'ян так не буває, на граблі вони наступають постійно. Є прагнення третього Президента України зробити нашу країну сучасною, багатою і процвітаючою. І тому не згасає Надія на краще - і команду він нарешті сформує (тільки прохання: не треба "команду однодумців", тобто з однією єдиною думкою - втриматися у владній обоймі); і уряд проводитиме помірну ліберальну політику; і Верховна Рада займатиметься своєю справою - приймати необхідні та вивірені закони; і суди працюватимуть в інтересах громадянина, а не чиновника і бандита; а правоохоронні органи займуться своєю справою - ловити шпигунів, бандитів, захищати права і свободи чесних громадян, а не розсилати телеграми підозрюваним і виступати в ролі телезірок у шоу-програмах. Сподіваємось на краще і пам'ятаємо українське прислів'я: "Дурень думкою багатіє". Невже весь народ ще раз тільки "думкою збагатів"?

"День"